Слухати, чути і… молитись. Як правильно маємо спілкуватися із військовими

Слухати, чути і… молитись. Як правильно маємо спілкуватися із військовими
  • Війна змінила наше життя. Майже у кожного в оточенні тепер є військовий чи військова. Та як правильно спілкуватись і поводитись з ними, аби не завдати болю і проявити турботу – більшість людей не знають.
  • З якими внутрішніми проблемами найчастіше стикаються військовики після зони бойових дій? Чому жінкам-захисницям особливо складно? Чи нормально, коли боєць відчуває агресію? Про що говорити з людиною, яка на передовій і речі, про які не варто запитувати бійців. Читайте велике інтерв’ю з психотерапевткою Наталією Турецькою.

Театр воєнних дій та військовослужбовці, котрі оберігають наш спокій – це окремий світ поза межами реальності тих, хто в тилу. Ми не бачимо подій, які відбуваються там, але прекрасно відчуваємо їхні наслідки. «Мені сняться кошмари і я раз у раз бачу переживаю спогади про те, що було в тому бою...», «Померлий побратим весь час стоїть перед очима», «Побачене не можливо забути. Може я би міг/могла щось змінити?», «Я чекала на нього, молилась за його життя. А він повернувся зовсім чужим. Став нестриманим та агресивним. Він не спілкується зі мною без крику», «Коханий приїхав на кілька днів, нічим не цікавиться і нічого не хоче робити. Всі розмови лише про війну. Він віддалився від мене, став холодним і знову рветься на передову…».

Як рідним, близьким та друзям військових реагувати на ці та інші ситуації? Що говорити бійцям, аби заспокоїти, підтримати й показати свою щиру любов? Чи варто розпитувати їх про фронтові подробиці, чи діє правило «чужа душа – то, кажуть, темний ліс»? Про ключові аспекти, які потрібно пам’ятати у спілкуванні із захисниками, наша журналістка поговорила з Наталією Турецькоюдиректоркою Тернопільського обласного центру  комплексної реабілітації, головою місцевої філії Української спілки психотерапевтів та головною експерткою-психотерапевтом управління охорони здоров’я обласної держадміністрації.

Відео дня

Найгостріше реагують на несправедливість

Розкажіть більше, як психотерапевтка, про методику Вашої роботи з військовиками, котрі звертаються з певними ментальними проблемами.

– Перш ніж почати працювати з військовим, я дізнаюсь його особливості. Мій перший контакт – знайомство з ним. В роботі з бійцями вкрай важлива точність часу й місця. Наші зустрічі проходять на одній і тій же локації, у конкретну годину. Час, місце, тривалість зустрічі – це те, що завжди має бути стабільним. Простір, де все хаотичне, вийшло з ладу, змінюється щохвилини через запізнення й перенесення, дратує людину, яка прийшла з війни. У неї чіткий розподіл: тут «свої», там «чужі», і крапка! Півтонів немає. Тому я намагаюсь їх уникати. Це не завжди вдається, але такі речі однозначно треба вистежити на старті при роботі з військовими, котрі можуть мати ПТСР (посттравматичний синдром). Мова йде не тільки про тих, хто повернувся з фронту. Травма нерідко не оминає людей, котрі вийшли з окупації, зокрема цивільних. Окрема історія про захисників, яких повернули з російського полону, а також про внутрішньо переміщених осіб.

З якими запитами до Вас найчастіше звертаються військові? Вони приходять із власної волі чи за проханням когось з рідних людей?

– Хибно думати, що у час війни військові стикаються тільки з посттравматичним синдромом. Часто вони приходять з особистими питаннями чи питаннями, пов’язаними зі стосунками. Традиційний запит до психотерапії загалом не змінився: відносини з коханими, конфлікти, екзистенційні питання типу «Хто я?», «Для чого я тут?», «Де моє місце в цьому світі?». Найгостріше захисники реагують на несправедливість, пов’язану з ними і навіть з тими, хто поруч. Тож тепер ціле суспільство, усі ті, хто був у тилу, стикнуться з важким викликом. Якщо ми маніпулюватимемо чи нехтуватимемо оцим загостреним відчуттям справедливості у людей, які пройшли війну, то будемо мати проблеми! Бо військовим, які пережили простір, де було «чорне» і «біле», адаптовуватись тут по-перше, дуже складно, а по-друге, навіщо? Адже вони там за це воювали!

