Якби Володимир Ячмінський вдало склав іспит з хімії, то став би футболістом. А ще він каже, що є найкращим водієм серед акторів і найкращим актором серед водіїв
У мирі з собою і світом зустрічає свій 80-річний ювілей народний артист України актор Тернопільського драмтеатру Володимир Ячмінський. З цієї нагоди 15 червня у драмтеатрі – творчий вечір ювіляра.
Актор вдячний Богу за те, що реалізував себе у професії, за те, що його оточують позитивні люди, щодня дякує йому за дітей. Каже, що щодня готовий боротися. Незважаючи на проблеми з зором, щодня він бігає з дружиною на стадіоні сім кіл і робить на вулиці зарядку. Він ще й досі дарує свій талант глядачу у «Тев’є-молочнику», «Гуцулці Ксені», «Запорожці за Дунаєм». Зараз це епізодичні ролі, проте шанувальники театру у Тернополі та й у всій Україні пам’ятають його Мартина Борулю, Возного, Івана Непокритого та інші.
55 сезонів на сцені Тернопільського драмтеатру, 300 ролей у театрі, чимало фільмів – такий творчий доробок Володимира Ячмінського.
- Свої ролі я рахував до двохсот, - розповідає актор, - а потім уже перестав.
- Маєте улюблені?
- В актора є таке поняття, як етапні ролі. Таких ролей за весь час роботи в театрі може бути кілька. У мене це Мартин Боруля, Возний. Їх до десяти із 300 – це ролі принципові, ті, що я грав так, як ніхто не грав. Може бути гірше, але так робив тільки я. Вона може бути навіть історичною. От свого часу Гнат Юра грав Мартина Борулю в київському театрі, то я не наслідував його, а зіграв по-своєму. Тому це для мене етапна роль, вона принципова для мене. Ці ролі дуже глибокі, у них - моя суть. А ставлення до ролей однакове, як у батька до дітей. Все - від серця, а де серце - там душа.
- У 70-х роках ви багато знімалися в кіно. Як ви потрапили на майданчик?
- Першим фільмом була „Чортова дюжина”. Це був 1970 рік. В мене якраз народилася донька Оксанка, а я був на зйомках у Судаку. Актору з театру у кіно потрапити важко. Треба або бути кіноактором, або щоб тебе хтось знав, бачив у роботі. У 1970 році я одержав премію за кращу чоловічу роль - Івана Непокритого у виставі „Дай серцю волю”, пізніше за нею фільм знімали. Приїхав мене нагороджувати замміністра. Пам’ятаю, він дуже дивувався, як таке може бути у Тернополі. Він і порекомендував мене режисеру, який шукав комедійного актора на роль козака. Каже, мовляв, їдь у Тернопіль, бери Ячмінського без проб. І я отримав телеграму – запрошували на зйомки фільму „Чортова дюжина”. У мене надзвичайна любов до цієї ролі, і я вдячний режисеру, що дав мені її.
Рік жив у гримерці
- Гримерка №11 на другому поверсі - ваш другий дім?
- Свого часу директор театру, надзвичайної доброти чоловік Іван Боровський приїздив за мною у театр Заньковецької, коли я ще закінчував студію. Дивився дипломну роботу і відібрав мене. А я кажу: „Якщо мене берете, то і Давидка беріть, бо то мій друг, ми з ним у школу ходили”. Так я приїхав у Тернопіль. Квартири не було, гуртожитку теж, то я рік жив у цій гримерці.
- Мама найбільше хотіла, щоб я став актором. Так сталося в житті, що їй не вдалося реалізувати свої мрії, і вона хотіла, щоб актором став я. До речі, на мене в школі всі казали: „Та то артист”. А я не звертав уваги, у мене головним був футбол. Між іншим у школі я недобре вчився. Але мені ставили оцінки, бо мене всі любили. Я всім займався, от треба у хорі співати – будь ласка, проводити зарядки – теж мені. В одному класі навіть два роки був, бо не здавав екзамен, їздив на збори, тренування.
