За 11 років в "RIA плюс" було майже тисяча карикатур. Про що вони?

Діана Олійник

- Із заплющеними очима можна сказати, що тих карикатур було десь до тисячі, - каже Михайло Урбанський. - В редакції збереглася велика пачка, напевне н

Просто та дотепно про політику і гроші, спорт і здоров'я, буденне життя тернополян розповідав у своїх карикатурах фотограф Михайло Урбанський

Не кожен знає тернопільського фотографа Михайла Урбанського ще й як талановитого карикатуриста. У Вікіпедії пишуть, що в його доробку є карикатури до книги «Як заробити на кризі». А саме його малюнки багато років поспіль ілюстрували чимало статей в газетах "RIA плюс" і "20 хвилин". Карикатури часто були "вишенькою на торті" і вирізняли ці газети з-поміж інших видань корпорації РІА в інших містах.

28 січня, в день народження газети “RIA плюс”, ми продовжуємо пригадувати усе цікаве, що було пов'язане з випуском газети.

Відео дня

Майже тисяча малюнків

Мультяшні тварини, підтягнуті чи роздобрілі чоловіки, пишногруді та повногубі панянки - такими були герої карикатур Михайла. А сюжети народжувалися в гарячих суперечках з редакторами чи журналістами, статті яких потрібно було проілюструвати. Часто в основу стоп-кадра, як називає ці малюнки Михайло, він брав історію, яка так чи інакше була пов'язана з Тернополем чи тернополянами, чи її розповіли у Тернополі.

Карикатури з'явилися в газеті в 2002 році. Головним редактором "RIA плюс" тоді була Оксана Рябчун. Вона зуміла використати талант фотографа для влучного ілюстрування складних для сприйняття текстів, або навіть аби просто розважити читачів. Згодом, коли з'явилася щоденна газета "20 хвилин", вони прикрашали і її випуски. Загалом за багато років співпраці з виданням — аж до початку 2013 року - Михайло намалював близько тисячі карикатур.

- Карикатури були досить популярними, - розповідає Михайло. - Я пам’ятаю, що читачі часто телефонували в редакцію, дякували власне за вдалі ілюстрації.

Малюнки справді "чіпляли", особливо, коли сюжети були місцеві, в героях жінки і чоловіки впізнавали своїх знайомих, а колориту додавали галицькі імена – тож уявні Зеньо чи Стефця не залишали байдужими тернопільських читачів.

До речі, Михайло не є професійним художником. Каже, що малює так, як вчили в школі, а решта — то певно далися взнаки гени бабусі-художниці, яка закінчила академію у Варшаві, батька, який дуже гарно малював, і дружба з багатьма художниками.

Головне — очі

Карикатури були читабельні завдяки очам, переконаний Михайло. Очі мали бути не просто двома крапочками, вони мали бути великими.

- Люди бачать очі, і це задає динаміки, - зазначає автор малюнків.

Свій стиль фотохудожник знайшов не одразу.

– Якось я натрапив на карикатури художника Найдєнка. Він і зараз відомий. Його стиль мені дуже сподобався, я зрозумів його. Малюнки були настільки прості, з такою неправильною постановкою тіла, можна сказати, що анатомічно неправильно, або занадто товсті чи худі, і мене це дуже привабило, - каже Михайло.

Особливо Михайлові сподобалося, як той художник малював очі. Вони були великі, часто відірвані від обличчя і посаджені на носі. Це виглядало кумедно і привертало увагу.

- Цей прийом я запозичив саме від нього, - продовжує Михайло. - Я використав його стиль, але робив свої сюжети, і це стало моїм хобі. Навіть комікс собі намалював про пограбування банку.

Але заробляти карикатурами вдалося не одразу. Після роботи продавця шин, малював і фотографував в «Тернопільській газеті», був лаборантом і фотографом в «Коніці». Думав навіть переїжджати до Києва, бо там набирали карикатуристів в журнал «Крокодил». Але свою мрію малювати Михайло наповну реалізував у Тернополі саме в РІА.

- Одного разу потрібно було підмінити фотографа в “RIA” на якійсь події, - пригадує Михайло. – А тоді фотографу треба було не лише сфотографувати, а ще й роздрукувати фотографії і принести їх в редакцію. Як завжди, я ще взяв з собою малюнки. Головного редактора малюнки зацікавили, і вона попросила намалювати ще два, сказавши: “Можливо, ми у вас їх купимо”. Ключове слово було “купимо”. Адже це було тим, що я можу і хочу робити.

На ранок малюнки були готові. Це були картинки з життя чиновників.

- За одну роботу мені заплатили 50 грн, а за іншу 20. Я ледь не присів! Це були великі гроші, - пригадує Михайло. - Долар тоді коштував трохи більше 5 грн.

Жінки - з пишним бюстом, чоловіки – схожі на художника

Жінки на малюнках завжди були з пишним бюстом і з повними губами.

