Весела вдача — з глибоким болем: про що мріє військовий на псевдо Сержант

• 32-річний військовослужбовець на псевдо Сержант, родом з-під окупованого Лисичанська, мріє після війни оселитися в Тернополі, щоб відпочити і надихнутися після тривалих випробувань на фронті
• Ми продовжуємо знайомити читачів із нашими Захисниками у проєкті «Героям слава». Спілкуємося з командиром гарматного розрахунку тернопільської артбригади. 

Не знали про їх дрони

Він родом з Луганщини. Його селище під Лисичанськом зараз окуповане загарбником. 

Служить з 2016 року. Тоді, маючи, як він каже, “елітну професію” шахтера, підписав трирічний контракт замість строкової служби, за ним — другий, був інструктором самохідної артилерії на Львівщині, а з 2020-го — в протитанковому дивізіоні у тернопільській артбригаді, де після звільнення залишився до повномасштабного наступу росії, і, автоматично , дотепер. 

— 24 лютого я був на Львівщині, — пригадує початок війни кадровий військовослужбовець, — якраз мав отримати документи про проходження служби в зоні ООС, а звідти нас направили на Житомирщину.  Бувало, спав на соснових гілках, прикрився спальником, а зранку сніг струшував. Дуже допомагали волонтери, привезли спальники, лопати, бензопили, вони стали незамінними для укріплення позицій. 

Та на цьому напрямку участі в активних бойових діях не брали, справжнє пекло почалося у квітні, коли передислокувалися під Гуляйполе. 

— Там моск@ль трохи всипав, — невтішно констатує Сержант. —  Ми не знали про їх дрони та інші переваги в техніці, думали «бах-бах» і впораємося, та ворог у перший же день пролетів над нами, засік, і вже не було як відступити. Безсонна ніч і втома спрацювали нам не на користь, та, на щастя, тоді обійшлося без втрат. 

Розрахунки з часом змінювалися, підрозділи згрупувалися і не раз давали ворогу «прикурки». 

Весела вдача — з глибоким болем 

Зараз наш співрозмовник — командир гармати у «важкій артилерії». Хоча, вона, як відомо, не буває легкою, як і війна. Для нашого Героя вона уже ознаменувалася болем: у важких протистояннях загинули його близькі товариші, з якими, як він висловлюється «з однієї миски їли». 

— Ми працювали, ворог засік, не всі встигли сховатися, — веде далі співрозмовник. — Це була перша трагедія в моєму розрахунку… Хлопці молоді, хтось ще дітей не мав… 

Відчуваючи, що по той бік зв'язку людина відкрита, щира, і доволі життєрадісна, адже починав розмову активними дотепами, розуміємо, що весела вдача межує із глибоким болем, завданим війною.  

— Найкраще в нашій історії це те, що ворога б'ємо твердо, — наче розбавляючи сум додає Сержант, — яку б ціль нам не дали, усе виконуємо без перешкод: швидко і точно. 

Сержант невтішно ділиться враженням про зброю ворога, особливо про дрони і новітні технології, як-от «Ланцети», які можуть літати на значні відстані. 

— Це ще гірше, ніж артобстріл, — пояснює він. — Збиваємо з автоматів. 

Тільки їхній підрозділ, за словами Сержанта, збив більше 20 ворожих дронів. Один з бійців, професійний мисливець, особливо влучно стріляє і знищив з десять апаратів і сам від дрона постраждав: уламок впав поруч, розповів нам Сержант, згадуючи, як надавали товаришу допомогу під обстрілами: був важкий, усі дуже хвилювалися за побратима, на щастя пішов на поправку.

Треба бити усіма способами

З позитивного Сержант відзначив техніку, на якій працюють хлопці, мовляв «не радянська». Залюбки розповів про їхнього «бойового коня» — гармату FH-70, про різновиди снарядів, які вона посилає в бік загарбників, про знищену техніку, піхоту.

— Працює на гідравліці, тиха, швидка, точна, — хвалить свою «ефгашку» співрозмовник. — З нею можемо замінувати поле, дорогу, можемо і касетами стріляти: був випадок, що касетним снарядом спалили ворожий танк з боєкомплектом. Снаряди — різні, про все не можна розповідати, лише скажу, що ворога треба бити усіма можливими засобами і способами. 

— Нещодавно був на підміні в іншому підрозділі й помітив, що їхня гармата стріляє неточно. Провів кілька експериментів із наведення, випустив серію снарядів, і командир відзначив це як найкращу стрільбу.

 Найбільше його мотивує саме несправедливість ворога. 

— Ми — військові, воюємо проти військових, це війна, — говорить він, але вони б'ють по мирних: жінки, діти… це дуже болісно.

«Атакувала» акація

Зараз на позиціях не вистачає людей, зокрема професіоналів, які можуть швидко і ефективно замінити втомлених бійців. 

Гармаші пристосовуються до умов: бліндажі теплі, є спеціальні установки для обігріву, що працюють без диму, удуш — почергово, раз на вісім днів, тож хоч якось тримають комфорт. 

— Зараз мороз підступає, а влітку спека доходила до 43 градусів, — згадує Сержант, — каска, бронежилет, і снаряди вагою до 50 кілограм — тисячі таких перенесли за війну.

Для Сержанта, як командира гармати, контроль за процесом — це буденна робота. Він добре знає свої цілі: «Гіацинти», «Урагани», «КАБи» противника. Найбільшим викликом є «Гіацинти» — їхня дальність стрільби перевищує можливості нашої артилерії, і щоб влучити, доводиться під’їжджати ближче, де їх  може дістати будь-яка ворожа зброя — від «Акацій» і «Гвоздик» до «Мсти».

Під час однієї з таких операцій трапився курйозний випадок. Працюючи над каркасом для гармати, він різко підняв голову — і одразу відчув гострий біль. Як виявилось, «напала» акація: у шкіру увігналася 20-сантиметрова голка із дерева, почала текти кров. Хлопці спершу перелякалися, допомогли перев’язати рану, а потім не втримались і  жартували, мовляв, «Не та акація, що могла би бути», адже так називають і самохідну гармату.  

Жити мріє у Тернополі

Там, на окупованій частині у нього залишився дідусь. Бабуся померла ще у 2012 році. Так склалося, що лише вони його виховували. Нещодавно дідові виповнилося 75 років, він зателефонував, але зв'язок раптово обірвався. Онук лише встиг привітати. Сержант намагається підтримувати діда фінансово, адже з української пенсії той вже не отримує виплат більше як пів року, а російської не оформляв, відмовившись змінювати паспорт. — Тих, хто відмовляється, можуть розстріляти, тому дід ховається, — пояснює він. — Дід не має ні Інтернету, ні сучасного телефону, залишився тільки старий кнопковий, тож зв'язок підтримувати важко. 

Попри усю буремність війни Сержант знайшов своє кохання. З дівчиною познайомилися випадково через TikTok, вона родом з Дніпра, зараз живе в Австрії. Вперше зустрілися в її рідному місті, Сержант там провів свою першу відпустку, а наступна спільна відпустка була у Львові. Однак жити хоче у Тернополі: файне місто, каже, парки, озеро, молодіжна атмосферою. Сподівається, і дівчина буде не проти.

Незабаром у Сержанта день народження. Запитуємо про що мріє, як зазвичай святкують на фронті. Мрія, звісно, незмінна і усім відома, а з найближчого — мати можливість скуштувати торта і від душі поспівати.

Читайте також: Гарячі точки і холодний розум: історія артилериста тернопільської бригади

Стежте за новинами Тернополя у Telegram.