Він міг би видобувати нафту, та тепер у «чорне золото» перетворює загарбників

“Якщо добре подумати, — можна все зробити”. Це — улюблена фраза нашого героя і головна характерна риса, за яку його дуже цінує командир. Своє псевдо отримав за гострий зір. Хлопці жартують, що ворожу техніку він бачить з місця ведення вогню, хоч працюють за 10-25 км від цілей.
Продовжуємо проєкт “Героям слава”. Знайомтеся, наш герой — навідник Тернопільської артилерійської бригади на псевдо Яструб.

— Коли приїхав командир з Яструбом, — перша думка була, “Оце колобочка нам прислали”, — так пригадують перше знайомство з навідником побратими. Звісно, говорять жартома, щиро та доброзичливо.
Жартують, бо вдача у Яструба така ж весела. Він і їх дотепи розуміє, і їм настрій підносить. Сміються тут постійно: і коли сидять в окопі, прислухаючись до прильотів неподалік, і коли на кузові покидають місця обстрілів, із захватом спостерігаючи за “голлівудськими”, як вони кажуть, кадрами. Далі про навідника додають:
— Він надійний і толковий, підтримує, допомагає, навчає, доступно пояснює, інколи замінює командира, працює на рівні з розрахунком, наприклад, розвантажує з нами снаряди, хоч його посада не зобов'язує до чорнової роботи, — не цурається будь якої справи. А ще — смачно готує. Балує нас своїм фірмовим сирним супом.

Про суп ми говорили із Яструбом, це — цікава, навіть романтична історія, адже надихнула військовослужбовця до кулінарії його кохана дівчина. А він тимчасом на снарядах робить символічні надписи до їх спільних свят. Та про це — згодом.

Мав видобувати нафту

Військову строкову службу Яструб проходив у нацгвардії, в Харкові. За цей час, у свої 20-ть, встиг побувати в зоні АТО-ООС. Брав участь в бойових діях упродовж семи місяців. До армії наш герой здобув омріяну професію: помічник бурильника і моторист бурових установок видобування нафти і газу, та згодом зрозумів, що найбільше його ваблять дороги. Після армії працював за кордоном та в Україні. 

— У перший день повномасштабного нападу до мене подзвонили з військкомату, — пригадує Яструб. — Мама з дівчиною не повірили, думали, що жартував. Переконалися, що це — правда, лиш коли приїхав збиратися додому. За кілька днів дізнався, що потрапив у Тернопільську артбригаду. Чесно, хотів в піхоту. Але пройшов навчання — спершу в Тернополі, потім в Німеччині, де вчився на старшого навідника, — і все сподобалося. 

Поміж навчаннями його підрозділ охороняв кордон на півночі, під білоруссю, а після курсу в Німеччині нашого героя відправили на схід. 

Перед першим виїздом на бойові позиції хвилювався, каже. Однак побратими швидко розвіяли смуту: підтримували, налаштовували, підказували як поводитися в різних ситуаціях. Це допомогло зняти напругу, а роботи він ніколи не боявся. 

— Я звик до праці, — каже. — Тоді я ще не був навідником, лише замінював. 

З часом призвичаївся, став наводити. Колектив — хороший, каже, відповідно і ефективна співпраця, зараз уже знищують багато техніки. 

Усе — під силу

Першими  його успіхами як навідника була робота по піхоті.

— Влучили у бліндаж, — пригадує підтвердження перших цілей, — це була дуже точна робота, а далі  працювали по техніці, переважно по артилерії. 

Якось під час відпочинку отримали наказ «до праці». У таких випадках їм ніколи не кажуть по чому саме будуть працювати, хлопці отримують лиш координати цілі.

— Відпрацювали, повертаємося на відпочинок, і тут наш офіцер повідомив, що ми знищили самохідний «Гіацинт», — пригадує, всміхаючись. — Відео, яке ми отримуємо як підтвердження, надихає, підносить бойовий дух, спонукає до більших подвигів. Ми сприймаємо кожну таку роботу як наближення до мети. 

