Ювелір, який шліфує дитячі серця: інтерв’ю з командиром бойової машини «Град» із Чорткова

• Чортків’янин Анатолій Петльований волонтерить з 2014 року, коли лишень стартувала війна на сході України. Він ще тоді зрозумів – ситуація з російською агресією непроста, нашу державу очікують буремні часи, тож діяти слід вже тут і зараз.
• Та підприємець, один з очільників місцевого Пластового осередку, батько п’яти дітей й просто активний чоловік навіть не сподівався, що дії ворога за кілька років перейдуть у настільки активну фазу.
• Зараз Анатолій воює на передовій. Він – командир бойової машини БМ-21 «Град» у складі  дивізіону десантно-штурмової бригади.
• Про свою роботу, мрії про закінчення війни й те, як змінював рідне місто після Революції Гідності – захисник розповів для «20 хвилин».

Про розмову з Анатолієм Петльованим ми домовлялись майже два тижні. Військовик пообіцяв – як тільки дозволять ротацію, сам з нами зв’яжеться. Та навіть коли довгоочікувана заміна особового складу й можливість бодай трохи відпочити настала, чоловік не вгавав: вже за декілька днів був у дорозі на Краматорськ з волонтерами й допомогою для хлопців. Та врешті нагода поспілкуватись із ним для нас таки випала. Писати про Анатолія можна багато – має власну ювелірну майстерню й крамничку, де з дружиною Яною продають власноруч створені прикраси, займається спортом і тренує свій організм, є одним з керівників громадської організації «Пласт НСОУ. Станиця Чортків», обожнює гартувати в дітях почуття патріотизму, а на період повномасштабного вторгнення змінив дорогоцінні метали й інструменти, пластовий однострій і відзначки – на камуфляж і реактивну систему залпового вогню, з якої нищить москалів. Більше про Анатолія Петльованого читайте у нашому інтерв’ю. Розмову подаємо у форматі «запитання-відповідь». 

Виховує два пластові рої

Для початку, розкажіть трохи про себе до початку війни. Чим взагалі займались?

– Мені 48 років. До російського вторгнення вів насичене життя. Маю свій бізнес – ювелірний магазин і майстерню. Крім того, я громадський активіст, Голова громадської організації «Альтернатива – Чортків». Моя дружина Яна очолює ГО «Гільдія галицьких майстрів», у яку входять майстри й майстрині з усієї Галичини. Ми з коханою зробили для розвитку міста чимало добрих справ. Приміром, «Альтернатива – Чортків» боролася із забудовами в історичній частині Чорткова. Саме нам належить ідея і організація військово-історичного фестивалю «Чортківська офензива». Вперше провели його до 99-річчя цієї видатної події. Фестиваль був невеличкий, але триденний. Зате наступного року – у 2019-му, ми зробили його дійсно потужним. Запросили на дійство майже дві сотні реконструкторів з різних регіонів України, відтворили бій. Я навіть домовився, щоб на фестиваль привезли дві справжні гармати з Кіностудії імені Довженка та три панцерники-автомобілі тих часів зі Львова, Києва та Кам'янця-Подільського. Подія минула голосно й красиво. В рамках фестивалю в Чорткові пройшов «Галицький ярмарок». Талановиті майстрині виставили свою продукцію на продаж, а ще провели майстер-класи. У 2020 році ми започаткували в місті також школу рукоділля. У ній навчаємо дітей власними руками створювати цікаві вироби.

Як потрапили у «Пласт» і стали одним із наставників малечі?

