Улюблена справа чекала з війни: історія ветерана, який пройшов крізь пекло і зберіг мрію

• Він не лише опікувався своєю клінікою, коли настав час захистити країну, а й на нулі організував стоматологічний пункт
• Про справжню вірність покликанню ветерана Святослава Статкевича — у проєкті «Справа ветерана».

Перший кабінет — у селі

Ветерани — це не лише про війну. Це про життя, яке вони виборюють і на фронті, і після нього. Це про силу, що дозволяє не опустити рук і будувати далі. Святослав Статкевич — один із тих, хто довів: справжнє покликання не знає обставин. Він настільки відданий своїй справі, що навіть на передовій, відкрив стоматологічний кабінет для побратимів.

Сьогодні його медичний центр «MED Live» у Бережанах — це символ відновлення і приклад того, як ветеран може повертатися з війни не лише з ранами, а й з новим баченням майбутнього. Це історія про любов до професії, про силу родини та команди, і про те, як надія перетворюється на конкретні справи.

— Почалося з університету, — пригадує Святослав Статкевич. — Ми з другом разом навчалися, практикувалися. Друзі вже йшли до нас на прийом. Під час інтернатури ми проходили практику в залізничній поліклініці. Коли ми туди прийшли, то вже мали впевнені навички в терапевтичному лікуванні пацієнтів. У процесі роботи ми здобули додаткову практику у видаленні зубів, а також отримали досвід у протезуванні.

Його корені — в селі Біще на Бережанщині. Саме там батько допоміг синові зробити перші кроки: дав гроші на стоматологічну установку. У хаті облаштували кабінет, і вже звідусіль — із сусідніх сіл — люди їхали лікуватися. Паралельно Святослав працював у Тернополі, набирався досвіду.

— Згодом вирішив, що треба відкривати стоматологію в Бережанах, щоб людям було зручніше, — каже він. — Довго шукав приміщення, і нарешті в 2016 році відкрився на автовокзалі.

Лікар завжди на місці

Перші роки були непростими. Стрибки валюти, організаційні труднощі. Щоб робота трималася, Святослав вставав о п’ятій ранку, сідав на автобус із Тернополя і їхав у село. Дружина з дитиною залишалися в Тернополі.  

— Згодом, коли обладнали клініку в Бережанах, і треба було возити лікарів, то купив машину на «бляхах», — пригадує. 

У 2019 році стоматологія переїхала у нове приміщення. Святослав з ранку до ночі вів стоматологічний прийом пацієнтів, а переїздом та організаційними питаннями займалася його дружина. Саме в цей період почалася пандемія COVID-19.

— Багато кабінетів закрилися, а потреба залишилася, — розповідає про ті часи. — Людей було чимало, стоматологію мою помітили. Місто невелике, прізвище стало відомим. І статус у мене був — лікар завжди на місці.

Захоплення знайшло на «нулі»

Здавалося, що все вийшло на стабільність: клініка набирала обертів, розширився штат, з’явилася впевненість у завтрашньому дні. Та у лютому 2022 року війна знову змінила все.

— Пам’ятаю перші дні, — говорить Святослав. — Ми зібралися й вирішували, що робити. Люди записані, а війна… Чи їхати на роботу? Вагалися. Були проблеми з пальним, але зрештою приїхали — пацієнти чекають. Приїхали, а людей значно менше, ніж записалися. Тоді стало зрозуміло: життя змінюється.

Він пішов у військкомат, сказали, зателефонують. Тиждень мовчали, а тоді подзвонили — і він був мобілізований у новостворену 68-му Єгерську бригаду. 

Зізнається, що перший час не міг зрозуміти, чому ще вдома. 

— Усі тоді відчували національне піднесення, — пригадує. — Ішли і  вірили, що це ненадовго. Ніхто не думав, що війна так затягнеться.

Служив два роки і місяць. Коли йшов в армію — аналізував, що вміє. Потрапив на Донбас, у Вугледар, фактично — на нуль. Первинні обов’язки були — фельдшер медичної роти. 

— Кіпіш, безлад, невизначеність, травма — розрив хрестоподібної зв’язки, — пригадує перші місяці служби стоматолог. — За три місяці після мобілізації мене перевели в медичну роту, як лікаря евакуаційної бригади.

І тут захоплення, яке знайшло його і на фронті. У нах на той час були великі автомобілі, маломаневрені й легко ставали мішенню. І у Святослава виникла ідея переобладнати машину під стоматологічний кабінет.  

Підтримка — звідусіль

Він був створений спільними зусиллями: Машину для кабінету надала медична рота, отримана від волонтерів.

— Основне стоматологічне обладнання встановів мій кум  з колегою, вони займаються стоматологічним обладнанням, з тилу допомагали хто чим міг, — пригадує, намагаючись відзначити кожного поіменно. —  Від мене — матеріали та лікувальне обладнання. Я лише організував цей проєкт, і отримав підтримку звідусіль. 

