«Я досі живу війною… А в яких гарячих точках була, зараз і не порахую», - волонтер Христина Феціца

5 грудня - Весвітній день волонтерів. Яких обрисів набув волонтерський рух в Україні за роки Майдану і війни, що спонукає людей займатися волонтерством і чим цінна така робота? Читайте упродовж дня у циклі публікацій журналістів "20 хвилин", присвяченому Дню волонтерів.

Усім задавали одні й ті ж питання.

1. В який момент ви вирішили, що вам потрібно бути волонтером? І навіщо вам це?
2. Чи актуальне зараз волонтерство? Саме для армії?
3. Чи побажали б ви своїм рідним бути волонтером?

Христина ФЕЦІЦА, волонтер, юрист:

1. Насправді волонтерство для мене розпочалось вже давно, ще з акції «Миколай про тебе не забуде». Це було років 7-8 тому, не менше. Допомагати людям завжди хотіла і розуміла, що можу це робити. Старалась, щойно випадала така нагода. Коли почався Майдан – осторонь залишатись просто не змогла.

Коли почалась війна, я почала просто нею жити. Я досі живу війною… У Логістичному центрі допомоги бійцям АТО, коли він утворився, було 11 так званих штатних волонтерів. А порахувати, хто приходив на години неможливо. Їх були тисячі. Це були прості люди, маленькі діти, старші жінки, вони фасували шкарпетки, консервацію… Зараз нас залишилось двоє. За цей час скільки разів була на сході, в гарячих точках, – навіть і не порахую. Перша поїздка – у листопаді 2014 р. до Дебальцеве. Авдіївка, Піски, Широкіне, Попасна… Всього й не перелічиш. В листопаді 2017 р. потрапили під мінометний обстріл на Донецькій об’їзній. Я досі не говорю рідним, куди їду і де насправді була. Бо вони дуже переживають. Чоловік, мама, сестра. Коли збиралась в першу поїздку, казала їм, що їду на волонтерський з’їзд до Києва.































2. Звичайно, актуальне. Можливо, не так як було в 2014-2016 рр. Армії тоді практично не було. Люди йшли буквально з вулиці, - у кросівках чи тапках. У них не було нічого. Навіть елементарних засобів гігієни. Мовчу вже про армійський одяг, берци. Люди почали приносити на склади все, що могли, в т.ч. діставати з горищ афганські бушлати, штани.

Зараз хлопці забезпечені. Але їм потрібне інше: квадрокоптер, тепловізор, планшети, часто ламаються автомобілі, навіть волонтерські. Ремонтують їх зазвичай за власний кошт, але в них теж родини і зарплати не настільки великі. Тому допомагаємо, чим можемо. За кілька днів знову їдемо на схід. Веземо автомобіль, квадрокоптер для підрозділу та три планшети. Нещодавно хлопці просили пральну машинку. Постійно там потрібні маскувальні сітки, утеплювачі для бліндажів, плівка. А домашні смаколики, сало та закрутки – цього ніхто не відміняв. Це ж ніби частинка душевної і домашньої теплоти. Передаємо дитячі листи, малюнки, браслетки, і хоча їх зараз дуже мало, - хлопців це гріє. Вони щасливі від того, що тил не забуває, що війна йде. І мирна Україна пам’ятає, що їх захищають, вдень і вночі, в мокрих окопах і під кулями. І дух їхній від того стає міцнішим. Розуміють, заради кого і чого вони це роблять.  

Насправді всім бажаю доброти душевної і доброго серця. Хто не буде байдужим – не буде осторонь. За 4, 5 років війни я дуже постаріла. Порівнюю свої очі, які були ще п’ять років тому, і тепер – різниця колосальна. Тоді вони світились, була іскра. Зараз це очі людини, яка пройшла важкі випробування і поховала багато друзів, знайомих. Я часом себе називаю професійною попрошайкою. Зазвичай люди не відмовляються допомогти, але буває різне. Проте треба знайти можливість і зібрати гроші на те, що потрібно. От днями на квадрокоптер зібрали майже 65 тис. грн. завдяки небайдужим підприємцям з Ради бізнесу Тернопілля.

3. Ні. Ніколи. Вони і так переживають. Досі не говорю рідним, куди я їду і де насправді була.

Чоловік, мамуся, сестра, всі рідні щораз дуже хвилюються. І я не хотіла б, щоб вони переживали те, що я пережила. Багато чого не розповідаю. І ніколи, певно, не розповім…

Стежте за новинами Тернополя у Telegram.