Вони навчили нас любити: три історії родин з Тернопільщини, які взяли на свята дітей із дитбудинків

• «Це Різдво я точно не забуду», «Тепер знаю як готують 12 страв», «А ви мене заберете до себе ще?». Так вихованці інтернатних закладів, яких звичайні сім’ї запросили в свої домівки на канікули, розповідали про це. 
• Ми ж розшукали ці родини. І їх історії точно примусять вас стати трішки добрішими до світу і зрозуміти: чужих дітей не буває.

Десять дітей-сиріт, вихованців Тернопільського дитячого будинку і Бережанського ліцею, провели різдвяний час в сімейному колі небайдужих людей, які взяли участь в програмі благодійного фонду «Майбутнє сиріт» під назвою  «Запроси дитину на свята у родину». 

Вони відчули справжню увагу і турботу та побачили на власні очі, як святкують Новий Рік і Різдво в сім'ї, з цікавістю вивчали традиції і атмосферу, яка панує в родинах, які ролі виконують «тато», «мама», «бабуся», «дідусь», «рідні діти». Вражень багато. 

Розповіді батьків про це особливе рішення подаємо від їх імені. У розмові з кожним з них відчувається неймовірна щирість та любов. 

Ця дитина навчила нас любити по-іншому

Оксана, село Дарахів, Теребовлянщина

Така ідея у нас з чоловіком виникла ще два роки тому. Тоді ми дізнались про цю програму і вже були готові. Проте, не встигли зробити усе вчасно. Потім — карантин. Але цього року, як тільки я побачила в соцмережах оголошення про таку можливість то зрозуміли, що хочемо зробити щасливішою на свята бодай одну дитину. Побачила оголошення на сторінці Служби в справах дітей і жодних проблем з реалізацією не виникло.

Ми порадились з чоловіком, з дітьми. У мене донечка, якій 11 та син, якому 5. Було дещо хвилююче щодо того яка саме дитина прийде до нас. Ми запитали у наших дітей чи вони не проти такої ідеї. Син хотів хлопчика його віку, донечка просила, щоб до нас прийшла дівчинка її віку. 
 

Спільну мову знайшли ще в машині, коли їхали додому. Дівчинка дуже хороша, розумна, відкрита. Зразу контакт ми знайшли. Перед Різдвом готували разом 12 страв на Святвечір, їздили в гості до бабусь, старадись показати традиції нашого Різдва. Зорянка дуже цікава до всього, що відбувалось. 

Щодо того. як сприйняло Зорянку наше оточення, ми теж були дуже здивовані. Перед тим нікого нікому не розповідали, але лише коли ми приїхали додому — я розказала про нашу гостю своїх сестрі, і тоді ж вони прийшли познайомитись. Всі були дуже приязні, хоча я розумію, що для людей це було незвично. Ніхто не дозволив собі акцентуватиу вагу на тому, що це дитина з інтернату. Всі просто знайомились і люб’язно запитували як почувається наша гостя. 

У мене особлива сімейна історія. Моя мама деякий час теж росла в інтернаті, зараз вона за кордоном, але з Зорянкою змогла познайомитись через відеозвязок. 

Коли я поділилась фото в соцмережах  — було дуже багато дзвінків, люди почали питати що потрібно для того, аби мати змогу поспілкуватись з дітками з дитбудинків. І ми не втомлювались розповідати.

З дівчинкою здружились наші діти, ми теж звикли. Я налаштовувала себе на те, що дитина поїде, але, на практиці прощатись було важче, ніж ми думали. Хоча я вірю, що при першій можливості ми знову покличемо Зорянку в гості. 

Не тільки дитина навчилась в нас чогось нового, навчились також і ми в неї. Насправді у буденній рутині ми можемо не помічати речей, які для когось можуть бути дуже цінними. До прикладу, мій син звик багато обійматись впродовж дня. Завжди, коли чоловік приходить з роботи, діти йдуть зустрічати його. Дитина спочатку якось з обережністю ставилась і до цієї традиції, проте вже до останніх днів її перебування, все змінилось, і вона теж з радістю так висловлювала свої емоції.

