«Він врятував побратима, а сам – загинув»: родина захисника Володимира Брославського вчиться жити після його смерті

20 березня минуло пів року від дня загибелі тернопільського захисника Володимира Брославського. За його плечима десятки бойових завдань, виїздів і навчань. Війна торкнулася його життя ще у 2015 році, і відтоді він не уявляв себе без боротьби. Та попри всі труднощі тернополянин встиг одружитися, виховати чудових дітей… Які завжди знають: татко поруч – достатньо лише підняти очі до неба.

 

Останні дні березня для родини Володимира Брославського сповнені і радості, і смутку: цього місяця минуло пів року від дня загибелі захисника, а також день народження його сина Святослава, якому виповнилося чотири роки. Нині сім’я бійця вчаться жити по-новому… без турботливого чоловіка, сина, батька й брата. Та, скільки б часу не минуло, сім’я завжди пам’ятатиме його, наголошує дружина. У пам’ять про коханого чоловіка вона погодилася розповісти більше про його життя та службу.

Сім’я та Україна були головними для нього

Володимира Брославського знають на Тернопільщині як історика, викладача Тернопільського національного педагогічного університету імені Гнатюка, патріота та вірного сина Батьківщини. Вперше на захист України він став ще у 2015 році.

– Коли почалися бойові дії на Сході України, Володя не зміг залишатися осторонь. Тому добровільно вирішив долучитися до війська. Служив командиром відділення третьої батареї гаубичного дивізіону 56-ї Маріупольської бригади. Так, він мав відстрочку як викладач, але це не зупинило його, і він виконував бойові завдання на Донеччині. У 2016 році повернувся до цивільного життя, але підписав контракт із тернопільською територіальною обороною та проводив навчання з військової підготовки для всіх охочих. Володя завжди казав, що люди мають бути підготовленими до війни, адже він уже знав, наскільки вона жорстока, – згадує дружина Тетяна.

Будучи у війську, Володимир не лише встигав виконувати бойові завдання, а й створити сім’ю разом зі своєю коханою Тетяною. Разом вони виховували донечку Софію, а вже у 2021 році дізналися, що чекають на другу дитину – синочка. За словами дружини, майже всі десять років їхнього подружнього життя припали на війну.

– Сім’я для нього завжди була на першому місці, він дуже цінував і оберігав нас. Але коли у лютому 2022 року почалося повномасштабне вторгнення, його не зупинила моя вагітність, те, що невдовзі маю народжувати. Він сказав, що має взяти до рук зброю і захищати мене та наших дітей. Він вмів ризикувати і завжди знав, заради чого ризикує. Був дуже цілеспрямованим і сміливим, його не лякала невідомість. Лише постійно повторював мені: «Хтось має робити ту роботу, захищати українські землі». Він вважав, що перебуває на своєму місці, адже має досвід і знає, як треба воювати, – згадує пані Тетяна.

Спочатку тернополянин охороняв небо в складі розрахунку зенітної установки, згодом служив у підрозділі контрдиверсійної боротьби, виконував бойові завдання на Донеччині та Харківщині. Пізніше його призначили командиром мінометної батареї батальйону територіальної оборони військової частини А7033.

– Володя вів бої за Донеччину, Харківщину і Сумщину. Серед побратимів Володимир мав позивний «Хорват» – символічний із історією України, адже територію сучасної Західної України, звідки він родом, населяли білі хорвати, – додає пані Тетяна.

«Моє небо впало і розбилося… »

Попри всі жахи війни, Володимир разом із дружиною Тетяною планували майбутнє, мали мрії та цілі. У серпні 2025 року вона приїхала до нього, а менше ніж за місяць повідомили: «Ваш чоловік загинув».

Життя захисника обірвалося у вересні 2025 року поблизу населеного пункту Лугівка на Сумщині. Він намагався врятувати свого побратима, і йому це вдалося. За словами дружини Тетяни, для родини дуже цінно, що Володимир зміг врятувати життя іншій людині.

– Про те, що чоловік загинув, мені повідомив його командир. Слово «боляче» навіть мінімально не передає моє відчуття, коли я почула про смерть Володі. Було жахливо це чути… моє небо впало і розбилося — все зруйнувалося. Я тоді запитала у командира: «Що мені робити далі?» На що він відповів: «Треба жити, у вас діти». Єдине, що мені зараз залишається, – жити з цим відчуттям, з цим болем. Я вчуся, бо не маю права опускати руки, адже маю виховати наших дітей, – згадує дружина Тетяна.

Володимира Брославського поховали на Микулинецькому кладовищі. Родина зареєструвала петицію на присвоєння йому звання Героя України. Вже вдалося зібрати необхідну кількість голосів. Наразі очікують на відповідь від Офісу Президента.

– У нас залишилася лише пам’ять про Володю. У мене війна забрала чоловіка, у дітей – батька, вони не відчувають батьківської любові та турботи. Без турботливого сина залишилася і його мама, а без брата – сестра… І я дуже не хочу, щоб Володя був просто статистикою у цій війні. Поки ми живі, маємо пам’ятати тих, хто за нас загинув, – каже пані Тетяна. – Спершу мої діти пишалися тим, що татко їх захищає, а зараз я кажу їм, що татко загинув, але він є, а вони його половинки, які мають продовжувати жити та нести ті ідеї, що він заклав у нашій сім’ї. Татко в серденьку їхньому, а ще на небі, і якщо їм сумно, можна подивитися на хмаринку й знати, що він дивиться за ними.

Побратими, колеги та друзі з теплом згадують Володимира і дякують за знайомство з ним у свій час. Ще під час прощання у вересні 2025 року вони наголошували: захисник був відданим, неконфліктним і завжди готовим простягнути руку допомоги. Також наш земляк має відзнаки – нагороджений Почесним нагрудним знаком начальника Генерального штабу – Головнокомандувача Збройних Сил України «За взірцевість у військовій службі» ІІІ ступеня, Почесний громадянин міста Тернополя (посмертно), кавалер ордена «За мужність» ІІІ ступеня (посмертно).

Стежте за новинами Тернополя у Telegram.