У тернопільській артбригаді воює нащадок сотника УПА

Він захищав ворота від голів, а зараз боронить Україну від загарбників. Патріотизм і любов до України переходили з роду в рід. Цього тижня проєкт «Героям слава» знайомить вас із нащадком сотника УПА Олегом Сампарою.

Йому лише 28 років, він уникає надмірного пафосу, тим не менше зараз він головний сержант батареї Тернопільської артбригади.

Повістку про мобілізацію Олег Сампара отримав у перший день війни, 24 лютого, о  восьмій ранку. За плечима – дев’ять  років служби, зокрема в зоні ООС, досвід інструктора в Міжнародному центрі миротворчості та безпеки, що у Яворові. Плюс генетика: діди виборювали незалежність у підпіллі, один із родичів був навіть сотником в УПА.  Це і стало основою патріотизму Олега. Тому сприйняв усе за належне.

Був старостою

Того дня йому лише треба було зробити одну справу – передати відповідальність за Скомороський старостинський округ, який очолив всього декілька місяців тому, після смерті батька. Несподіванкою це було швидше для голови громади Олега Кохмана. Раніше він покладався на Олегового батька, а попрацювавши з Сампарою молодшим, зрозумів, що такі люди потрібні скрізь, адже вони – велика рідкість.  

– За декілька місяців роботи,  від вересня до лютого,  він встиг зробити багато, – пригадує голова Великогаївської об’єднаної територіальної громади Олег Кохман. – Відремонтував дорогу між селами,  спортзал у школі, відновив роботу з молоддю, відродив футбольний клуб, де колись і сам був воротарем, для малечі спорудив майданчик, налагодив робочий процес обласного осередку організації  «Пласт», створив нові робочі місця. Якби були всі такі, як Олег, все було б на найвищому рівні, та таких людей, на жаль, дуже мало.

Відповідає за десятки підлеглих

Олег із колегами оперативно спрацювали на округах, щоб залишити людей, які виконуватимуть обов’язки мобілізованих, а в той день на громаду прийшло 15 повісток, і 25-го вранці уже всі були у військкоматі. За розподілом Олег потрапив до артбригади Данила Апостола.  Тут його призначили головним сержантом батареї. У підпорядкуванні чоловіка зараз – кілька десятків військових. Відповідає за роботу з сержантським складом батареї, готовність людей до виконання бойових завдань.

На запитання, чи важко бути командиром, відповідає, що все залежить від ситуації. 

– Найважче те, що людські життя залежить від рішень які треба приймати тобі, – вважає Олег. – Хорошим командир стає завдяки роботі підлеглих. А це, на думку Олега, дуже тонка грань між особовим складом і командирами його рівня.

– Місць перебування ми не можемо називати, але бойовий досвід ООС відрізняється від теперішнього повномасштабного вторгнення: робота з авіацією, ракетні удари і масовість російських військ,  – продовжує Олег Сампара. – Коли я був інструктором у Яворівському полігоні, ми старалися впроваджувати та відпрацьовувати щось нове. Досі спілкуємося з колегами, обговорюємо завдання, які ставить уже реальна війна. Це дуже допомагає, а хлопці налаштовані оптимістично, сповнені  бойового духу, це не може не тішити.

Олег задоволений тим, як  атмосфера вдало виконаної роботи надихає усіх продовжувати. Хлопці пориваються іти вперед, хоч і чітко усвідомлюють, що і по них працює противник. Кожен з них чітко знає свою роботу і впевнений на всі сто як у командирах, так і у своїх побратимах.

–  Усі наші бойові цілі грамотно сплановують офіцери, усі пропозиції ми ретельно обговорюємо, немає такого – один сказав і всі роблять, – наголошує штаб-сержант. – А вже остаточне рішення приймає, звичайно, командир.

Такий підхід і мудрі рішення керівництва, на думку Олега, формують довірливі товариські стосунки в колективі, згуртованість, взаємопідтримку і максимально зменшує ймовірність ризиків, наскільки це можливо на війні. 

Бійців супроводжує янгол

В Олега – один з наймолодших підрозділів, переважають хлопці, віком 20-23-х років. На жаль, стикалися і з пораненнями, і з іншими негативними ситуаціями, утім з усіма випробуваннями впоралися. 

– Якось нас обстрілювали, ми розділилися, щоб зменшити ймовірність вражень, бачимо, поле – з ямами, і все палає, – пригадує головний сержант батареї. – А у мене є молодий хлопець, за яким наче янгол ходить, він якраз був там разом із товаришем. Біжимо до них – навколо страшна картинка – вигоріло все. Прибігаємо і бачимо, як вони в ямі сперечаються, жартуючи: помремо – не помремо. Тоді, звісно нам було не до сміху, а тепер згадуємо, посміхаючись.  

– А одного разу обстрілювали касетними боєприпасами, – продовжує Олег Сампара. – Бійці відходили, змінювали позицію, а за ними обстріли не припинялися. Коли я їх забирав в безпечне місце, то відчув щось схоже на паніку та страх. Буває і таке. Хлопці молоді. Три дні не допускав їх до роботи. У спокійній обстановці ми спілкувалися, намагалися їх розуміти підтримати. Вони впоралися.  

Мама плакала і пишалася

Тимчасом вдома на сержанта чекають мама, брат-тероборонівець та двійко похресниць. Мамі телефонує нечасто, не завжди є можливість. Каже, що звикла до відсутності сина, хоча зізнається, що відчуває мамине бажання чути його голос частіше. Запам’яталася чоловікові зворушлива розмова на День матері. Вітав, дякував за виховання. Мама плакала і пишалася. А він подумки – нею. Адже в цьому, що він знайшов себе в армії, і її велика роль. Пригадав, як виростав на історіях про дідусів-патріотів, пригадав, як під час підняття прапора на проголошення незалежності в очах рідних бриніли сльози радості. Пригадав і вкотре відчув разом із благословенням  незламну віру у Перемогу.  

Віри і любові …

Читачам може видатися дивним, але саме віри людей у те, що Перемога – близько, хочеться відчувати більше. 

– Нам її не бракує, – уточнив військовий. – А мирні люди, які нас оточують у гарячих точках, не завжди випромінюють оптимізм. 

Не хоче, щоб до війни звикали, як до ООС. 

Окрім думок про головну ціль, в Олега багато і особистих мрій. 

– Основною зараз стала – створення сім'ї, бо щось дуже надовго відтягував цей момент, – усміхається співрозмовник. – Також багато ідей приходить і щодо роботи в громаді.

Стежте за новинами Тернополя у Telegram.