Далі були прямі потрапляння в машини піхоти, гаубиці, «саушки», і ще ряд ворожої техніки, яка приповзла на нашу землю, щоб вбивати. 

— Бувають накази «до гармати — підтримати піхоту», — продовжує військовослужбовець, — стараємося якнайшвидше відповісти.

Пригадав, як після такої підмоги українські піхотинці зустріли його колег-артилеристів і дякували за зупинку наступу. Гарматний розрахунок тоді знищив техніку ворога і врятував піхоту попереду. Це найцінніші для артилеристів відгуки. Про це Яструб розповідає з особливим щемом і щирими емоціями. 

— Після ефективної роботи бачимо, що ворог відступає, це також запалює працювати ще активніше, щоб вибити його геть з України. 

Буває несолодко

Нерідко «фітбеки» приходять і зі сторони наступу. Торкаємося і цієї теми. Чуємо у слухавку,  як співрозмовник прикурює уже, мабуть, третю за час розмови цигарку. Продовжує:

— Якось ми почали працювати, щоб знешкодити їх гармату, а тут їхня «саушка» почала працювати по наших позиціях, — розповідає, вагаючись, чи варто про це писати. — Прихід був в зоні 20-50 метрів від нас. Ми перечекали обстріл в укритті, повернулися, щоб добити ту гармату, і після кількох пострілів — знову по нас. Снаряд тоді влучив з боку стіни в укритті, і одного з наших засипало землею по пояс. Ми визволили його, викликали медичну групу. Поранення були серйозні, але усе найстрашніше уже позаду. Фортуна — на нашому боці, загиблих немає.

Далі Яструб розповів, що у подібні моменти завжди думає про рідних, про кохану, про перемогу, яку колись обов'язково буде святкувати, радіючи разом з родиною. 

Допомагає й те, що почерпнув  з національної гвардії чимало корисних навичок щодо того, як зібратися в критичних моментах: усьому навчали, каже. Тому шоку не відчуває.  

Війна і людський фактор

Звісно, є моменти втоми, морального виснаження, погоджується співрозмовник. Натхнення тоді додають розмови з рідними — відчуває підтримку і турботу.  

— Коли відпочиваю, іноді трапляються відео, як гуляють цивільні в тилу, — з гіркотою додає артилерист, — це розчаровує, бо ти ж розумієш, що тут за них воюєш.

У відпустці бачив безтурботних, не заклопотаних війною людей, у військовослужбовця склалося враження, що більшість із них забули про війну. 

— Війна — для тих, хто воює, для їх рідних і волонтерів, — підсумовує вдумливо, — це наче інший світ. 

Єдині ниточки, які з'єднують поле бою з тилом — це волонтери. 

У Яструба є друг на ім'я Ігор. До війни були просто знайомі, лише тепер стали друзями. 

— Коли мене відправили на схід, — він у перші дні зателефонував і спитав, що потрібно, — пригадує співрозмовник. — Я сказав, що потрібні речі першої необхідності. ВІдтоді наш зв'язок не припиняється.  

У цьому короткому запитанні «що потрібно?» — дуже багато сказано. Це, на думку Яструба, означає, що є люди, які готові жертвувати своїм часом, ризикувати бізнесом, здоров'ям, щоб підтримати воїнів. 

І, на щастя, Ігор не один. Іншим побратимам нашого героя через волонтерів також передають підтримку — іноді її збирають цілими громадами. Так хлопці відчувають, що працюють недаремно.

Там, за тисячу кілометрів від дому, теж є цивільні, які готові допомогти, їм хлопці відповідають взаємністю. Трапляються й ті, які не раді нашим солдатам. Дітей артилеристи пригощають солодким, дивуючись, як же мало малечі треба для щастя. 

 

«Фішка» — сирний суп

Маневрена американська гаубиця М-777, яку хлопці називають «три сокири» дозволяє швидко змінювати місця дислокації. 

На нових позиціях шукають вцілілу хату, або хоча б напіврозвалену, облаштовуються. Передовсім викопують капоніри для встановлення гармати, сховища для снарядів, укриття для себе, і лише після цього починають працювати. 