Ключове запитання, яке я ставлю кожному своєму клієнту при першій зустрічі – це запитання запиту. Іноді кажуть: «Я би до вас не прийшов, бо потреби не відчуваю! Але тато/мама/сестра/брат/дружина/родичі чи командир/психолог порадили звернутись». Умовно кажучи, до мене попросили прийти авторитетні для військового люди з кола його спілкування. А він за собою може взагалі не відчувати ніяких змін. Ще до мене нерідко звертаються із запитом: «Я неадекватний! Я якийсь неадекватний!». Більшість бійців не знають, що в час війни переживати гнів та злість, тривогу нормально. Нормально, коли ти не можеш дати собі ради з напливом болючих і травматичних спогадів, через які хочеться плакати. Ненормально інше – очікувати, що людина буде нормальною.

Щодо вікових особливостей, часто зустрічаєте ПТСР у молодих бійців?

– Я загалом працюю з дорослими клієнтами. Давно для себе вирішила, що це військові у такому віці, коли варто народжувати дітей. Так, серед молоді були люди з ПТСР. Вони консультувались зі мною, як з психотерапевтом, і паралельно вживали медикаменти. Але посттравматичний синдром розвивається не у всіх, хто був на передовій чи у війську. Для того, аби встановити цей діагноз, треба дуже детально працювати з людиною. Є конкретний набір симптомів, які вказують на посттравматичний синдром. Одинична агресія – це ще не вирок.

Геройство носити на плечах дуже важко

Що найскладніше при посттравматичному синдромі і як допомогти вашому рідному військовому позбутися цієї травми? Дайте декілька порад.

– Постійне проживання травми – це один з найсерйозніших симптомів ПТСР. Адже це повторно травмує людину. Якщо є травма, то довкола неї крутиться світ. Якщо у військового посттравматичний синдром, то йому все про це нагадує. Я не можу сказати, скільки часу слід працювати з конкретним клієнтом, аби він вийшов з цього стану, аби з ним склались стійкі стосунки. Це складно визначити, коли в країні не точиться повномасштабна війна. А у наш час – й поготів! Навіть досвідченому фахівцю-психотерапевту.

Скажіть захиснику: «Я готовий (-ва) тебе слухати. Я готовий (-ва) тебе чути. Я готовий (-ва) тобі допомогти у межах моїх можливостей». Знайдіть простір, аби він міг вільно розповісти про хвилювання. Розмовляйте від загального і наближаючись до особистих деталей. Буває й таке, коли людина прийшла до мене на консультацію, і їй краще дати можливість просто помовчати. Тоді я не ставлю ніяких запитань. Вони можуть травмувати навіть тим, що лише звучать.

А якщо родичі відчувають, що у них недостатньо ресурсу, аби вислухати військового? Адже їм теж складно впоратись із психологічними ризиками.

– Перше, що має бути у вас до людини, котра повернулась з передової – це обачність. Слід бути уважним. Далі емпатія, тобто здатність вчуватися в потреби інших. Це стосується якраз родичів військовослужбовців. Приміром, якось вночі мені надіслали меседж: «У нього в батальйоні трапилась велика втрата. Як я маю його підтримати, коли загинули побратими?». Заявіть про те, що ви поруч, але у тих рамках, в яких можете бути доступною. Стежте за своїми можливостями. Ви не можете знаходитись в ресурсі постійно, весь час спілкуватись із тими, хто має психологічний запит, пов’язаний з війною. Війна абсолютно всіх нас виснажує.

Якщо це найближчі люди захисника, як от дружина, донька, мама тощо, не давайте йому надію, що 24/7 будете на зв’язку. Бо коли він зателефонує чи напише, а ви не піднімете трубку чи не відповісте, виникне інше: «А ти ж обіцяла!». В той момент немає аргументів для виправдань. Треба виконувати обіцяне і відповідати за свої слова. У військових взагалі строго з обіцянками.

Ще буває таке. Пише мені жінка: «До мене звернувся знайомий військовий. Ми не близькі, але тепер він чомусь почав писати. Що мені робити? Відписувати йому?». У таких випадках відповідаю – Так! Можливо ви єдина людина, з якою може поговорити боєць. Якщо комунікація з ним (нехай і мало знайомим) у межах можливостей вашого психічного апарату, то відпишіть і поспілкуйтесь.

Чому так важливо не жаліти військового, а співпереживати?

