Теребовлянець з позивним «Фотограф» показав будні на передовій: потрібна наша допомога

• Ви маєте побачити війну очима відомого фотографа, який родом з Теребовлі. У лютому 2022-го він взяв до рук зброю, але не зміг залишити вдома камеру. Фото вражають.
• Військовий погодився поділитись своєю історією з читачами «20 хвилин». Основне, що просить передати: «Якщо ти не можеш бути в ЗСУ, то маєш бути для ЗСУ. Бо в цій війні можна перемогти лише разом».
• Підрозділу, де служить зараз наш земляк, терміново необхідне авто. Давайте разом допоможемо. 

— Я не все тобі можу розказати, моя позиція практично «на нулі»… Та й не знаю, чи є що, бо нас таких тисячі, хто бореться за те, що і я, — каже військовий скромно.  На годиннику майже північ, але розмова лише починалась, — Мені ще годину до чергування, маю час, давай побалакаєм.

Дякую, що погодився. І… дякую тобі за те, що робиш для нас всіх… — розчулено відповідаю чоловікові, із яким була знайома ще задовго до війни. 

— Зараз я розпалюю в грубці,  — жартує. Потім на хвилю замовкає і додає. — Ти знаєш, тут бляха, такі темні ночі… вдома якісь світліші були…

Щоб не довелось воювати дітям

На війну 43-річний Ростислав пішов одразу, коли розпочалось повномасштабне вторгнення.  Каже, не вагався. Спочатку служив в роті охорони вдома. 

— «На передку» я десь два місяці. Чи страшно? Так, не боїться хіба дурний. Але я пішов, бо це мій обов’язок. Пішов, бо хто, як не я?— каже він. —Раніше відслужив строкову службу, потім — за контрактом, поняття елементарне маю. Пішов, аби не довелось в майбутньому це робити моєму синові, який зараз в дев’ятому класі і його ровесникам.

Чоловік каже, що зараз він знаходиться в місці, де постріли та вибухи практично не затихають. Спочатку здригався від кожного з них, але зараз вже звик.

Щодня Ростислав ділиться з читачами своєї сторінки в соцмережах світлинами з буднів військових: тут і свіжосмажена картопелька для побратимів і пес Барсік, який став вірним супутником в нічних чергуваннях.

— Були закиди в мій бік, що мені тут весело дуже, фото смішні виставляю, відосики знімаю веселі, —ділиться військовий. —Я не реагую, але хочу, щоб люди розуміли, що кожному, хто зараз тут служить, хочеться хоч на якийсь відсоток жити так, як він жив до війни. Має бути хоч якась віддушина. Може хтось думає, що мені тут вже дуже весело. Але це далеко не так: навіть коли я готую, то автомат, із патроном у стволі, завжди на відстані витягнутої руки…

Ростислав каже, що серед його побратимів є хлопці зі всіх куточків України: хтось сам прийшов у військкомат ще в перші дні війни, когось мобілізували, а є й ті, хто повернувся з-за кордону, аби захищати рідну країну. 

— Кожен з нас мав своє життя, свою роботу вдома. У всіх сім’ї, за якими безмежно скучили. Але зараз ми тут, стараємось підтримати один одного. У мене тут ціла збірна, — жартує. — Шофери, будівельники, столяри. Є навіть власний фармацевт. То не пропадемо. 

Підрозділ, де служить теребовлянець, передислоковується дуже часто. Лише за останній місяць було кілька змін позицій. Це одна з причин, чому їм зараз дуже потрібне авто (реквізити для переказу коштів нижче прим. ред.). Але часті переїзди не заважають їм облаштовувати свій побут, аби було комфортно. 

— Ну який побут? Дрова заготовляємо. Пиляєм-рубаєм. Я от цвяхи на кухні гаратаю в стіни: завжди красиво розкладаю всі «кухонні прибамбаси», ну люблю, щоб гарно було, —посміхається. — Кухонне приладдя познаходили в процесі переїздів, їх у нас було немало. Тільки облаштується більш-менш — наказ, і ти знову пакуєш все по коробках на нове місце. 

