«Це було потрібно нам! Тим, хто не міг спокійно жити, коли стріляють небайдужих», - волонтер Люба Вовк

5 грудня - Весвітній день волонтерів. Яких обрисів набув волонтерський рух в Україні за роки Майдану і війни, що спонукає людей займатися волонтерством і чим цінна така робота? Читайте упродовж дня у циклі публікацій журналістів "20 хвилин", присвяченому Дню волонтерів.

Усім задавали одні й ті ж питання.

1. В який момент ви вирішили, що вам потрібно бути волонтером? І навіщо вам це?
2. Чи актуальне зараз волонтерство? Саме для армії?
3. Чи побажали б ви своїм рідним бути волонтером?

Любов ВОВК, волонтер, журналіст:

1. Коли почали відбуватися події зими 2014-го року, всі активні люди були або прикуті до стрічки новин в смартфоні, або їздили на Майдан. І, скажу вам, бути в епіцентрі подій легше, ніж спостерігати за всім крізь монітор. Тому я знаходила будь-яку активність, яка би була спрямована на допомогу тим, хто відстоює принципи свободи. Я як журналіст постійно інформувала людей про те, що де і як відбувається в місті. Адже мені робити це було легше - до журналістів завжди інформація надходить швидше, і ми самі маємо змогу її перевірити та оприлюднити достовірно. 

Окрім того, як і багато інших тернополян, я могла кілька вікендів підряд волонтерити на Майдані. Зокрема, в КМДА я "ліпила" канапки для мітингуючих. 

А ще в приміщенні однієї з громадських організацій ми з різними знайомими, яким теж несила було пасивно спостерігати, готували захисні наколінники для майданівців. Ходили випрошувати спонсорську допомогу будівельними товарами в будівельному супермаркеті, самі все різали "болгаркою", ножицями, кроїли, шили, відсилали на Майдан. 

Не було в той час якогось розуміння, що саме ця робота називається волонтерством. Не було чіикого розуміння, чи це дійсно саме те, що зараз потрібне державі. Але це було потрібне нам, людям, які не могли спокійно ходити на роботу, коли в столиці стріляють небайдужих. 

Згодом ця активність згасла, бо події в державі змінили локацію. Був Крим... А далі... Схід. Виникла потреба в зборі речей для військових. Кілька громадських організацій міста орнанізували склад, оголошення про ініціативу, члени цих організацій взялися збирати провізію під магазинами, вантажити, возити, діставати, складати, фасувати, відправляти... Я зовсім втратила бажання здійснювати свою професійну діяльність. Здавалося, я мушу жити зараз на цьому складі допомоги для війська. Бо якщо не я, то хто? Адже в кожного є робота, сім'я... Моя робота могла зачекати. Керівництво з розумінням поставилося до мого бажання допомагати солдатам, добровольцям. Сім'я? Дітям теж я пояснювала, що вони мене не бачитимуть якийсь час, але ж я є поруч, в тому ж місті. А от тати-добровольці зовсім не можуть бачити свої сім'ї. І тому ми тут в тилу маємо зробити все, щоб їх врятувати, зігріти, нагодувати...

Так близько трьох років я й "прожила" в тому темному, холодному складі. Допоки потреба в волонтерській допомозі від населення не зменшилася. Держава налагодила роботу, військові йшли за контрактами, в них з'явилася добра зарплатня... Я відчула, що пора повертатися в життя, надолужувати з дітьми втрачений час, знайти роботу, відновлювати здоров'я, яке за три роки переживань, нелегкого волонтерства на складі, добряче погіршилося. 

2. Мені важко сказати, на скільки зараз актуальне військове волонтерство. Я стараюся відмежовуватися від цієї роботи, бо надто вигоріла психологічно за всі роки. Тим паче, мої колеги по Логістичному центру допомоги бійцям АТО, залишилися дотичними до військових, тому тримають в курсі потреб та ситуації на сході. 

3. Щодо того, чи могла би я побажати рідним чи знайомим займатися волонтерством? Так так так і так! Насправді справжнє волонтерство в його класичному вигляді - це не є важка праця. Це хоббі, поклик душі, реалізація, спілкування з однодумцями, це весело і таке волонтерство завжди надає крил та позитиву. 

Звичайно, що військове волонтерство - це не одноразовий проект, допомога протягом короткого часу. Це допомога державі у біді. Це зобов'язання перед тими бійцями, які пішли на фронт, це вже не належність самій собі, а повна віддача себе іншим. Тому, звичайно, якби мої діти чи родичі, хотіли долучатися до допомоги армії, я би підтримала їх, хоч і не схвалювпла би їхній вибір, знаючи на скільки це важко і фізично, і, передусім, - психологічно.