– Пластова станиця у Чорткові насправді дуже стара, цьогоріч святкуватиме 110-річчя від дати заснування. У 1920-х роках вона бурхливо розвивалась, та після заборони польською владою припинила існування на довгий термін. Коли проголосили українську Незалежність, чортків'яни спробували відродити станицю, та після дворічних зусиль нічого не склалось. Успішно відновили роботу станиці саме ми у 2019 році. Коли побачили, що справа набирає обертів – започаткували організацію «Пласт НСОУ. Станиця Чортків». Її головою є моя дружина, але я теж у неї входжу. Вийшло так, що у «Пласті» відповідаю за два рої відразу – хлопчачий «Чорні пантери» (тепер юнацький гурток «Відьмаки»), і дівчачий «Єдинорожки». А загалом наша станиця налічує 62 дітей-пластунів та 7 дорослих членів.  

Цікаво, як саме виховуєте пластунів? Які знання даєте дітям?

– Ми проводимо пластові сходини раз на тиждень. Приймаємо участь у багатьох заходах, їздимо і у Львів, і в Тернопіль, і в Карпатах були – на Івано-Франківщині. Пластуни повинні подорожувати, тож вирушаємо у походи, їздили й у табори, й на теренові ігри. Навесні 2022 року було навіть таке, що під час веломандрівки ми з новацтвом за день подолали 37 кілометрів. Коли діти стають старшими, ми вчимо їх життя у природі: розкладати намети, розпалювати багаття, приготувати собі їжу в польових умовах, розумітися на корисних та небезпечних травах, комахах, тваринах, і багато інших корисних навиків. А ще співи біля ватри... «Пласт» – це наче велика гра. Ніхто не змушує дітей вчити пісні або вірші. Вони все пізнають у грі й автоматично дізнаються щось нове. В хлопчиків і дівчаток горять очі до пригод. Адже зараз розваги у малечі одноманітні – смартфони, ноутбуки, Інтернет… Навіть книги розвагою не назвеш, бо їх не хочуть читати. Тож у «Пласті» нашим вихованцям весело.

Діти мають зростати патріотами

Знаю, що станиця у Чорткові волонтерить й допомагає нашим ЗСУ. Що саме робите?

– Діти займаються волонтерством з перших днів повномасштабної війни. Перед тим, як опинитись у війську, я спершу служив у роті охорони в Чорткові три місяці. Тому мав ще можливість пластувати. Ми влаштовували ярмарки й збирали кошти на допомогу воїнам. Серед найбільших – Великодній ярмарок і до Дня захисту дітей 1 червня. Загалом, волонтерили по повній програмі. Зараз, на превеликий жаль, ми не маємо можливості повноцінно пластувати через агресію ворога. Але розносити Віфлеємський вогонь миру деякі діти приїхали. Це дійство минуло без мене… Через війну не можу проводити й звичні пластові сходини з роями.

А якось на відстані взагалі берете участь в житті улюбленого «Пласту»?

– Долучатись до заходів виходить рідко. Але у вересні, на відкриття пластового року, коли я мав перевести рої у юнацтво, вдалось взяти у керівництва відпустку за сімейними обставинами. Коли приїхав додому, ми з дітьми пішли у мандрівку до печери Млинки. Там я їх перевів у «юнацтво», пластуни отримали перші ножі. Навіть у перерві між бойовими діями мені вдається проводити з ними час.

Як вам, як чоловіку і як військовослужбовцю, працювати з дітьми?

– Я працював з ними ще до того, як став військовим. Організація «Пласт» мені імпонує. Вона виховує у малечі патріотизм. Я був учасником подій на Майдані. Після Революції Гідності хотів змінити рідний Чортків на краще. Прикладав для цього багато зусиль, та потім усвідомив, що важко вплинути на дорослих людей, бо у деяких «совок» буквально засів у голові. Їм так комфортно жити. Вони може й хочуть щось змінювати, та якби за них хтось це робив. Але навіть, якщо так – все одно буде чимало незадоволених. З дітьми простіше – якщо їх гідно виховувати, вони виростуть патріотами. А малечу я люблю, у мене самого п’ятеро діток. З ними дуже легко й весело…

З 2014-го готувався до найгіршого

Чи були готовими до того, що колись доведеться захищати рідну землю зі зброєю у руках?

