У сирому підвалі не було навіть туалету. Історія пораненого бійця, який пережив полон і не зламався

• Ця історія – як один із відбитків на нашій генетичні пам’яті. Таке не забувається, не стирається, не щезає безслідно. Наш Герой – 28–річний Назар, старший солдат, старший стрілець бригади територіальної оборони в полоні мріяв про одне – хоча б раз побачити свою дружину та двох донечок.

• Старшій Анжеліці 5 рочків, а молодшій Арінці, коли тато пішов на війну, було лиш кілька місяців. У той час його дружина Юлія безперестану молилася та стукала в кожні двері, аби допомогли знайти її чоловіка, із яким одного дня зник зв'язок на лінії фронту.

• Що довелося пережити, через що пройти? Читайте.

Неможливо описати весь біль та емоції, які переживають ті, у кого рідні на війні, та ще більше важко достеменно передати відчуття тих, у кого на невизначений час зникає чоловік, брат, батько, син чи донька. 

Ніч – найстрашніша

Пробудився зранку, почув про війну і одразу пішов у військкомат. Рішення стати на захист своєї держави 24 лютого було спонтанним, але в той же час усвідомленим, каже Назар. Він має досвід участі в бойових діях, адже в 2014 році виконував визначні завдання на сході нашої країни. На момент повномасштабного вторгнення росії наш співрозмовник мав робочий контракт і досить високооплачувану роботу за кордоном. Але вирішив – залишитися, захищати своє, рідне.

Призвавшись по мобілізації, житель Тернопільщини разом з іншими бійцями вирушили на Донеччину.

Запитую, чи страшно було і до яких «прийомів» вдаються вороги, аби дестабілізувати ситуацію.

– Чесно, я не боявся, хоча не скажу, що аж зовсім не відчував страху. Все–таки війна… А картина бойових дій дуже змінилася. У 2014–му, як на мене, було не так гаряче. Зараз з ними по–іншому треба воювати, адже  поводяться вороги неконтрольовано, ведуть масові обстріли, пруть … як зомбі, – відповідає.

Назар разом із побратимами  перебував на спостережних позиціях, за 50–70 м від ворога. Завданням його було – розвідка, у разі наступу – прийняти бій, повідомити свій підрозділ.

– Орки знали, що ми тут. А ми знали, що вони там. Вони били по нас з усього – мінометів, танків. Стріляли постійно, провокували. Найважче було пережити ніч, коли тиша. Коли ти нічого не бачиш, а довкола суцільна темрява, дуже підступно, – каже воїн.

Повертаючись на ротацію (зміна з бойового чергування), Назар вже міг хоч трішки видихнути, поспати та зателефонувати дружині.

Момент полону: що пережив

30 жовтня зранку трапилося те, чого не чекали. І, як каже Назар, перевернуло його життя з ніг на голову.

– Ми зі «Скіфом» несли чергування на спостережному пості. Чую якийсь шурхіт. Тільки виглянув з бійниці бачу лізуть орки. З товаришем ми прийняли бій, відстрілювалися всім, чим могли. Їх було в рази більше. Чую постріл, куля пройшла в ногу, ще одна пробила грудну клітку, (хоча спочатку я думав, шо це осколкове поранення). Я продовжував бій допоки не почув запаморочення. Погано пам’ятаю, як точно все було, адреналін, швидкість дій, наклав турнікет на ногу, потім втрачав свідомість, – пригадує боєць.

Згодом з’ясували, що їх захопили в полон та відвезли у пункт вагнерівців (він переконаний, що це саме вони) на окупованій території. Там їх, уже травмованих, допитували.

– Попри біль і виснаження, щоб не видавати дійсне за реальність. Я називав ті пункти, яких уже точно не було на тих місцях. Про зброю – також, нічого корисного від мене вороги не почули. На місці вкололи нам щось, щоб знеболити, напевно, адреналін, не знаю. А потім вже, після допиту, відвезли у госпіталь.

–Лікували, наскільки я розумів з розмови, російські лікарі. Або ж денеерівці. Постійно «промивали» мозок роспропагандою, наголошували, що це ми винні, що влада куплена і так далі, – продовжує військовий.  – Найбільше хвилювався, аби вони не побачили номери телефонів на рюкзаку. А там були написані контакти до дружини, друга. Не хотів, щоб їм сказали, що десь згинув у полі.

Після того, як рани трохи загоїлися, бійця перевезли у «в’язницю» до інших полонених. Назар припускає, що це одне із закинутих підприємств на території окупованої України.

– Мене закрили у камері, де були поранені. Різні були, важкі також. Це був підвал, від нього віяло розпачем. Але світло нам включали, це єдине, що там було, – розповідає військовослужбовець. – Час ішов повільно, усі думки – лиш про обмін, як надію – повернутися, – каже.

Ні душу, ні туалету

Назар не береться в подробицях описувати всі «умови», у яких їх тримали. Звісно, ні про який комфорт не йдеться. Переживає, щоб не нашкодити побратимам, які ще не повернулися.