– Бо інколи ви можете почути від них таку життєву ситуацію, яку неможливо осягнути. Тоді настає той момент, коли не соромно сказати: «Це капець. Я не маю досвіду пережити це». Не соромно визнати власне безсилля. Це гранична відвертість, яка часто помічна для військового. Їх всі називають ГЕРОЯМИ. Але носити геройство вкрай важко. Це власна усвідомлена понадсила. А у момент, коли людина пройшла крізь саме пекло (лінію зіткнення з ворогом), вона швидше відчуває розтоптаність, втому, але аж ніяк не гіперсилу. Захиснику важливо звернутись до когось, хто визнає те, що він змучений, знесилений, змордований, а не тільки – ГЕРОЙ. Вони можуть відчувати провину через те, що вижили, відповідальність за побратимів, які залишились на фронті, турботу про їхні родини. Все це конкретні тези моїх пацієнтів. Кожен клієнт приносить щось своє.

Замість дзвінка до чоловіка – підіть у спортзал

Роз’ясніть, чому дружинам військових треба навчитись не розраховувати на швидку чи багатослівну відповідь від чоловіка, і на це не слід ображатися (приміром, бойові завдання можуть бути несумісні з дзвінками)?

– Уявіть ситуацію. Жінка дзвонить до коханого, який на фронті, хоче говорити з ним, все детально розповідає. А він мовчить, не може сказати ні слова. Часто у таких випадках жінки ображаються, думають, що це через них, скандалять. А що у військового? Він ще не «відмився» від бою, у нього в голові звучать вибухи й постріли, які несуть ризик для життя. Він ще «втрачений», як кажуть хлопці. Тому любляча дружина при дзвінку до військового має найперше запитати у нього: «Ти маєш зараз бажання зі мною говорити?». Так, не можливість, а бажання. І це норма, коли боєць не має охоти спілкуватись з коханою у конкретний момент. Є така річ, що Воїн намагається зберегти своїх рідних або значимих для себе людей від себе самого, від масиву власних переживань. Але він мовчки каже про це, не маючи ресурсу на розмову, бо сили витратив на бій.

Є якісь «блокові» запитання, які не треба ставити військовому?

– Ніколи не запитуйте: «Як ти?». Це запитання провокує аналіз всієї ситуації: яким та де був бій, які втрати трапились зі мною, які – з побратимами. Якщо ми питаємо у військового «як ти?» з тилу, коли він на передовій, то можемо завдати серйозної шкоди його психічному стану. Якщо захисник захоче розповісти, як він – розкаже сам. Не запитуйте: «Як ти?», навіть якщо військовий вже вдома.

Також не цікавтесь: «А яка ситуація на фронті?». Бо ви розумієте, що бойові дії відбуваються буквально у військового за плечима, але натомість почуєте від нього: «Та все добре!». Потім дізнаємось, що у тому бою загинули люди. І виникає інше – чи хотів би чоловік на війні, аби тоді до нього телефонувала дружина? Ні, бо вона травмувала його через свою цікавість, навіть не здогадуючись про це. Будьте готовими, що військовий ніколи не розкаже про те, що у нього на душі.

Як спілкуватися із захисником, який є вашою найріднішою людиною?

– Дивіться на нього уважно, чуйте його, поважайте його бажання і простір. Не накидайтеся на військового з обіймами і з поцілунками. Це теж може травмувати. Війна – це час абсолютної уваги до інших людей. Пам’ятайте, що вам точно легше тримати себе у руках, ніж захиснику, бо ви не настільки виснажені і не так гостро відчували загрозу власному життю. Не сподівайтесь на те, що оскільки він вас любить, то ця любов його вилікує. Не маніпулюйте фразами на кшталт: «Я тут так за тебе хвилююсь. Я так дбаю, щоб ти був в безпеці. А ти що робиш?».

Якщо відчуваєте виснаження, напишіть своєму військовому, що не будете до нього сьогодні дзвонити. Наберіть завтра, коли матимете сили. Це не провокує у бійця надмірних сподівань. Не всі є фахівцями, навченими спілкуватись з військовими. Не беріть на себе те, чого не знаєте. Якщо ви сестра бійця, ваше завдання – любити брата, приймати, підтримувати, але не лікувати. Не говоріть йому: «Ти маєш ПТСР, йди до лікаря!». Ліпше запитайте, як брат себе почуває, поясніть, що помітили у його поведінці неприємні моменти. Можливо, порадьте сходити на консультацію. Завдання дружини – любити, дбати, приймати різність людини, з якою одружилась. Тобто, якщо чоловік каже, що не може чи не хоче зараз говорити, це не означає, що він вас розлюбив. Він тужить за втраченим побратимом, або збирається з думками, або… Не дзвоніть у такому випадку до всіх, хто довкола нього, не здіймайте бучу. Це індукує не тільки одного військового (включення інших в симптоматику однієї людини – прим.), а й решту, хто з ним. 