- Я вважаю, що однаково малював як дівчат, так і жінок, і чоловіків — в стилі карикатурного жанру, - каже Михайло. - Але редакторкам жінки часто не подобалися. Для мене ж вони були відповідними до стилю, можливо, десь трошки іронізував з деяких речей, але такими я бачив людей, яких я фотографував. Я ж працював паралельно ще й в “Коніці”, робив документальне фото. Якщо через тебе пройшли тисячі людей, а це переважно жінки, дівчата, то я підмічав потрібні для мене моменти — акцент на бюст, губи, сережки, зачіски, особливо в ті часи була популярна хімія-"стружка", такими я їх і малював в карикатурах.

Художнику важливо було знати - хто має бути на карикатурі — дівчина чи жінка. Якщо йшла мова про жінку, яка торгує на базарі, то це була така собі колоритна жіночка. Якщо вона продавала не продукти, а речі, то вона була по-іншому одягнена, по-модному. Тоді були популярні бриджі, навіть взимку дівчата їх носили з високими чоботами, кожушки короткі до пояса, мали голий пупець. Такими і були тернополянки на карикатурах.

Чоловіки переважно були не худі і не товсті, можна сказати, що були схожими фігурою на Михайла, можливо, більше було худорлявих, але це знову ж таки залежало від сюжету. Якщо потрібно, то вони були повними, наприклад, козак, який наминав вареники, був добре вгодованим.

- Якось я малював карикатуру до свята РІА, ведучими там були Гриць Драпак та журналістка Ірина Белякова. Пам’ятаю Іра собі на малюнку не сподобалася, а от Драпаку його зображення подобалося, казав що до мене на нього карикатур не малювали, - розповідає Михайло.

Ілюстрація до роману, світ в мініатюрі і кальян в маршрутці

Щоб зорієнтуватися в сюжеті, потрібно було хоча б 10 хвилин обговорити тему і спрямування статті, бо малюнок міг не відповідати статті і роботу довелося б переробляти.

- Вічна тернопільська тема — маршрутки. Тоді це були білі невеликі буси Peugeot, їх називали пижиками, - пригадує художник. – Тоді, як і зараз, водії дозволяли собі курити в салоні, слухати шансон. До тексту потрібна була саме карикатура. Але просто намалювати, що водій щось курить - це не чіпляло. А хтось розказав, що бачив, як водій маршрутки в Тернополі їздив з кальяном, це я і намалював.

Цікавим і складним завданням було намалювати маршрут тернополянина Романа Мартинюка, який за 80 днів мав об'їхати світ на мотоциклі. Його маршрут пролягав через Україну — Західну Європу — США — Росію — Китай — Індію — Афганістан — Середню Азію — Кавказ — Україну. На невеликому малюнку потрібно було зобразити визначні місця і поєднати усе так, щоб при друці воно не «загубилося», щоб було зрозумілим і веселим.

- Ми довго сперечалися з редактором, бо це ж треба було якось і карту використати і зобразити тисячі кілометрів на невеликому малюнку. Розумів, що багато дрібних об’єктів ніхто б не роздивився на малюнку, а зусиль і часу могло б піти багато. Одним словом я таки намалював той маршрут. Малював окремо визначні місця або людей, які асоціюються з тією країною. Він мав їхати і через Афганістан, і через Африку. А відправлявся з Тернополя. Тому в мене на малюнку була Катедра, Ейфелева вежа, хмарочоси, був там і афганський душман. Коли згодом той чоловік прийшов в редакцію і йому вручали газету, він потиснув мені руку, і попросив подарувати саме малюнок, де він був на мотоциклі, щоб він був його талісманом.

- Оксана відкрила в мені ще й талант ілюстратора, - продовжує Михайло. - Колись газета друкувала уривки з роману Олександра Вільчинського "Рибальський детектив".

Події відбувалися в Тернополі на початку 2000-х років. Треба було намалювати озеро, ту його частину, де росте очерет, там має бути зламане дерево, дівчина, вона одягнута за модою початку 2000-х. І хлопець має бути в чорних окулярах, напевне слідчий. Це все мало бути в одному малюнку. А причиною всього у романі був лист. Він мав бути центральним елементом малюнка. Важливо було, щоб на малюнку був і розірваний конверт з тим листом. Це було складним завданням.

До речі, карикатури для газети пробували малювати й професійні художники і карикатуристи.

- Дізнавалися, що я - не художник, але малюю карикатури і за них платять, і теж пробувалися, - розповідає Михайло. - Але редактор приймала рішення, тестуючи усі малюнки, вона збирала відгуки від багатьох людей, думка яких для неї була важлива – чи зрозуміло, чи дотепно, наскільки привертає увагу, - додає Михайло - Напевне більше схвальних вігуків було на мої роботи, бо вони були, що називається, більш читабельні в газеті.