Він дорогою ціною здобув цю нагороду: боєць 105 бригади отримав «Золотий хрест» від Залужного

• 38-річний Еміл після поранення і реабілітації вже повернувся до виконання бойових завдань і зараз служить на Запорізькому напрямку. В його тілі досі залишилось чимало уламків, часто турбує поранена спина та наслідки не однієї контузії.
• Боєць пригадує, що нагорода стала неабияким сюрпризом — командир взводу викликав до себе і повідомив, що ним з відділу кадрів цікавляться. Еміл був переконаний, що його переводитимуть до іншого підрозділу. А виявилось – нагорода від самого Залужного. І додає: «Наша кров змішалась» — це про побратима, якого врятував…

«У мене вища освіта, я вчитель музики і за сумісництвом художній керівник в місцевому будинку культури. І саме головне, мої хлопці зараз будуть сміятись, — весільний музикант. Співаю. Граю на баяні. Але чесно? Забув, коли його в руках тримав…», — сміється Еміл, життя якого ще недавно трималось на волосині після бойового завдання і серйозного поранення. Тоді ж йому вдалось врятуватись не лише самому, а й врятувати життя побратима, якого серйозно поранило. Днями, на фронті, Еміл отримав нагороду «Золотий Хрест» від Головнокомандувача ЗС України генерала Валерія Залужного. І це для бійця стало повним сюрпризом.
 

Потрапили під танковий обстріл

Старший солдат Еміл Мамедов, розвідник, народився 17 серпня 1985 року. Проживає разом із сім’єю на Кременеччині — у Ридомилі Почаївської громади. Вже мав бойовий досвід — служив в АТО. З перших днів повномасштабного вторгнення пішов у військо і зараз виконує бойові завдання на Запорізькому напрямку у складі 85 батальйону 105 окремої бригади ТрО. До війни вчителював у Ридомильській ЗОШ Кременецького району.

— Проводив успішне відбиття атаки противника, здійснював евакуацію поранених побратимів, і сам, на жаль, отримав уламкове поранення, — повідомили у підрозділі. — Отримав нагороду «Золотий Хрест» від Головнокомандувача ЗСУ. Наказ від 11.10.2023 N2382.

«20 хвилин» вдалось поспілкуватись із нагородженим бійцем, коли він перебував на Запорізькому напрямку, майже за тисячу кілометрів від рідного дому. Еміл пишається нагородою, але водночас і ніяковіє. Головне, каже, — вижив тоді. І побратима вдалось врятувати…  

— Задача була пройти складну ділянку, яка прострілювалась, і вивести іншу групу, — пригадує Еміл Мамедов. — Ну і ми потрапили під танковий обстріл. Це було 4 серпня цього року. Ми із побратимом Святославом Б. отримали уламкові поранення. Я наклав кровоспинні засоби — там серйозно у нього було, крім уламкових ще й інші ушкодження. Йому допомагав і собі. У мене тільки 16 уламкових, потемніло в очах, масивна крововтрата. Ніхто не міг дістатись до нас. Я прийняв рішення вийти і кликати на допомогу. Двоє потім зайнялись побратимом, ще один дотягнув мене. Пам’ятаю, ще своїми ногами трохи пересувався. До машини евакуації я вже не міг дотягнути.

Поранених розділили та повезли по різних лікарнях Запоріжжя. Деякі події, певний час,  Еміл каже, зовсім не пам’ятає. Як стабілізували, на подальше лікування його відправили до Кропивницького. Переніс шість операцій з видалення омертвілих ушкоджених тканин. І навіть після виписки «полізли» інші уламки.

Скільки було операцій — і не порахує

— Ще сім штук в мені є і зараз, — Еміл часто сміється і жартує, аби згладити не болючі спогади, коли знову подумки повертається у той день. — Головне, що вижили. Поки був у лікарні — із дружиною побачився, вони із сестрою приїжджали до мене. А потім інші уламки вилазили — їх знову видаляли. Скільки всього операцій було — зараз певне точно і не порахую. А що з нами було в пункті на перших етапах евакуації — взагалі не пам’ятаю.

38-річний Еміл після поранення і реабілітації вже повернувся на позиції і зараз служить на Запорізькому напрямку. В його тілі досі залишилось чимало уламків, часто турбує поранена спина та наслідки не однієї контузії.

