«У вас тут рай…» Мама з шістьма малими дітьми утікала з Чернігова у буді старої «газельки», коли гатили

• Чоловік Каті на 3 день війни пішов в терборону. Рідних у жінки немає, бо росла в дитбудинку.
• Катя разом з дітьми два тижня провела у ванній кімнаті, бо після першої ж ночі в підвалах діти похворіли. Потім 12 годин з шістьма дітками і собакою, яку не змогли залишити вдома, сиділи у буді на каністрах і шматті – всього там набилось 26 чоловік. Відрізок дороги, яка зазвичай займала менше двох годин, долали майже 12…

— Ми у Чернігові орендували квартиру, але поруч влучив снаряд. Я позакривала вікна, що повилітали, клейонкою. Поки були світло і вода, ми сиділи вдома. Потім, коли відрізали все – газ, світло, воду, опалення, чоловік сказав, що залишатись там вже не можна, — голос 33-річної Катерини Доценко з Чернігова майже беземоційний. Вона не плаче, не зривається на крик, доки розповідає про жахи війни, які їй довелось пережити. Вона не нарікає на долю і на весь безлад, у що перетворилось її ще донедавна розмірене життя…

Найстаршому 14, наймолодшому – 9 місяців

Катя Доценко — одна з тих, кого називають тимчасово переміщеними особами. У Тернополі вона нещодавно. До цього з рідного Чернігова утекли, переїхавши до Борисполя. Звідти – до Здолбунова. А потім опинились у нашому місті разом з шістьма дітьми. Як сама каже, мої діти від першого шлюбу: Руслан, 14 років і Сашко, 9 років. Чоловікова донька від першого шлюбу Катерина, майже 10 років. І троє спільних з чоловіком дітей: Тимур, майже 7 років, Поліна, якій майже 3, та наймолодший Платон - 9 місяців. А ще — такса Боня, яку не змогли залишити вдома, бо, кажуть, це повноцінний член сім’ї.

— Чоловік Андрій на 3 чи 4 день війни пішов в тероборону, відтоді бачили його єдиний раз, коли забіг на 5 хвилин побачити дітей і захопив підзарядку до телефону,  — пригадує Катя. — Спілкуємось з ним у месенджерах, коли є зв’язок і можливість. Принаймні він знає, що ми зараз в безпеці, і що з нами відбувається. Що у нього там — не розповідає. Але живий – і цього нам поки достатньо.

Родина утікала з Чернігова 15 березня. Катя каже, що сама в Фейсбук знайшла перевізника, домовились про час і місце виїзду, проте тричі його переносили, бо машина не могла проїхати через обстріли. А більшість шляхів вже на той час була замінована.

Два тижні сиділи у ванній

Коли за вибитими вікнами вибухало і було чутно постріли, Катя зі всіма дітьми забиралась до ванної кімнати. Там і пересиджували до більш-менш безпечного часу. Часом доводилось сидіти у ванній по півдня, бували випадки, коли добами…

Батьки діток Катя і Андрій

— Декілька разів спускались в підвал, один раз ночували там, але після того всі похворіли, — пояснила Катерина. — А ще шістьох дітей довго вдягати… Враховуючи, що сирени в Чернігові щопівгодини, то ми не встигали спускатись туди-сюди, а постійно сидіти там з такою кількістю дітей також було неможливо.

Вирішили їхати з міста, коли вже не було ні світла, ні газу, ні опалення, ні води. Евакуювались в будці «газельки», в темноті, на сумках, один на одному. Всього 26 чоловік з дітьми. До Борисполя їхали 12 годин, при тому, що дороги там на 2 години максимум. В Борисполі на два дні зупинились в церкві Євангелістів. Там, каже жінка, їх   добре зустріли, дали кімнати, годували, видали гуманітарку.

— Потім нас мікроавтобусом повезли до Рівненської області, до Здолбунова, — пригадує Катерина. — Привезли в таку ж церкву, але без кімнат, з матрацами на підлозі. Самі розумієте, з дітьми не дуже зручно, ще й мені годувати грудьми молодшого… З нами приїхала наша такса, але з собакою туди не можна було, тому ми поїхали в готель. Там були три дні.