– З 2014 року я бачив, що відбувається в Україні. Спостерігав за російською агресією. Ми з дружиною десь тоді почали волонтерити, а більш активно включились у цю роботу з 2015-го. Я їздив до хлопців на фронт, возив їм найнеобхідніші речі. З цієї поїздки побачив, наскільки все на передовій серйозно. У 2017 році я від нашого військкомату їздив на збори резервістів, де вперше і познайомився з БМ 21 «Град», та отримав військову спеціальність «Старший навідник». Були ще й інші збори від військкомату, на які я залюбки їздив збільшувати свій досвід. В Пласті я пройшов триденний вишкіл практичного пластування «Скобель-2021».Там я набрався хорошого досвіду, як жити у природі, як розкласти намет і розпалити вогнище, облаштувати тимчасовий нічліг, як вправлятися з ножем, сокирою та іншим реманентом. На осінь 2022 року записався на ще два вишколи – з картографії «Контра» й в'язання вузлів і виготовлення таборових споруд «Бастіон». Та через війну їх пройти не вдалось. Тобто, я умовно знав, що насувається на нашу Україну, звісно ж сподівався на краще, але й готував себе до найгіршого варіанту.

Як минув для вас перший день повномасштабного російського вторгнення?

– Вранці, 24 лютого, я повертався з пробіжки. Щоранку долав три кілометри, бо готував свій організм і тіло до різних випробувань. Я прибіг додому і дружина каже: «Толік, на нас напала росія!». У той момент не злякався, навпаки все відразу чітко стало на свої місця. Чесно кажучи, я був впевнений, що путін не ризикне напасти на Україну такою кількістю військ. Та коли знайшов новини в Інтернеті, й дізнався, що це правда, не розгубився. Розумів, що слід діяти і чітко сказав: «Яна, збирайся і йдемо у військкомат!». Ми пішли разом і я відразу записався в армію. Мені сказали чекати, коли буду потрібним – зателефонують. Проблема у тому, що маю п’ятеро дітей, і тому мене не хотіли брати до війська. Далі ми з дружиною попрямували до магазину. Закрили його, бо боялись масових заворушень, а це «ювелірка». До вечора все з крамниці вивезли і відкрили там волонтерський штаб. Наступного дня ми їздили по аграріях, збирали продукти, організували харчування для військової частини у Чорткові й для тероборони, допомагали військкомату, розселяли переселенців, підтримували їх одягом і харчами.

Добре, а коли ви опинились у лавах десантно-штурмових військ, а пізніше – на фронті?

– За кілька днів після початку війни я прибіг до військкомату і мені повідомили, що є вільне місце у роті охорони. Запитали, чи хочу туди. Звісно, погодився. Та за три місяці я вже писав рапорти, аби мене перевели у бойову частину, бо не міг сидіти вдома, поки на передовій гинуть хлопці. Мені не давало спокою, що маю бути там і захищати державу від ворога. За якийсь час моє прохання почули. Приїхали «рекрути». Спершу відібрали 40 чоловіків. Тридцять з них потрапили у 24 бригаду, а десять залишилось. За нами прибули з ** десантно-штурмової аеромобільної бригади.

Я потрапив в аеромобільний батальйон. Нас вишикували і запитали, хто чим раніше займався. Так як я готувався до різних сценаріїв розвитку подій, і проходив вишкіл на навідника БМ 21 (як один з кращих був відзначений подякою від командування), і добре знав цю роботу, тож коли запитали, хто працював в артилерії, без вагань розповів про себе. Нас відділили і почали навчати на професійних навідників за іншою програмою. Через десять днів курсів ми потрапили на передову. Не було часу зволікати з цим…

Десант – це справжня еліта

Чи важко освоїти «мистецтво війни» людині, яка ніколи з цим не була пов’язана?