Запитую про елементарне – гігієну, їжу та воду.

– Пляшку води давали і один їхній сухпай, туалету не було. Пусті пляшки – десь там у куточку … ходили, –каже.

Із сусідніх камер доносилися різні розмови. За словами чоловіка, в одній із таких «кімнат» вони тримали навіть «своїх», це переважно звільнені з тюрем чи інші, які в чомусь провинилися, яких використовують на війні в Україні.

– Терпіння з’їдало зсередини.  Чесно, не знав, що колись ще побачу доньок і дружину. Але вірив. Кожного разу, коли вони приходили і зачитували чиєсь ім’я на обмін, я дуже хотів, аби там було і моє. Але ні, не було. Дні тягнулися дуже довго. Новин не знали. Єдине – був один серед них більш лояльний, який приходив і повідомляв нас щодо обміну. Чи то балакучий, чи просто хоч на крихту людяний. А решта… – продовжує.

Надія жевріла. Здавалося, що кожен день – то вічність.

– 31 грудня мені зробили подарунок. Назвали моє прізвище у списку Тому дня в мене почався відлік нового життя, – говорить співрозмовник. – Нас обміняли. Вивозили камазом.

Що відчуває людина, яка опиняється на волі? Важко передати словами.

– Я не відчував поранень, мені здавалося, що я не йшов, а летів на крилах. Свідомість була змішана. Але це точно один з найщасливіших моментів у моєму житті, – зізнається військовий.

Усіх захисників зустріли наші медики, товариші вітали із поверненням. Їм видали мобільні телефони, засоби гігієни, одяг. Але Назар не вірив, що все це відбувається в реальному житті. Лиш вже у госпіталі, коли помився і освоївся в палаті, зателефонував дружині.

Я відчувала, що живий

Два місяці безсонних ночей, молитви, численних звернень в інстанції принесли свої результати. Молода дружина військового зі сльозами розповідає, як дочекалася свого чоловіка із полону.

– Чесно, я завжди відчувала, що він живий. І просила Бога повернути його мені, який би не прийшов – поранений, без рук, ніг, я усе витримала б. Просто, аби живий, – говорить Юлія. – Я писала листи, запити, писала до друзів, по всіх можливих групах. Я не знала, де він і як. Мені лиш сказали, що він зник безвісти. Але я вірила, молилася і надіялася. Молилася вся наша родина, всі друзі, родичі, знайомі. Діти лягали спати, а я плакала і продовжувала шукати. Не можу описати словами, що довелося пережити. Це незнання, ці довгі дні очікування, ця невідомість...

Юля зізнається, що були хвилини відчаю і втоми, але віра виявилася сильнішою.

– Напередодні нового року мені невідомий контакт написав у месенджері, що хоче познайомитися. Я одразу відрізала, що маю чоловіка і ні з ким не знайомлюся. Той відчепився. Через кілька хвилин до мене зателефонував мій Назар. Як виявилося, це він писав від імені незнайомця він, так він вирішив мене розіграти. Не могла повірити в це, я сильно плакала, це були сльози радості. Наша старша донечка кликала в трубку: «Татко, татко». Ми з чоловіком говорили годинами і не могли наговоритися. Всієї вічності нам мало, аби розказати все, що ми пережили за цей час, – говорить співрозмовниця.

Дружина рвалася до коханого у госпіталь, але він не пускав, бо боявся за безпеку рідних. Коли за два тижні його перевели в лікарню у тилове місто, Юлія поїхала до чоловіка.

– Йому зробили операцію на нозі, і я постійно була поруч. Через відсутність нормального лікування у орків почалися гнійні процеси, були опіки. Тому в наших медиків чимало роботи. Ще в Назара є куля в хребті, але зараз оперувати не можна, бо не витримає. Але після реабілітації доведеться провести складну операцію. Та ми готові до всього, бо ми разом, бо він вдома, – тішиться дружина.

Неймовірно зраділи поверненню татка – донечки. Старша не може награтися, націлуватися, набутися. А молодша (їй рік і два місяці) спочатку не розуміла, чому татусь був на портреті, а тепер перед нею, та зараз вже неймовірно щаслива, що він є.

– Я бажаю, щоб кожна жінка дочекалася свого чоловіка, щоб кожна мама, сестра чи донька могли обійняти свого сина, брата чи тата. Я мрію, щоб ця війна швидше закінчилася. Я молюся, щоб всі воїни були живими і здоровими. Молімося разом, борімося, прагнемо, віримо, надіємось – і переможемо, – наголошує Юлія.

А що далі? Назара чекає реабілітація, ще одна операція, а потім… Не знати. Не загадує, але знає точно, що він – воїн і продовжить боронити свою країну від ворога. Бо вибору немає, хто як не ми? Своїх не кидають, землю не віддають. Душу – Богові, життя – країні, честь – нікому!

Стежте за новинами Тернополя у Telegram.