Я мріяв бути спортсменом, футболістом, грав за юнацьку збірну команду України в 1955 році, потім служив у Челябінську, грав за челябінське „Динамо”. Але коли вступав в інфіз у Львові, не склав хімію. Уже поїхав за них грати у футбол, мене запевнили, що я вже студент, але іспиту не склав, тож не поступив. Крім того, в мене були не дуже гарні оцінки в атестаті, і я вирішив навчатися у вечірній школі недалеко від Львова.
А там трапився такий випадок. Учитель фізики, який до нас приїжджав зі Львова, якось затримувався в чайній перед нашими уроками, і ми в класі з колегою співали. Коли він зайшов у клас, ми обірвали пісню на півслові. Зрештою, він з’ясував, що то співав я, і запитав: „Хочете бути в театрі у Львові?”. Познайомив мене з народним артистом з театру Заньковецької, і я прийшов на прослуховування. Пам'ятаю, як дали зіграти роль сліпого, і я грав з заплющеними очима. Потім сказали зіграти з відкритими. Посеред тексту я зупинився і розсміявся, сказав комісії, що я ж їх бачу, це всіх розсмішило. А як заспівав їм Чайковського, то пропонували співати в ансамблі. Але я сказав, що хочу в театр. Так я поступив в експериментальну студію при театрі Заньковецької і став актором.
- На сцені закохувалися?
- У мене мало було таких ролей, щоб закохуватися. Я грав більше простаків. Може, і міг закохатися, але це в театрі шкодить акторові, так само, як і зазрість. Хоча артисти, буває, закохуються. Але дуже залежить від самого актора. В мене була така риса, що я міг грати так, ніби я дійсно був закоханий. Але є актори, які не можуть справитися, і цей трафарет кохання тримають всередині і не можуть вийти з нього. А в мене закоханість була, як представлення гри.
- А як собі обирали пару?
- У мене ж переконання було, що перше – це театр, а далі сім’я, але в мене сім’я була близько. Коли я грав Івана Непокритого, на карточці мав фото Крушельницького з одного боку, який теж грав цю роль, а з другого боку - фото сина Володі. Я більше боявся, щоб не ревнувати, тому вибирав жінку просту, некрикливу, таку, як я. Я теж простий, і грав простаків. Вона мені буде дружина, мама моїх дітей, господиня, а я віддамся театру, тому, що я любив і надзвичайно люблю. Зі сторони дружини Наталії було велике терпіння, смирення і прощення. Оцінка всьому – зараз. Чогось таке глибоке осмислення прийшло саме тепер. Моя дружина – моя спина, це Господні руки для мене.
Називали театральним шофером
- Які уроки вам дало життя?
- Моя життєва помилка – що на першому місці був театр, а на другому – сім’я. А мало би бути навпаки. Але це було років, напевно, до 60-ти. Я не мав часу виховувати дітей. Усе було на моїй дружині, а я весь час у театрі чи на гастролях. На три місяці в Росію чи Казахстан. А після 60-ти років прийшло усвідомлення. І я зрозумів, що моя держава - в сім’ї.
Переглядаючи свої роботи, я зрозумів, що Творець вів мене все життя, бо хто ж мені у житті помагав, щоб я саме так зіграв? І я собі сказав, що я істинно щасливий. Я одержав цей дар і подарував його.
Справжнє щастя - це любов, а любов - це Господь. У Любові все є – терпіння, смирення, прощення. Коли в тебе є добро в серці, є любов, то ти зла не помічаєш ні в кому і не гніваєшся. Це все в ідеалі, але ідеалу на землі небагато, бо ми - живі люди. Усе має бути в гармонії, але під контролем. Коли є любов, то є відповідальність. Цей досвід мені допомагав у театрі.
Стежте за новинами Тернополя у Telegram.
№ 13 від 27 березня 2024
Читати номер
Piter Savka