– Я себе готував до цього, тож мені потрібно було лише пригадати набуті знання. Займався спортом, тому маю нормальну фізичну форму. Мені не важко служити. Я місяць був старшим навідником. Допомогла пластова організованість і те, що будучи виховником, працював над собою. В армії побачили мої старання, і запропонували посаду командира бойової машини. Я погодився!

Як долаєте на передовій звичайні побутові труднощі?

– Я пластун і не відчуваю побутових труднощів (усміхається – прим.). Пластун так організований, що коли потрапляє на «голу» територію, наприклад в ліс, то сам для себе робить комфортне місце. Ми вміємо зробити для себе бодай невеликі зручності – збити столик, зробити ліжко, поставити намет, щоб дощ на голову не капав. Якщо не розгублюватись, то проблеми швидко зникають. Дивишся, і життя веселіше, і руки є де помити, і що поїсти, і вогник горить. Пласт мене загартував. Я чимало навчився і розповім про це своїм дітям, коли повернусь додому. Впевнений, їм буде цікаво!

Ви служите у складі десанту. Яка його основна ціль? Чим він займається?

– Гасло десантно-штурмових військ – «Завжди перші!». Наша робота – підтримувати піхоту, коли вона йде на штурм, або зупинити ворога, коли він атакує. Ми виїжджаємо на установках «Град» на позицію і зупиняємо противника. Або спершу проводимо артпідготовку, і тоді піхота йде у бій. Часто полюємо на ворожі установки. Розвідка – «літуни», на дронах чи безпілотниках відслідковує ціль. Якщо помічають скупчення ворога або їхню артилерію, дають нам координати. Ми їдемо, «наводимось» і намагаємось знищити ціль. До речі, до війни наш реактивно-артилерійський дивізіон**-ої окремої аеромобільної бригади ДШВ (а тоді ще реактивно-артилерійська батарея) була зразковою по всій Україні серед всіх інших родів військ. Тому маю честь служити саме тут!

Що можете сказати про своїх побратимів? Які вони?

– Всі хлопці різного віку – від 19 до 58 років хлопці. Чим ми відрізняємось від звичайної бригади? Завдяки нашим командирам, у нас панує дисципліна і порядок. Навіть нові вояки, які вливаються у наш колектив, переймають усталені порядки. Тим паче, десант – це еліта. Ми маємо поводитись, як еліта. Тому стараємось тримати цю планку. Так роблять і звичайні солдати, і сержанти, й офіцери.

Мріє про Перемогу і мирне життя

Як у вас зі зв’язком? Чи завжди є можливість зателефонувати до рідних?

– Ми знаходимось на ППД, тож зв’язок тут нормальний. Місто підпорядковане Україні і ворога тут немає. По нас ціляться ракетами, але снарядами з гармат не дістають. Та коли я сюди тільки потрапив, росіяни були за 20 кілометрів від міста. Це близько. Виходило, що наше місце дислокації фактично на рівні лінії фронту. Пізніше, коли взяли Лиман, вона відсунулась. Коли ми на «вогневій» ближче до поля бою, там москалі понищили лінії електропередач . Немає ні світла, ні зв’язку. Дякуючи волонтерам, маємо «старлінки». Завдяки ним маємо постійний зв’язок і можливість спілкуватись з рідними через Інтернет.

На завершення банальне запитання. Про що зараз мрієте?

– Аби швидше закінчилась війна і щоб ми перемогли! Ще дуже хочеться до дружини і до свого мирного життя. Воно мені подобалось. Хочеться побачити пластунів, аби моїм вихованцям нічого не загрожувало. Насправді, «Пласт» вчить позитивно сприймати будь-які проблеми й перешкоди, сприймати їх, як велику пригоду. І коли я потрапив на фронт, для мене ще не стало тягарем. Це просто одна велика пригода. Там де щось пішло не по плану – починається справжня пригода!

Читайте також: Тримають тил на жіночих плечах. Історії чортків’янок, які волонтерять з перших днів війни

Стежте за новинами Тернополя у Telegram.