А як дружині відволіктись від внутрішніх хвилювань за чоловіка-бійця?

– Сходіть на брови, на манікюр, у спортзал замість дзвонити до нього сотню разів. Не штурмуйте його звідси. А коли повернетесь, напишіть коханому: «А хочеш покажу тобі, якого кольору у мене зараз нігті?». Можливо, він не проти і потішиться вашому манікюру. Це для нього рупор, що він не даремно воює, адже в тилу його дружина в безпеці і може зробити розпис на нігтях. Будь-які побутові речі, які були до початку війни, можуть стати мотивацією для Воїна. Ви відволічетесь від тривоги, і опісля військовому дістанеться жінка, яка відреагувала власні травми і має сили вислухати його. А жінкам, які вже геть не дають собі ради із хвилюваннями, я раджу молитись…

Лайка від захисників не означає невихованість

Які особливості у спілкуванні із жінками-військовими можна виділити?

– Від того, що жінка вбралась у піксель чи «мультик», вона не стає чоловіком. Вона досі хоче нові парфуми і гарно виглядати, любить котиків. Жінка на війні може мріяти про гарну сукню. Купіть їй обновку і скажіть по телефону: «Я тобі це на передову не відправлю звісно, але вона тебе тут чекає». Також жіноча особиста гігієна має свої особливості під час війни. Захисниця хвилюється за своїх дітей і коханих. Вона переживає втрати іноді сильніше, ніж чоловіки, особливо втрату чийогось сина чи чоловіка, бо у неї є материнський інстинкт. Жінка-військова не боїться випробувань. Вона може швидше бігати, краще стріляти, бути влучнішою, ніж чоловік. Жінка лається, але це не означає, що вона невихована. Іноді лайка змістовніша за слова. Вона відкидає зайве…

Треба добре думати, як і що говориш жінці, котра повертається з фронту. В жодному разі не знецінюйте її. Ви не знаєте, чи берегли її там, чи ні, тож не робіть дурних висновків. Командир дає завдання бійцям і їх виконують у міру своєї посади й призначення як військовослужбовці, так і військовослужбовиці. Повномасштабна війна – це гендерно рівна справа. Якщо у бік захисниці звучить: «А хто тебе туди посилав? Ти мала вдома сидіти!», це травмує її найдужче. І сумно, що жінки з цим стикаються навіть у наш час, коли цього мало би не бути.

Як говорити з військовими, яких от-от звільнили з ворожого полону?

– Ніколи не запитуйте у них про умови, в яких ті перебували. Це тема, яку людина розкриє сама, якщо чутиметься в безпеці і довірятиме співрозмовнику. Військовий може довго не допускати до себе тих переживань і спогадів. Це так званий стан «заморозки». Він іноді триває роки. Цей стан шкодить психічному апарату, але й просторів, де боєць може пережити свій стан, у нас поки немає. В Україні відсутні реабілітаційні центри, які можуть сприяти швидкому виходу військових із масивної травми. Ми маємо дефіцит не лише закладів, а й фахівців.

Не сподівайтесь, що люди, які пережили російський полон, магічним чином адаптуються за лічений час. Це не так! В жодному разі не ігноруйте їх. Слід бути уважним до військових, налаштованим слухати й чути. Наше запитання: «А як було в полоні?» травмуюче для захисника. Його мають право ставити слідці Гаазького трибуналу, які збирають свідчення про злочини проти людства. Але це аж ніяк не компетенція журналістів, родичів, іноді навіть психотерапевтів та психологів. Майте терпіння, і чекайте, коли військовий сам вам відкриється. Бути слухачем, який готовий допомогти – це наше завдання. Знайте, ким ви є…

Корисні ресурси

Відповіді на інші запитання, чого не варто робити і казати у спілкуванні із захисником, психотерапевтка Наталія Турецька радить шукати у довіднику «Невидимі наслідки війни. Як розпізнати? Як спілкуватись? Як допомогти подолати?». Він створений на основі практичного досвіду роботи з ветеранами та членами їхніх сімей. Видання просте для сприйняття і його варто прочитати кожному, хто має у своєму оточенні військових. Лінк на цю книгу залишаємо нижче: https://mva.gov.ua/storage/app/sites/1/uploaded-files/160137358572968.pdf.

Стежте за новинами Тернополя у Telegram.

Коментарі

keyboard_arrow_up