“Тернопіль – найкраще місто, щоб його покинути”: Тарас Циклиняк про корінних тернополян та нову книгу

У 31 рік Тарас Циклиняк встиг змінити кілька професій, видати серію книг про «Дитинство Тернополя», зняти кілька документальних фільмів про життя у цьому місті та провести сотні екскурсій. А ще він – співавтор проекту відновлення годинника на Катедральному соборі УГКЦ в Тернополі, «Макет центральної частини Тернополя початку XX століття», ініціатор встановлення у « Сквері імені Тараса Шевченка» навпроти ЦУМу бронзового макету парафіяльного костелу . Зараз пан Циклиняк працює над тим, до чого йшов п’ять років, – книга про пані Ірину, у якій зібрав історію галичан та міста довоєнного періоду. Він знає, як жилося охоронцю кладовища, хто першим у місті почав поливати вулиці, у якій аптеці продавали п’явок і в якому з будинків відбувається щось містичне. Чому Тернопіль місто – найкраще для того, щоб звідси поїхати – читайте у матеріалі.

- Коли чую слово “краєзнавець” то в уяві - старший дядько з бородою, який розповідає не надто цікаві історії в місцевому музеї. Ви змінюєте це уявлення. Як стали краєзнавцем?

- Намагаюсь руйнувати трішки, але це насправді просто спроба займатись тим, чим любиш, мати з  того прибуток і все. Я довго не знав, як це назвати. От ти щось робиш, усі питають “Ти чим займаєшся?”. Ну, я тепер кажу: “Я - краєзнавець”. 

- Як почали вивчати історію Тернополя? 

- Я пробую розібратись у тому, яким Тернопіль був колись і яким є зараз. Якось так все складається, що життя зводить з людьми, які допомагають це все розкласти по поличках. І в один момент я зрозумів, що все, що тобі розповідають люди, дає можливість робити щось цікавіше, аніж я робив до того. От ті самі макети, що ми встановити в Тернополі, те, що знімаємо зараз, книги, що видаємо. Це все – жива історія.

- А чим ви займались раніше? 

- Я працював на радіо. Дев’ять місяців просидів у “радіотюрмі” (посміхається прим. ред), втік звідти. Ще раніше, мав свій невеличкий бізнес. Екскурсії у Тернополі проводжу вже сім років. 

- Як змінився Тернопіль за роки?

- Сумне і дуже паскудне місто (посміхається – прим. ред.). Здається, воно на краю світу. Якби тут було прикордоння,  це було б ще більш відчутніше, а зараз воно просто “ні про шо”. Так, затишне, гарне і так далі, але місто “ні про шо”. Я ніколи не жив в Тернополі, живу в Петрикові. І Слава Богу (іронічно, прим. ред.). 

- То ви завжди вважали Тернопіль от таким містом “поганих людей"?

- Власне, я і почав його більше вивчати, бо хотів знайти добре щось. Я трохи змінив своє враження, але сучасний Тернопіль - це місто чужих, незрозумілих людей. Так, тут є і класні люди, але якщо брати на загал, то це - “ні про шо”. Корінних жителів тут залишилося дуже мало.

- Якщо зробити збірний образ тернополянина, то як ця людина мала б виглядати?

- Корінних тернополян надзвичайно мало тут, повторюсь. Я мав можливість спілкуватись буквально із кількома людьми, які вважають себе корінними тернополянами, з діда-прадіда. Тобто ті, хто в Тернополі хоча б 100-150 років. Корінний тернополянин - це людина, яка не має города. У моєму розумінні, це людина урбанізована. Це той, хто на вихідні не їде у село. Знову ж  таки, я не кажу, що  це погано, але тернополянин корінний - це людина, яка переймається долею свого міста, бо більшості просто байдуже. 

- Розкажіть більше про корінних мешканців?

- Так, я трошки їх знаю, і вони дуже виділяються серед інших. Це – цікаві типажі в плані рис, поведінки. От до прикладу, пан Юрій Свідерський з Оболоні. Понад 90 років він живе там, ще з діда-прадіда. Я багато спогадів його записував і опублікував. Він коли говорить про Тернопіль. Каже “пляц батька”, то ти відчуваєш, що він не те, що кожен сантиметр знає, а просто доповнює цей простір. Він настільки в ньому органічний. що це фантастика. Є ще такий лікар пан Роман Івашкевич, він теж корінний тернополянин. Вони перед війною жили на Новому Світі. Він коли розказує про місто, то аж мурашки по шкірі. Історія - це дуже тонке відчуття людей, не стільки вулиць, архітектури, а саме людей. Історія - це коли хтось каже: “У мене був сусід, який пік такий смачний хліб, я не їв більше ніколи”. От це і є такий цікавий Тернопіль, який створюють люди. І я таких людей познаходив десь близько трьох десятків. 

