В „Спадку нації” шукали найціннішу вишиванку

На презентації фільму Леся Воронюк була у родинній вишиванці. - Це буковинська вишиванка, звідки я родом, вона завжди зі мною, бо куди б я не їхала, мені у ній впевненіше, спокійніше. Це дуже давня сорочка, вишита на домотканому полотні, їй не менше 100 років, це одна з моїх улюблених. Це вишиванка з сімейної колекції, яку почала збирати моя мама.

Відповідь на питання, яка ж вишиванка для українців є найціннішою, шукали автори документального фільму «Спадок нації», який 21 червня презентували в Тернополі. Зараз триває прокат фільму в Україні. Як повідомив режисер фільму Олександр Ткачук, в кінці цього року чи на початку наступного року фільм планують показати по телебаченню, а згодом і розмістити в Інтернеті. Також фільм представлять на фестивалях документального кіно.

- Крім етнографічної площини у фільмі є історії людей, і ці площини постійно переплітаються, - розповіла на презентації фільму у Тернополі автор ідеї та сценарист фільму „Спадок нації” Леся Воронюк. - Ми показуємо різноманіття вишиванок в різних етнографічних районах України, наприклад, полтавську, гуцульську, борщівську вишиванки, а інша площина – це історії людей, життя яких змінила вишиванка. Це історії і з минулого, і з сучасності. Є історії людей зі СходуУкраїни, Криму, з усіх регіонів України і українців з-за кордону.

Ці історії показують, що заради вишитої сорочки люди готові на неймовірні вчинки, вони демонструють свою позицію, що готові йти до кінця і залишаються справжніми українцями.

Ризикували життям

- Про найдавнішу сорочку у фільмі ми не говоримо, ми шукали найціннішу вишиванку для кожного українця, - розповідає режисер фільму Олександр Ткачук. - Можливо це та, яку закопали в лісі в скрині, можливо та, яку вивезли з окупованих територій, чи та, яку вишивали далеко від батьківщини у в’язниці, можливо це єдина сорочка, яку вберегли в родині і не обміняли на збіжжя, незважаючи на голод. Для багатьох відповідь буде неочікуваною, тому чи справдяться ці очікування, треба дивитися фільм. 

Вражають історії луганських і донецьких переселенців, як вони ризикували життям, щоб врятувати свої сорочки, продовжує режисер. Люди перевозили вишиванки через блок-пости сепаратистів, знали, що їх будуть обшукувати і незважаючи на це ризикували власним життям. Хтось одягав їх на себе під одяг, бо знали, що обшуковуватимуть сумки, хтось клав серед лахміття, щоб не можна було розрізнити, хтось ховав у подвійне дно, і таким чином вивозили, але всі наражалися на небезпеку. Одна з героїнь розповідає, що коли сепаратисти приходили у школи, де бачили вишиті рушники, то зривали їх, топтали, нищили, це для них чуже, це не їхнє і треба знищити.

• Найскладніше у зйомках фільму було шукати історії, які б вражали людей, - розповідає режисер. – Історій було багато. Коли ми зверталися через Інтернет до людей, щоб розказали свою історію, багато було історій на зразок: „У мене є бабусина сорочка і її мені передали у спадок. Зрозуміло, що це не унікальна ситуація, але з іншої сторони це показує, що люди це цінують і хочуть цим поділитися. Практично в кожній сім’ї є такий спадок тому загалом в нас виходить спадок нації – це вишита сорочка, яку передають через покоління. Зрештою ми відібрали історії, які показують, що сорочка може надихати, за неї ризикують життям. Багато історій ми знаходили в процесі зйомок фільму, які нанизувалися на сюжетну лінію.

Символ боротьби

Свою історію у фільмі розповідають зв’язкові Романа Шухевича Ольга Ільків і Любомир Полюги.

- Мені присудили 25 років закритої тюрми, - розповідає у фільмі Ольга Ільків. – Вже мене засудили і я тішилася, що мала вирок, бо боялася, що мене розстріляють. Мені казали, що я ніколи не побачу своїх рідних. А я встала і сказала, що побачу, Бог дасть мені сили. Як мене везли, то божеволіла, що від мене забрали дітей... Я була в закритці 14 років. Зі старого простирадла, яке потім списували і викидали, я вишивала частини сорочки і ті вставки з’єднала мережкою. В тій сорочці є і радість, і боротьба, і надія.

Про історію своїх побратимів розповідає Любомир Ільків.

- Викликають мене на упізнання, - розповідає Любомир Ільків, - а в хаті три трупи. Два чоловіка і жінка. Вони пустили собі кулю, щоб не здатися в полон і не видати своїх. Всі вони були у вишиванках, бо для них то було щось святе.

Не продала, як не просили

У кожному регіоні автори стрічки вибирали найбільш показовий зразок вишиванки чи найціннішу в історичному плані вишивку, тому з вишиванок Тернопільщини у фільмі представлена борщівська вишиванка. Історії про ці уникальні сорочки розповідають колекціонери, знавці краю, а також жителі Тернопільщини.

- Фільм знімали близько року, об’їздили всі регіони України, знімали в Канаді, Німеччині, Італії, ОАЕ та Росії. Про тернопільські сорочки у фільмі є і етнографічний аспект, і історії людей і навіть історія емігрантів з Канади, які виїхали сім поколінь тому і зберігають родинні сорочки, - продовжує Леся Воронюк. - Про борщівські сорочки у фільмі розповідають колекціонерка Віра Матковська і Наталія Миколин, яка працює в Борщівському краєзнавчому музеї.

Вони підкреслюють унікальність борщівської сорочки, бо її вже не відтворити. Чорні нитки, якими її вишивали, робили з шерсті чорних молоденьких ягнят. Ця нитка не вигорала і не линяла.

Пані Василина у фільмі розповідає історію своєї борщівської вишиванки.

- Це сорочка моєї мами, - розповідає у фільмі жінка. – Мені вже 82 роки. Я маю дочку, маю внуків, маю правнуки маленькі. Скільки мене просили продати цю сорочку, та я не продала. Давали 12 тисяч. Та що то є гроші – гроші є і їх нема. А це пам’ятка на віки.

Стежте за новинами Тернополя у Telegram.