За його словами від медичного пункту цього не вимагали — вони мали надавати невідкладну допомогу. Але організувалися так, що працювали ще й додатково. І це було добровільно, у вільний час. Так, кабінет запрацював та діє й досі. 

У 68-й окремій єгерській бригаді більшість були добровольці. За штатним розписом у медичній роті мав бути лише один стоматолог, а Святослав відповідав за евакуацію. 

— Та я міг вести загальний прийом, — каже. — Кожен із нас, за своєю спеціальністю, намагався дати більше. 

Секунда везіння — і ти живий

Зараз у роті вже два стоматологи.

— Найнебезпечніші моменти — це коли їдеш туди, звідки тільки-но евакуювали поранених, — згадує Святослав. — Моменти прильотів… Тут нема часу думати, чи страшно. Секунда везіння — і ти живий. 

Кожне чергування було випробуванням. Особливо моторошно, коли повідомляли, що на них поставлена «мітка».

— Але ти не задумуєшся: маєш забрати, стабілізувати, знеболити, — каже.

Рішення приймалися швидко, поруч із ним завжди був досвідчений наставник. 

— Я займався зубами, але тут доводилося робити інше, — веде далі співрозмовник. —  Вчився від лікаря, який знав свою роботу — Володимир  Миронюк. Багато чого вирішували на ходу. Виходу не було. В загальному всі ділились знаннями.

Кожна евакуація — це зустріч із людським болем і страхом. За ніч могло бути тридцять евакуацій, а могло бути й тихо.

— Забираєш людину, а він у ступорі, майже як овоч, — неохоче пригадує ветеран. — Іноді паніка, крик.  

Часом, за словами лікаря, поранений міг чекати бригаду дванадцять годин. Усе залежало від небезпеки довкола. Бувало, що бригада виїхала і не доїхала.

Евакуація — не схожа на роботу швидкої допомоги. Це — війна.  

Дитину чекала вся медрота

  У Бережанах стоматологія трималася, але без розвитку. Установки ламалися, проблеми накопичувалися. Лікарі й медсестри працювали, як могли.  

Було на кого покластися. Найбільшу частину організаційної роботи взяла на себе  медсестра — Марія Підлужна, вона організувала і лікарів, і асистентів, замовляла матеріали.  Дружина, на той час чекала дитину, тож допомагала їй.

— Останні тижні вагітності були найдовшими, на нашу дитину чекала вся медична рота, — пригадує з усмішкою. — Щодня чув: «ну що, вже народила?»,  

— У перші місяці війни я виходив на зв’язок, — пригадує він. Лікарі могли піти в інші клініки. Вони тримали марку, та це було, як їхати на старому «Жигулі» — він їде, але розумієш: далі так довго не протягнеш. Якби мене не було довше — хтозна… Бо коли тебе нема на місці — ти не здатен усе тримати.

За час війни команда змінилася. Одного лікаря мобілізували, кілька медсестер пішли. Але головне, що залишилися найвідповідальніші. 

— Кожен вніс свій вклад і продовжує тримати цей човен на плаву, — підсумовує Святослав. — Зараз у нас працюють десятеро людей.

«Біржі» уже немає 

Коли повернувся, Святослав побачив: потрібне нове дихання. Подалися на грант. Дружина отримала мільйон гривень від Центру зайнятості.

— На момент формування заявки на грант наші позиції були під  Боровою Харківської області, — каже. — Увесь процес подання  та організаційну роботу для отримання гранту взяла на себе дружина, а я підписував документи в Дії.

Загалом родина отримали вже два гранти від держави.  Перший 1 000 000 на Святослава, коли ще служив, а також 500 000 отримала дружина за статусом дружина ветерана. 

Це був ковток свіжого повітря. Купили комп’ютерний томограф — перша ластівка модернізації. Відтоді почали вкладати в апаратуру, розширювати колектив, піднімати якість лікування. У планах — збудувати нову клініку.

— З впевненістю можу сказати, що старої «біржі» вже немає, а є центр з надання допомоги та підтримки громадян, — із вдячністю зазначив ветеран. — При центрі діє проєкт «Зроблено в Україні», там будь які питання чи проблеми вирішувалися легко і без зайвих зусиль.

Тепер «MED Live» працює і в Бережанах, і в Тернополі. В червні цього року Святослав отримав грант від Українського Ветеранського Фонду на 1 500 000 грн. Зараз проєкт перебуває на першому етапі. 

— Планувати в час війни непросто, але розвиток не зупиняється, — каже Святослав. — Уже рік ми вкладаємо в апаратуру, розширюємо колектив, намагаємось рости, хоч і важко розриватися між усім. Важливо — не стояти на місці.

 

Стежте за новинами Тернополя у Telegram.