«Якщо не моє — полетить далі»: загинув на фронті Віктор Рак — далекобійник із Борщева

• Про Віктора Рака ми писали на початку минулого року. 29 березня 2026 року в Запорізькій області під час переміщення до вогневої позиції його вбив ворожий безпілотник.
• Відомо, що перед останнім боєм повернувся на фронт після важкого поранення. Раніше нам розповідав що, дружина просила його не йти воювати. Він пішов — і про небезпеку мовчав, щоб не завдавати їй зайвих переживань. Навіть під час нашого інтерв'ю свідомо обходив такі історії: знав, що вона читатиме. Вірив у Бога і долю. Казав: «Якщо не моє — полетить далі».

Був за кордоном

Він не вважав себе героєм. Казав, що виконував обов'язок. 42-річного далекобійника із Борщівщини побратими знали під позивним «Рак».

24 лютого 2022 року він якраз перетинав кордон між Німеччиною і Польщею, коли почув про початок вторгнення. Колеги по фірмі, де працювало понад пів сотні українців, пропонували залишитися: дружині знайдуть роботу, діти підуть до школи. Але Віктор розгорнув машину.

— Як я міг залишитися, коли вдома війна? — казав він.

Додому їхав назустріч сорокакілометровій черзі на кордоні. Усі — звідси, він — туди. Одразу пішов до військкомату, хоча строкової служби не мав. Уявляв, що дадуть автомат і покажуть, куди стріляти. Виявилося інакше. Пройшов навчання, відточував навички — і лише через пів року вийшов на бойові завдання.

На фронті рятував гумор

Служив водієм самохідної артилерійської установки «Богдана» на східному та південно-східному напрямках. Про «Богдану» говорив лаконічно: «їздить добре, стріляє влучно». Для далекобійника освоїти нову машину — не проблема. Казав: нічого принципово нового, хіба що вона вища. Донецькі болота долає, прохідність хороша.

До ворога під'їжджав на відстань 800 метрів. Розповідав без надлишкових слів — забрав людей, зробив, що треба, поїхав. За звуком навчився розрізняти, звідки що летить, і жоден із цих звуків уже не викликав у нього зайвих емоцій.

— Якщо воно не моє, то полетить далі, — усміхався.

На лінії розмежування, де він служив, села майже порожні. Три роки люди не живуть — лишень гул війни. Жили в бліндажі — з жабами, мишами, вужами. Жартував: «ми на їхній території». Рятував від усього цього гумор. Готував, коли було натхнення. Якось на ринку купили карася — це була їхня маленька розкіш.

На дорозі підібрав цуцика — зовсім маленького, сам бігав по обочині. Відмив, відгодував. Пів року той жив на позиціях. Назвали Дюком, а ще — «старший машини»: він незмінно займав місце на передньому сидінні. При першій відпустці Віктор відвіз Дюка додому. Дружина потім розповідала: як тільки відкриє двері машини, Дюк одразу сідає у крісло пасажира.

— Хочу знову сісти за кермо вантажівки, поїхати на трасу. Я люблю дорогу, — казав Рак. — Це було моє життя до війни.

«Воювати мають усі»

Вдома чекали дружина і діти. Наймолодшій донечці — 16 років.

— У телефоні відчуваю підтримку, любов, кохання, — говорив. — Це завжди дає сили.

Вірив у Бога і долю. Казав: коли ще в дитинстві приїжджав до бабусі в село, у неділю обов'язково йшли до церкви. Відтоді віра і надія, що Бог допоможе, завжди були з ним.

— Воювати мають усі, — вважав Віктор. — Я не розумію, чому деякі відмовляються, говорячи про бізнес і роботу. Їх замінять ті, хто воював до них. 

Сам же воював до кінця.

Редакція висловлює щирі співчуття дружині, дітям та всім рідним і близьким Віктора. Він пішов, щоб вони жили — і це найбільша жертва, яку може принести людина. Біль від такої втрати не минає, але нехай пам'ять про Віктора — добру, мовчазну, надійну людину — зігріває серця тих, кому він був найдорожчим.

Читайте також: 17 кг життя або смерті: як «Вампір» тримає небо

Стежте за новинами Тернополя у Telegram.