Зустрічаємося з Дорою Янівною 8 травня. Вперше ми познайомилися в 2015-му. Тоді на її погонах було дві зірки. 

Тепер зірок на погонах три – жінка уже в поважному віці отримала звання полковника. Її військова форма висить на шафі напоготові, бо на День Перемоги вона чекає гостей.

Дора Янівна завжди святкує День 9 травня. За багаторічною традицією в гості прийдуть її знайомі. Вони принесуть різні смаколики і накриють святковий стіл. Вона буде у формі, з нагородами, і буде виглядати, як на фотографіях, яких у її кімнаті кілька.

Про ветеранів Другої світової Дора Янівна каже, що це унікальні люди, адже їх залишилося в живих дуже мало. Чоловіки ще є, а жінок - одиниці. І вона певно єдина жінка на Західній Україні, учасниця бойових дій у тій війні.

Зараз пані Дорі дуже важко ходити, має проблеми з тиском, в усьому їй допомагає патронажна сестра Галина Павлівна. Але фронтовичка каже, що радіє кожному прожитому дню, вдячна за увагу до себе і щиро дякує Богу за те, що добрий до неї.

«Він був Ангелом, що мені послав Бог»

Народилася Дора Подемська 22 червня 1924 року в Івано-Франківській області, в селі Перегінське, Рожнятинського району. 16-річною дівчинкою залишилася сиротою. Всю її родину через те, що були євреями, розстріляли.

• Це все в мене досі перед очима, тоді було багато страху… - говорить Дора Янівна.

Коли почалася війна, її евакуювали у Вознесенськ Миколаївської області. Там пані Дорі знову вдалося врятуватися від розстрілу. Партизан з Варшави, якого вона називає своїм Ангелом, що їй послав Бог, допоміг їй утекти з-під варти і добратися до партизан в Кіровоградській області.  

• Більше я його в житті не побачила… Так Бог дав… - ледь стримуючи хвилювання розповідає пані Дора. - Він тоді залишив мені фотографії своїх батьків - те найцінніше, що мав, говорив мені, коли залишуся жива, щоб я потім знайшла його рідних у Варшаві, що вони мене приймуть як рідну дочку, і щоб я залишилася там. Але я туди так і не доїхала.

Перемога – і їхня заслуга

Разом з партизанами Дора Подемська дісталася до великого міста і там вступила в 68-й дівочий батальйон повітряного спостереження, оповіщення і зв’язку (російською війська ВНОС – воздушного наблюдения, оповещения и связи - прим. авт.). Завершила війну в Австрії у травні 1945 року. Дівчата пройшли сім країн Європи.  

- Цей батальйон був дуже важливим для Перемоги, - розповідає фронтовичка. - Ми давали знати нашій артилерії, які летять літаки, коли вони були ще за сотні кілометрів до нас, наші чи німецькі. Визначали їх курс за планшетом. І ще таку мали практику, що відрізняли літаки за звуком ще задовго до їхньої появи.  Ворожі літаки наші артилеристи не пропускали до лінії фронту. Від нас тоді багато залежало. Це було дуже важливо. Ми були такі заповзяті. Ми дуже віддано служили і вдень, і вночі.

Під час війни вона пережила чимало артилерійських обстрілів і бомбардувань. Двічі у тій війні була поранена.

Дівчата кричали: "Мама! Я жива!"

Дора Янівна добре пам’ятає  День Перемоги. Каже, що згадує його часто.

- Коли ми, дівчата, дізналися, що це вже Перемога, яка то була в нас радість! – згадує Дора Янівна. - Але ми були не військові, і вчинили немудро. Ми вистріляли на радощах всі патрони. Потім получили за це, бо ми були в чужій країні, зброя потрібна була нам для оборони, але ми того не розуміли. Ми валялися по землі, обіймалися, цілувалися, гладили землю. Дівчата били долонями по землі і кричали: «Мамо! Я жива!». То ви розумієте, яка то була радість тоді. Тільки я одна не мала кому кричати. Я знала, що моїх 28 рідних вбили німці.

Називали іноземкою

Дівчата в батальйоні називали Дору іноземкою, бо вона говорила польською.

- З часом ми потроху розумілися, вони ще більше мене поважали і любили, так ніби я іноземка. Російської я не знала, почала вчити її набагато пізніше, уже коли мій син пішов у школу. А польську знаю добре, я ж закінчила польську школу, досі розмовляю і можу читати польською, - розповідає пані Дора.

А після війни дівчата повернулися на Україну. Кожна - до свого дому. На жаль, потім дівчата з батальйону не підтримували стосунків і після війни ніколи не зустрічалися.

• Ми тоді дурницю зробили і не записали адрес одна одної, - продовжує жінка. - Кожна намагалася якомога швидше побачити своїх рідних, яких не бачила всю війну. Ця думка була у всіх і в мене також. Тому зв’язку ми не мали потім. Залишилися на згадку одні фотографії.









Після війни пані Дора повернулася до Вознесенська, у місто де вижила, а потім вийшла заміж. Але спогади про війну і рідних довго були дуже болючими. Ночами вона часто зривалася з криками від жахіть. І чоловік вирішив переїхати звідти в її рідні місця на Франківщину.

• Ми доїхали до Тернополя, тут на вулиці Музейній жив знайомий мого чоловіка, ми мали його провідати, а потім їхати у Франківськ. Він був дуже добрий, запропонував нам кімнату в його квартирі, роботу для мого чоловіка, і ми залишилися, - розповідає пані Дора. - І вже 73 роки я живу в Тернополі. От бачите, як Бог посилав мені добрих людей. 

Буде великий ювілей

Дора Янівна показує жестом на фото, де вона у формі, з усіма нагородами, яких у неї 22.

• Бачите фотографії, скільки нагород. Але це все позаду, - каже жінка. - Зараз в мене дуже багато болячок за мої довгі роки життя. 22 червня буде великий ювілей, мені буде 95 років. Бог дасть мені дожити. Кожен день цінний для мене. Божа воля на все… За роки війни я бачила дуже багато смерті, і бачите, як мене Бог завжди охороняв, завжди підказував, куди йти, що робити, щоб врятуватися, бо підказки мені не було від кого чекати. Я залишилася сиротою. А Бог досі мене охороняє, не дивлячись на мою старість, продовжує давати дні життя на землі.

За кожну прожиту годину, кожну хвилину, кожну секунду вона вдячна Богу.

- Єдине прохання - щоб Бог дарував мені здоров’я. Пенсія мене забезпечує. Мені потрібне здоров’я, і ще треба, щоб до мене приходили добрі люди. Бог мені посилає таких добрих людей, - каже пані Дора.

Стежте за новинами Тернополя у: Facebook, Telegram, Instagram, Viber та YouTube.