Фотографує все і готує для всіх 

І поки професійний фотоапарат Ростислава чекає на своє місце в новому авто (бо без нього носити його з собою неможливо), чоловік робить десятки знімків щодня на свій телефон.

— Я вже не можу без фотографій. Автомат до рук взяв, а від фото так і не відвик, — каже співрозмовник. — Та що фотографую? Те, що бачу кожен день: сковорідки, баняки, будинки закинуті. От товариша Гриця люблю познімати. От шось в ньому є таке, що мені імпонує. Приходить до нас, топчеться на порозі, потім знімає шапку і завжди тихцем: «Може б я шось з´їв?».

На передовій Ростислав готує чимало. Каже, що на нього цю місію поклали ще з перших днів. 

— Та я не дуже до того був, але біда навчила, — ділиться. — Перший раз картоплю варив, то хлопці  казали, що «така собі». А далі згадував, як моя кохана дружина вдома завжди смажить: з цибулькою, морквою. То того разу на славу вже вийшло. Далі тушківку «армійську» до бараболі — тай хлопці щасливі. А ще вони мене «Дідусиком» прозвали, бо я найстарший серед них. Кажуть, що то мій обов’язок годувати малих. 

Чоловік розповідає, що продукти їм видають щотижня, тому їсти завжди є що. Але домашні смаколики завжди на вагу золота. 

— Ось мені хлопці подарунок привезли за смачний обід: миючий засіб для посуду та губки, а вчора взагалі: «Снікерс» і «Пепсі», такі от знаки уваги, — усміхається Ростислав знову. 

Покинуті тварини та добрі люди 

Нижче додамо ще декілька фото, які Ростислав зробив на службі. Він каже, що цивільних в тих місяцях зараз дуже мало.

— Звідси виїхало дуже багато людей. Лишаються здебільшого старенькі. У нас недалеко тут є бабуся,  Віра Олександрівна, вона не захотіла виїжджати. Мовляв, вже застара і не боїться нічого,,  — розповідає Ростислав.  — Ми завжди стараємось якимось продуктами їй домогти. А вона от нам свої відра для води принесла, аби в чисте могли набирати. Сумно, звісно, але з іншого боку від таких добрих вчинків людей якось легше стає. 

Хоча вдосталь і сумного. Особливо багато емоцій викликають в чоловіка покинуті домашні тварини.

— У мене вдома собака та кицька, коли бачу на вулиці якусь тваринку, то згадую своїх, підгодовую, —каже він. — Їх тут дуже багато: люди виїжджали, а тварину забрати не могли… чи не хотіли. І якщо кіт ще може вполювати якусь мишу чи навіть пташку, то собакам вже зовсім скрутно. 

Один із таких покинутих собак став Барсіком. Він на фото нижче з Ростиславом. 

Як допомогти 

Військовий каже, що довго сумнівався чи варто відкривати збір на авто, але зараз без нього нікуди. 

— Я коли заходжу в Фейсбук бачу два протилежні світи: люди, які волонтерять 24/7 (збирають кошти, лікують, роблять окопів свічки, передають теплі речі)  і люди, які показують, як їм добре живеться в мирному місті чи навіть за кордоном, — каже він. — Для мене ідеальна формула миру виглядає так: «Якщо ти не в ЗСУ, то ти — для ЗСУ». Бо по-іншому не можна перемогти цю кляту с*ку-війну. 

Ми всі зараз можемо показати свою підтримку військовим. 

Реквізити 

Переказати кошти на рахунок ПриватБанк

https://bit.ly/3Z4cj0d

Переказати кошти на рахунок МоноБанк

https://send.monobank.ua/jar/7EwtoNEY48 

Від автора 

Дякую, Ростиславе, за відверту розмову і за те, що під час неї ти розпалював грубку. Лише завдяки таким як ти,  нас перемогти неможливо. Не втрачай свій позитив та вміння знаходити красиві ракурси: для життя та для фото. І ще… нехай вже скоро у твоїй камері буде твоя світлина з рідними в день нашої перемоги.

Стежте за новинами Тернополя у Telegram.