Тернополяни пригадали день, коли вибухнув Чорнобиль

2003 р.

“Вибух я бачила зі свого вікна”

Олександра Бартків, головний режисер палацу культури “Березіль”, є однією з “тернопільських прип’ятчан".

— За три місяці до аварії я отримала нову однокімнатну квартиру, а до того шість років жила у гуртожитку, — розповідала Олександра Бартків. — З вікна моєї квартири було добре видно четвертий блок електростанції. Коли почалася пожежа, я, лежачи на новенькому дивані, читала книжку. Вибух бачила зі свого вікна. І пам’ятаю все, ніби не було отих сімнадцяти років..

У 2003 році , через 17 років після трагедії, тернопільські чорнобильці організували поїздку на могили родичів.

- З нами їздила у зону Таня Шикіна, вона в день аварії у 86-му році виходила заміж. Зранку 27 квітня вони розписалися, а після обіду повинні були поїхати на цвинтар до батька, який помер за півроку до того, але не встигли, бо вже по обіді все місто було перекрито, - продовжує пані Бартків. - Вона 17 років не була на могилі батька, і спеціально з Тернополя везла вінок і фото тата. Тетяні із сином на цвинтарі вдалося побувати лише три хвилини, бо “зашкалювала” радіація — і до могили, і назад до автобуса вони бігли. А нас у цей час з автобуса не випускали, хоча ми все одно відчували те “зашкалювання” на собі — дерло у горлі, боліла “щитовидка”... Але ніхто не сказав ні слова, усі розуміли, що приїхати на могилу до батька їй, може, вже й не доведеться. Не знаю, чи це легковажність, чи навпаки — мужність. Але мені здається, що на її місці я зробила б так само.

2017 р.

"Сумую за людьми, а за чорнобилем – ні"

Перукар та стиліст Наталія Бабич  пригадує, що в день катастрофи на ЧАЕС паніки не було. Страшно стало, коли відкрилась уся правда
Наталія Бабич сама з Волині, але переїхала в Чорнобиль у 18-річному віці ще до катастрофи.

- Я жила в 60-ти кілометровій зоні, - розповідає пані Наталя. - Мене туди мене направили по роботі. Я прижилась, знайшла друзів...  В день катастрофи дітей не пускали на вулицю, не ходили гуляти. Але не було паніки, страху - ми не усвідомлювали усіх масштабів.  Мене всі запевняли, що ми живемо в чистій зоні. В моєму районі почали будувати десятки будинків для переселенців з Чорнобиля, проводили до них газ - на це пішли мільйони, а зараз вони пустують. Якщо в багатьох містах був дефіцит продуктів, черги, то в нас після аварії були і ковбаси, і банани, гречка. Ціни гарні, робота... Все було, як в раю. Страшно стало, коли відкрилась правда.

Жінка каже, що вся правда про радіацію стала відома аж через кілька років, коли втрутились іноземні держави.
 

2017 р.

Допомагати в лікарню забрали серед ночі

Молодша медсестра поліклініки міської лікарні №2 Ольга Мальченко разом із чоловіком та трьома дітьми перебралася із зони відчуження у Тернопіль у 1991 році. До цього часу вони мешкали у приватному будинку із садом у смт Поліське Київської області. Це за 42 км від реактора.

Пані Ольга працювала сестрою-господинею у терапевтичному відділенні місцевої районної лікарні. На момент аварії 30-річна жінка була у декретній відпустці, ростила двомісячного синочка. Старшим донечкам тоді було 10 і 6 років. Чоловік працював головним інженером у місцевому лісництві.

Тієї ночі, коли вибухнув реактор, до будинку Мальченків приїхала швидка, щоб забрати пані Ольгу на допомогу у лікарню, зважаючи на те, що персонал не справлявся з обсягом робіт.

- Коли я зайшла у відділення, мене вразили пусті коридори, – пригадує Ольга Мальченко. – Пацієнтів не було. Стояли дві медсестри, санітарки та лікарі. Запам’яталась старша жінка, яка вийшла в коридор, підійшла до нас і попросила російською: «Пейте йод». Тоді ми сприйняли її за дивачку, а вже через місяць дізналися, що ця лікарка із Прип’яті померла через велику дозу опромінення.

На світанку у Поліську лікарню почали звозити постраждалих від аварії. Місць забракло. Багатьох рятувальників гелікоптерами доправляли в інші міста, зокрема у Київ і Москву. Усі заражені речі зберігались у кладовках ще чотири роки.

- Про аварію ми дізналися лише через добу, – каже пані Ольга. – Тоді ніхто з нас і гадки не мав, наскільки це небезпечно. Ми всі отримали велику дозу опромінення. До того ж діти першого травня ходили на парад.

2007 р.

"Я перестала боятися"

- Аварія на Чорнобильській АЕС для всіх була дуже великим шоком, - згадує вчителька англійської мови школи №5 Тетяна Ткаченко.

До них у селище тоді почали з’їжджатися психологи, лікарі, всі казали, що в людей будуть проблеми зі здоров’ям, психічним станом.

- Відразу ми, звичайно, не змогли оцінити всю серйозність ситуації, –– каже жінка. –– На мене особисто Чорнобиль вплинув по-своєму. Я перестала боятися.

Саме в той час Тетяні Ткаченко доручили класне керівництво у дітей, які закінчили початкову школу. Тому всі сили вчительки були спрямовані на те, аби якось зацікавити їх. Батьки були зайняті проблемами переїзду та евакуації з Чорнобильської зони, і у школі запровадили продовжений день для всіх.

2016 р.

Документи зникли

Тернополянин Іван Макарук пригадує, що його викликали з відпустки, щоб відправити у зону відчуження.
- На час трагедії, яка сталася на атомній станції, мені було 26 років, - пригадує учасник ліквідації наслідків аварії на ЧАЕС Іван Макарук. – Я працював водієм в АТП 16-154, на той час був у відпустці. До мене додому вночі приїхали люди з моєї роботи і вручили повістку.
Того ж ранку пан Макарук був у дорозі до зони відчуження. Як він каже, жодної інформації про аварію не мав. Його керівництво сказало лише те, що їдуть робити дорогу.

- У зоні я пробув рівно місяць, з 9 липня до 9 серпня 1986 року, - каже Іван. - Жили ми у місті Димер на березі Київського водосховища.
За його словами, у зоні відчуження їхня група розширяла дорогу до 30 метрів для того, аби можна було привезти саркофаг для накриття реактора. Також робітники вивозили заражену землю на сховища. Загалом їх було 110 чоловік, зараз залишилося близько 40.
Тернополянина вразило те, що після повернення додому на роботі їм заявили, що усі їхні документи з автоколони зникли. Тобто доказів їхнього перебування у зоні зараження уже не було. Однак працівники з цим не змирилися.

Стежте за новинами Тернополя у Telegram.