Усе необхідне — форму, спальники, продукти — завжди підвозять. Часто хлопці готують самі. Розбиваються на групи. 

— Моя «фішка» — сирний суп, — жваво розповідає Яструб. —  Раніше на позиціях ми їжу не готували, а минулої зими моя дівчина надихнула нас рецептом сирного супу. Цей суп став улюбленою стравою підрозділу, хоч багато інгредієнтів ми замінили, та коли хлопці вперше скуштували — весь особовий склад був дуже задоволений. Відтоді готуємо самі. 

Підрозділ, за словами навідника, розділився на групи, і кожна має свою фірмову страву. Запевняє, що у всіх виходить смачно. Ще готують стейки, борщ та інші супи. Іноді своєю їжею діляться із чотирилапими друзями. Вони ж взамін допомагають попередити біду.

— Якось прибився собака, наляканий, голодний, — веде далі про прифронтові будні артилерист. — Коли ми працювали, завжди ховався в укриття. А коли лізе в сховище поміж пострілами — значить щось прилетить. Не знаю, чи чув виходи, чи відчував щось — ховався. Так ми розуміли, що будуть прильоти. 

У хвилини відпочинку хлопці діляться спогадами, довоєнними історіями, часто — веселими.

— Завжди нам є що розказати, щоб посміятися,— втішно продовжує військовослужбовець. — Відпрацьовуючи по цілях, підтримуємо такий же настрій.

У розмові Яструб зауважив, що побратими на фронті видаються щасливішими за тих людей в тилу, яких бачив у відпустці. 

У тилу щасливими були лише діти, каже. Якось задивився, як вони собі бавилися в тиші з батьками. Спіймав себе на думці: «Ось за кого ми воюємо… Вони не мають знати війни…».

«З річницею, кохана!» 

А далі наш співрозмовник ще раз довів, що боротися з окупантами спонукає любов. На світлинах, які вислав для публікації матеріалу, бачимо снаряд із написом маркером «З річницею, кохана!» 

Виявляється, це був рік після освідчення. Ще під білоруським кордоном на початку вторгнення думав про те, як після війни зробить дівчині пропозицію. Однак, вирішив не відтягувати запланованого і знайшов можливість  втілити задум швидше. Не приховуючи хвилювання, розповідає так, наче переживає його вдруге:

— Я приїхав до Франківська, купив каблучку, довго вибирав, це було нелегко, замовив букет, запросив на прогулянку і на острові кохання освідчився. Вона сказала «Так»! Це були дуже великі переживання, бо не знав, якою буде відповідь…  

Що кажуть колеги по службі?

 — Яку справу йому не доручи — усе виконає, — характеризує навідника командир Докер. —

Його улюблена фраза «Якщо добре подумати, то можна все вирішити», так  і є. Він — з тих виконавців, для яких немає нічого неможливого. Мотивація — на високому рівні, зразковий боєць для інших.  

Тут командир пригадав історію, як Яструбу довелося виконувати обов'язки командира гармати, коли той був у відпустці.  

— Був обстріл, Яструб максимально чітко спрацював, впорався з лідерськими завданнями, — з пошаною відзначив Докер, — командир гармати знає, що має на кого покластися. 

Навідник, за словами офіцера, чудово виконує роботу знищення техніки, враховуючи, що хлопці працюють на відстані — наосліп, не бачать, чи падають снаряди в ціль. А результати їх завжди мотивують.  

— Ми не «хаймерсами» стріляємо, — уточнює. — Сила розрахунку полягає в тому, що маленька бойова одиниця несе  чергування 24/7 і прекрасно виконує рутинну роботу. 

Ми живемо з мишами в бліндажах, працюємо в болоті по коліна в напівзруйнованих хатах. Та не зважаючи на всі ці умови, працюємо максимально ефективно. Мені як офіцеру керувати таким розрахунком легко, адже всі розуміють, для чого ми — тут.

Читайте також: Учора звільнився — сьогодні війна: після єдиної ночі вдома наздоганяв свою колону на таксі

Стежте за новинами Тернополя у Telegram.