Досі ми підтримуємо з дівчинкою зв’язок. Якщо чесно, я впевнена, що це лише перший, але не останній наш такий досвід.

Дитині не хотілось розваг, їй потрібно домашнє тепло

Світлана, село Романівка, Теребовлянщина 

Перед святами ми почитали про цю програму в соцмережах. Вирішили спробувати, подумали, що можна було б це свято зробити кращим ще для когось. 

Рішення було зваженим і непростим для нас водночас. На це є особисті причини, про які не дуже хотілося б розповідати. Єдине, що можу сказати, воно було правильним. 

Дівчинка, яка потрапила у нашу родину, три роки живе в інтернатному закладі. Звісно, її світобачення дещо відрізняється від нашого. Але дитина дуже добра, щира, світла. Ми прикипіли серцем до неї. 

Здається, що дітям хотілося б в такий момент якихось вражень, розваг. Ми хотіли, щоб вона багато чого побачила, їздили гуляти, ходили до ялинки, робили покупки. Але насправді все було не так: найцікавіше для малечі було познайомитись з нашими традиціями.  Їх потрібна любов і тепло, а не враження, як думає більшість. 

Напевно, найцінніше це те, що в дівчинки просто світились очі від щастя, в час, проведений з нами. Ми навчили дівчинку однієї речі, якої, на жаль, не може навчити заклад: ми показали, що таке родина. Адже свята — найкращий час для цього. За одним столом зібралась уся родина: брати, сестри. Людей багато, усі різні. Але це і є важливо — сприймати усіх такими, як вони є. Нам не було важливо те, аби усі в перший день перебування прийняли її, але сталось справжнє диво: дитина стала частинкою цієї родини. 

Від автора: пані Світлана попросила не публікувати їх фото в матеріалі. І на це є особисті причини. Але обіцяємо, що невдовзі ми розкажемо про цю звичайну родину, з незвичайно добрими серцями, в окремій публікції. 

Я взяла дітей вдруге

 Анна, село Байківці, Тернопільщина.

У мене на свята було четверо дітей: три хлопчики та дівчинка. Це було дуже весело та атмосферно. Діти допомагали мені і в підготовці і саме свято було дуже радісним. В новорічну ніч ми влаштували дискотеку. і мої діти були в захваті, і навіть я сама, наче повернулась в дитинство. 

Цей досвід в мене не перший, я в 2000-их роках служила при церкві в Коропці, тоді брала на канікули по кілька дітей і тривалий час працювала в дитячих будинках. Зараз ті дітки, які тоді були в мене, вже повиростали. У них вже свої сім’ї. Але ми досі підтримуємо зв’язок.

Я розуміла, що не лише я даю цим дітям час та любов, але й вони мені дають його у відповідь. Вони цього чекають, потребують. Ми дуже добре провели час: гуляли, готували, спілкувались, ходили в гості. Я старалась зробити так, щоб вони запам’ятали цей час, щоб діти мали спогади, розуміли, що хтось ними цікавиться, що їх люблять та потребують. Звісно, це залежить від дитини: хтось важко йде на контакт і до них треба знайти підхід, а хтось навпаки — готовий робити усе, аби їх просто взяли.

На минулих вихідних я знову запросила дітей: хлопчика та дівчинку. Вони ходили зі мною, знову ж таки гуляти, ми ходили в церкву на зібрання, познайомились з моїми друзями. 

Чи було важко прощатись? Мабуть, так. І в останні години, перед тим, як їхати назад в заклад, видно, що їх настрій значно погіршується. Вони не приховають цього, бо це ж діти. Хоча, ці емоції ніщо, в порівнянні з тим, скільки позитиву було. І я одразу казала їм, що ви маєте насолоджуватись тим часом, який у нас був.

Мені хотілось сказати людям, що таку річ може зробити кожен.З моментів оформлення: потрібно було зробити лише обстеження побутових умов та заповнити анкету.

На майбутнє, з дітками я обов’язково буду підтримувати контакт. Діти відкриті, щирі, з добрими серцями. 

Довідка 

Ви можете запросити дитину до себе і в звичайні вихідні. Для цього вам необхідно звернутись за номером 0966839013 (Ірина)










 

Стежте за новинами Тернополя у Telegram.