Із рідних – сестра з чотирма дітьми

Такса Боня живе із родиною 1, 5 р. Забрали її до себе від сусідів, коли пес почав душити сусідських курей. До війни собаку встигли стерилізувати. Жили із родиною двоє котів, їх Катя віддала колишній свекрусі.

Після Здолбунова доїхали на таксі до Рівного, а звідти автобусом до Тернополя. Тут їх зустрів родич по лінії чоловіка та поселив у себе вдома, в трикімнатній квартирі на Новому світі. Сам із родиною поки перейшов жити в інше місце. Той же родич допоміг зареєструватись, як переселенцям.

 Наразі сидимо тут, чекаю виплати, як малозабезпеченій, які в цьому місяці чомусь ще не отримала, а дітей якось треба годувати, — зізналась Катя. — Можливо, виплатять ще й як переселенцям. Куди далі – ще не знаю. Можливо, в Польщу, але туди без копійки не поїдеш. У мене туди виїхала рідна сестра з чотирма дітьми.

Іншої родини у Катерини немає, вона виросла в інтернаті. У чоловіка з рідних залишилась бабуся і тітка. Вони в Каховці. За кілька днів до війни тітка прилетіла з Італії, аби вдома відвідати рідних та полікувати зуби. Назад виїхати вже не змогла. Зв’язок, каже Катя, тримають через цих жінок. Завдяки їм і вийшли на чоловікового родича з Тернополя.  

«Звичайно, я боялась, і зараз боюсь…»

— Чи страшно було вдома? Звичайно, я боялась, і зараз боюсь, — зізналась Катерина Доценко. — Там сидіти — обстріли один за одним. Тут у вас, в Тернополі, рай: сирена 1 чи кілька разів за день. А там - літак летить над головою, думаєш, Господи, хоч би пролетів. В мить — ба-ба-бах, стіни колишуться. Але поки були хоч якісь комунікації, залишались вдома. По воду ходили в водоканал – через все місто пішки. Люди у дворі готували на кострі. Добре, що хоч молодшого грудьми годувала – це трохи рятувало.

Родина вже трохи освоїлась у Тернополі. Гуляли разом з дітками в парку Шевченка, ходили до ставу.

Які питання виникають щодо дітей, — порадами допомагають тернопільські мамусі. Катерина знайшла у Фейсбук однойменну групу. В Чернігові, каже, теж є подібна. Мамочки з нашого міста підказували, коли питала про поліклініку для діток. Допомогли із сезонним взуттям для діток, бо ж тікали з дому, в чому були, в зимовому …

— Коли зареєструвались, як переселенці, малюку дали памперси, — каже Катерина. — в соцзабезі дали один пакет на родину. Коли показала, що в мене шестеро дітей – докинули ще один. У нашому будинку внизу магазин – йду туди, купую продукти і готую дітям.

Ніяковіє, коли пропонують допомогу

Катерина ні про що не просить, нічого не вимагає. Каже, дає раду поки і собі, і дітям. Речей дітям вистачає, дещо прикупила у місцевому секонд-хенді. А більше не набиратиме, бо невідомо, коли і куди далі поїде. Із помічників, які можуть сумки носити, тільки вона і 14-річний, найстарший син.

Коли журналістка запропонувала допомогу, ніяковіла. Було видно, що багатодітна мама не звикла до того, аби їй допомагали. Щоправда, зізналась, було б непогано, аби наймолодшому знайти пюре – фруктові, овочеві і м’ясні. Завдяки тернопільським волонтерам цю потребу вже закриють найближчим часом. Не працює холодильник, а надворі «плюс», і каші, молоко та решта їжі швидко кисне – і це питання завдяки журналістам та волонтерам закриємо найближчим часом. От лишень допомогти б самій Катерині та її шести діткам назавжди стерти з пам’яті спогади про вибиті вибухом вікна, втечу на каністрах і шматті в битком набитій буді «газельки», під обстрілами і попри таблички «заміновано», снаряди та решту жахіть війни, які назавжди змінили розмірене життя багатодітної родини…  

Додайте 20 хвилин до вибраних джерел у Google