Волонтер із Тернополя: “Якби це була оплачувана робота – це була б каторга”

— Від емоційного вигоряння мене найбільше рятує спілкування, — каже волонтер Люба Вовк. — У „Логістичний центр” постійно приходять цікаві люди, які були в АТО. Їхні розповіді є дуже цінними для мене як для журналіста. Якби сиділа вдома в чотирьох стінах, психологічно це тиснуло б більше, ніж тут.

Що відчувають під час роботи волонтери, як вони дають собі раду з психологічним вигорянням і що їх найбільше тішить, розповідають активні тернополянки.

Запах мирного життя

Телефон не змовкає ні на хвилину, про вихідні уже давно забула, каже тернопільська письменниця, фольклорист і волонтерка із Самооборони Майдану Тернопільщини Лілія Мусіхіна. Тож втома, звісно, є, бо волонтерська праця - напружена. Навіть просто поговорити з кимось бракує часу. Такі поняття, як друзі, кава, – тепер розкіш. Крім того, додає жінка, у неї є відчуття провини, що не перебуває разом із хлопцями, які зараз на передовій.

Днями, після зустрічі з однією жінкою, Лілія написала у Facebook: “Того дня я знову відчула запах мирного життя. А за оці кілька годин на мене поображались всі, хто тільки можна... І друг дитинства, і хлопці, яким потрібно було допомогти, і всі, хто намагається щось робити, і батько, до якого на день народження не потрапила. Погана я людина. Погано мені. Втомилась я. Вибачте мені всі.”

Волонтерка розповідає, що втома накопичується щодня. Часто Лілія не може спати. І такі симптоми з’являються не лише у неї, а й в інших волонтерів.

За словами співрозмовниці, віддаючи усю себе волонтерству, вона відкладає свої поточні справи, не може повністю переключитися на свою роботу.

-Я маю роботу своєї мрії, я є позаштатним кореспондентом , - розповідає Лілія Мусіхіна. - Але зараз не можу цим займатися, відповідно, книжки не пишуться, фільми не знімаються. Хоча один фільм ми таки зняли.

«Я - не фея і не Бог»

У неї є дуже велике почуття відповідальності, продовжує пані Лілія. Адже на їхню допомогу чекають сотні людей, від їхньої роботи залежать чиїсь життя. Вона дуже хвилюється, коли щось зробила погано, бо хтось залишиться голодним, хтось змерзне. Нервове виснаження є постійним. Зараз, за словами жінки, волонтери роблять те, що держава не робила 20 років - працюють за всіх, хто розікрав країну, розвалив армію.

-Як можна почуватися, коли постійно телефонують потребуючі, коли ти мусиш памперсами забезпечити пологовий на Сході чи зібрати речі для солдатів? Я ж не фея і не Бог...

Робота у волонтерів дуже напружена. Їм постійно приносять ящики з речами, які потрібно сортувати і відправляти на Схід.

-Є речі, які не порівняти ні з чим на світі. Наприклад, коли телефонують наші хлопці, яких там обстрілюють “Градами” і вітають із днем народження. Це - неймовірні відчуття, це справді дає сили. Адже здатися найпростіше, а ми віримо, що все буде добре.

А коли стає особливо важко, каже Лілія Мусіхіна, волонтери беруть українські прапори і йдуть співати гімн на площу. Це допомагає подолати напругу.

Можу встати і піти

Волонтерство - це справді важко, бо робота - одноманітна, зазначає Люба Вовк. Вона уже два місяці є волонтером “Логістичного складу”. На одній роботі довелося піти у творчу відпустку, а роботу у громадській організації жінка поєднує з волонтерством. Вона каже, що вже кілька разів її сили були на межі.

- Щодня робимо те саме – спілкування, натовпи людей, кожного дня хтось теелфонує: “А ми голі-босі”, „А ми змокли”, „Привезіть нам хліба”, - розповідає Люба Вовк. - Щодня одні й ті самі потреби. На мене це впливає, бо я такої одноманітної роботи не можу робити постійно. Але це - волонтерство, тож я можу якогось дня не прийти чи попрацювати кілька годин. Ніхто не примушує тут бути. Якби це була оплачувана робота – це була б каторга. Я не змогла би працювати тут за гроші, це дуже важко. Тут я знаю, що в будь-який момент можу встати і піти.

Волонтерська робота є важкою ще й тому, що рідко доводиться бачити дітей, каже Люба. Коли вона приходить додому, син і донька вже сплять. Інколи забирає малого з садочка і дивується, як він виріс, бо попередній раз приходила за дитиною два тижні тому.

-Буває важко психологічно, бо доводиться багато завдань виконувати одночасно, - розповідає вона. - Хтось приніс речі і хоче розказати, як він те все ніс. Можуть одночасно дзвонити два телефони і „гаряча лінія”. Крім того, збоку ще хтось підходить у справах, комусь щось треба видати, щось на закинути, якусь бабусю заспокоїти, яка надивилася телевізора, прийшла сюди і плаче.

Легше навіть від сварки

-Вже було у мене кілька разів бажання все кинути і піти геть, - розповідає Люба Вовк. - Але це дуже легко лікується – просто побути день удома з рідними, піти з дітьми в кіно, на морозиво, поспілкуватися з друзями, навіть серіал подивитися.

Окрім того, каже волонтерка, допомагає спілкування з волонтерами з інших міст.

- У той момент, коли мене все дістало, я заходжу у Facebook до інших волонтерів, - додає вона, - а в них – купа позитиву: „А у нас маленька дитинка щось таке принесла” або “Вау, до нас додзвонилися бійці з такої-то бригади – у них все добре, вони все отримали”. Це мені допомагає.

Також від психологічного вигоряння дуже допомагають дзвінки солдат.

- Це справді дуже потужні “ліки”. Коли вони телефонують, то нібито й не мають що дуже сказати, крім подяки. І ми теж нібито не маємо що відповісти, крім подяки за те, що вони там роблять. Але це спілкування дуже допомагає.

Помічними є навіть сварки, стверджує волонтерка.

- Ми всі тут - чужі люди. Раніше не дружили, сім’ями не спілкувалися, стикалися лише на громадській роботі. А тут ми всі разом працюємо, маємо довіряти одне одному, покладатися одне на одного. Буває, що сваримося. Це теж своєрідний викид енергії.

Крім того, Люба щовечора йде додому пішки, навіть коли падає дощ. Каже, що тоді може трохи впорядкувати свої думки.

-Хочеться, щоб скоріше все закінчилося, хочеться повернутися до нормального життя, - каже вона. - Хоча тепер важко уявити собі життя без цієї роботи, але хотілося б, щоб не було потреби більше це робити. 

Додайте 20 хвилин до вибраних джерел у Google