Боєць пригадує, що нагорода стала неабияким сюрпризом — командир взводу викликав до себе і повідомив, що ним з відділу кадрів цікавляться. Еміл був переконаний, що його переводитимуть до іншого підрозділу. А виявилось – нагорода від самого Залужного. І додає: «Наша кров змішалась» — це про побратима, якого врятував…

У 2015 році він був добровільно мобілізований, пройшов Щастя, Станицю Луганську. І воїн каже, що тодішню службу й тепер нема що й порівнювати. Проте коли почалось повномасштабне вторгнення, навіть не роздумував, бо, як людина із бойовим досвідом, розумів: це загроза і для його сім’ї, і для країни в цілому. Тому в перший же день зібрав пожитки і пішов до військкомату. Мав потрапити до складу 44 бригади, але не встиг пройти комісію — деяких побратимів, з якими думав продовжувати службу, вже відправили. Тоді доєднався до лав 105 ТрО.  
 

Спочатку «Серце плакало»

Вдома на свого Героя дуже чекають дружина Ірина, вихователька в дитсадку і музичний керівник. 13-річний син Любомир, який мріє дочекатись тата, поганяти з ним м’яча і сходити на риболовлю. Чекають рідного й мама Надія, — директорка місцевого будинку культури, і бабуся Ганна. Вона, на жаль, прикута до ліжка, тому, коли почалось повномасштабне вторгнення, родина навіть і не думала виїжджати. А залишати когось одного чи двох вдома, — варіант не для них, поділився Еміл.

— У вас незвичне ім’я, воно не зовсім українське, — намагаюсь перевести тему, аби не згадувати про поранення і що довелось пережити.

— Так, тато у мене азербайджанець, але батьки розійшлись, коли мені п’ять місяців було, тому я його практично не знав, — поділився Еміл. — А ім’я у мене українське, християнське, 21 серпня день ангела. Просто незвичне…  

Після реабілітації Еміл повернувся до побратимів. Мама із бабусею благословили в дорогу, дружина приховувала сльози, малий мовчки обійняв тата, але всі раділи, що живий… І, як зізнався боєць, рідні додають: «В тебе є своя голова на плечах, і ти вмієш нею думати». Просили, щоб беріг себе, бо Еміл у них одна опора.

— Яку першу пісню заспіваєте після нашої перемоги? — цікавлюсь.

— Мабуть з репертуару Сергія Степаніва «Серце плакало», — зупинившись на мить, відповів Еміл. — Бо все це нам дається дуже дорогою ціною… А після цього будуть і веселі, наші, українські — будемо радіти.

Часом Еміл співає для побратимів та разом і ними, коли повертаються з позицій. Співав і коли був в госпіталі. Зазвичай це народні, старовинні, але обов’язково українські пісні. Еміл запевняє: «У моєму виконанні шансону чи іншого російською мовою ви не почуєте».
 

Моляться, аби повернулись...

— Думаю про сім’ю і те, що це вічно тривати не може, тому рано чи пізно ми, дай Бог, повернемось додому, — це рятує, коли дуже важко, — поділився Еміл. — А ця нагорода, яку я нещодавно отримав, — дуже цінна. Це пам’ятка про те, якою ціною ми виборюємо нашу свободу. І що кожна хвилина нашого життя надто дорогоцінна, тому це все треба цінувати.

Коли стан пораненого дещо покращився, Еміл відвідав у лікарні побратима, якому врятував життя. Поки що той досі на лікуванні. Якою була зустріч, також відповів коротко: «Наша кров змішалась. І цим все сказано». Зараз спілкується як з побратимом, так і з його дружиною, яка щораз дякує за врятоване життя її чоловіка.

— Я такий, як і інші – хочу перемоги і вернутись до своєї сім’ї, — це головне, заради чого ми стоїмо. — і так важливо, коли вдома на нас чекають…

Дружина Ірина зізналась журналістці, що дуже пишається своїм Героєм, бо він добрий,  відвертий і дуже близький. І жінка додає: «Я дуже горда з того, що це моя половинка». Жінка, щойно ми почали розмову, весь час зупинялась, бо не могла стримати сліз. Бо, додає, надто високою ціною дісталась чоловікові його нагорода.

— Я дуже пишаюсь ним. Він наш Герой-захисник, і ми дуже чекаємо на нього вдома, — поділилась пані Ірина. — І наш син пишається батьком — і коли у 2014-му став на наш із вами захист, і тепер. Він намагається наслідувати батька і гордиться ним. Дуже його любить. Правда, неабияк скучає… Ну як тут не плакати? Молимось і просимо для нашого найріднішого Божого захисту і охорони. А ми, — родина, близькі і знайомі, на нього чекаємо вдома. Молимось, аби скоріше війна закінчилась, і всі-всі  Герої вернулись додому, до своїх рідних…

Стежте за новинами Тернополя у Telegram.