- Куди водите туристів у Тернополі? Розкажіть одну із історій, яку вони найбільше полюбляють. 

- Насправді, маршрут дуже простий і супербанальний: одна крайня точка - Старий замок, друга - театр. Пробував урізноманітнювати, але зрозумів, що це зайве. Пробував водити їх по цвинтарю і Бог зна де.  Але потім зрозумів, що людям треба побачити саме ці місця. Пригадується історія, яку оповідав  Євген Бліхар про єврея Ізю, який працював в аптеці на Міцкевича (сучасна вул. Шевченка) та хотів з приходом Совітської влади трошки показати свою прихильність. Щоб трішки краще продавалося - поставив на вітрину портрети Леніна та Сталіна, хотів заробити. А під тими портретами – пробірки з п’явками та написом “Свіжі п’явки”,  і його виселили в Казахстан потім за ті п’явки. Я тепер ту аптеку проходжу і згадую. 

- Зараз ви готуєтесь до презентації четвертого тому із серії книг “Дитинство Тернополя”. І кажете. що не любите це місто?

- Я зібрав усі матеріали, знайшов художників і віддав у друк. Це була суха розвідка про те, яким був замок, як він виглядав. Я запропонував зробити вперше в історії міста книгу про замок. І ми це зробили з ноткою сатири. Ця книга подобається мені найменше, але розкуповують  її досить добре. 

- То як мав би виглядати Старий замок?

- Як руїна. Я думаю, його треба розбити, щоб там бігали діти на руїнах. Я вважаю, що це - доля замку: він має бути зруйнований. Він був таким, його відбудували. Дивіться, який хитрий. Вистояв. 

- А про що книга про бабцю Ірину?

- Пані Ірина. О, це надзвичайна жінка. Це така унікальна бабця, народжена в Тернополі в 1932-му році. У 2012-му році Володимир Мороз, який до речі на той час працював в «RIA» записав відеоспогади про те як совіти прийшли в Тернопіль. Я побачив це відео на YOUtube, воно мене дуже вразило. Вона дуже органічна, щира, емоційна жінка і надзвичайна оповідачка. Ця жінка пам’ятає надзвичайно багато речей з життя довоєнного Тернополя. З 2014-го по 2019-ий рік я записував всі її спогади на відео Вони є на YOUtube. Зараз це все переводжу в текст, роблю книгу і видаю. Я дуже просив пані Ірину, щоб вона дожила до презентації. Їй 86 років. Вона пообіцяла, що доживе. Розумієте, це не просто так. Це історія долі сотень тисяч галичан. Це навіть не про Тернопіль, а про те, якими були наші дідусі і бабці, про що вони думали, що вони їли і як сприймали світ. Це дуже універсальна історія. Я надіюсь, що вона знайде своє місце на полицях книгарень.

-  На якому етапі ця книга зараз?

- Я дуже активно пишу останнім часом. Чекаю на те, щоб мене ніхто не чіпав, і я за два тижні це всьо напишу. Просто треба телефон вимкнути, щоб ніхто не хотів екскурсій, і від мене ніхто нічо не хотів. 

- А що буде далі?

- Далі? Далі, я сподіваюсь, що покину Тернопіль. Як писав Франко, царство йому небесне: “Тернопіль – найкраще місто, щоб його покинути”. Він до речі, дуже любив галичан. Казав: “Половину люблю, половину ненавиджу”. Коли я бачу його пам’ятник, який мені дуже не подобається. Я згадую завжди ці слова. 

- Яким ви бачите Тернопіль через 10 років?

- Безликий абсолютно. Місто трошки збільшене в плані населення і благоустрою, бо є тенденції. Але ще більш просте, бо всі, хто щось намагається зробити, рано чи пізно, виїжджають кудись закордон. Так, між тим всім і вдається щось зробити.  І коли дивишся, наприклад, як дітлахи граються біля макетів, які ми встановили, от хлопчик приходить з мамою і завжди, коли проходить повз, має потерти там ту ратушу – розумієш, що все не марно, бо потім хлопчик  виросте і буде своїм дітям розказувати про це місце. А Тернопіль він і складається з таких місць і таких історій. 

Стежте за новинами Тернополя у Telegram.