Загинув артилерист, про якого ми нещодавно писали

Афган загинув у бою. Таке коротке повідомлення ми отримали з Тернопільської артилерійської бригади, про героїв якої постійно розповідаємо читачам у проекті "Героям слава". 

Більше хвилювався за інших

Про Афгана, 53-річного Степана Савку, ми писали у липні. — Головна моя ціль — вивести хлопців живими і здоровими додому, — це слова з яких Степан Романович розпочав нашу розмову і повторював декілька разів упродовж інтерв’ю. Він мріяв про звільнення рідного Криму, мав намір йти до кінця, щоб "відпочивати вдома з чистою душею".

Найважливішим для було є повернути сім’ям хлопців живими і здоровими. Він тричі обдумував кожне рішення, обираючи найбезпечніший варіант.

Тимчасова окупація окремих населених пунктів на Донеччині не давала йому спокою. Афган нам обіцяв туди повернутися. Загинув на найважчому з напрямків.

Вдома, у Львові, залишилася велика родина: дружина з двома синочками і уже доросла донька зі своєю сім'єю.

Із рідного Криму переїхав на Львівщину у 2002 році з дружиною Марією і на той час ще єдиною дитиною — донькою Юлею. До цього у Сімферополі здобув вищу освіту у будівельній галузі. До війни працював у Львові за фахом, а в сім’ї з’явилося ще двоє синів.

У 14-му, як тільки росія розпочала збройну агресію проти України, Степан не зміг бути осторонь, звернувся у військкомат із рішучим бажанням стати на захист Держави.

Відвідати Крим – було найбільшою мрією Степана Романовича, там поховані його батьки, і до жодного з них він не зміг навіть на похорон поїхати, бо розумів, що це був би білет в один кінець.

Душа була зболена гіркотою родинних стосунків. У Криму залишився його рідний брат, туди ж колись переїхав і брат дружини. Там у них виросли сини. І наче за вироком долі — обидва племінники воюють проти України.

— Ми з дружиною колись часто спілкувалися з братами, а з початком війни на сході стосунки похолодніли і обірвалися остаточно, — з сумом ділився військовий.

Ангелик від доні

Читачам наш Герой ще запам'ятався зворушливою розповіддю про ангелика, якого подарувала донечка, проводжаючи на війну ще у 15-му році.

— З першого дня він зі мною їздить: сяду раненько в машину, протру його, прочитаю молитвочку — все як годиться, і відчуваю якусь незриму енергію, — чутливо розповідав Афган. — І, знаєте, це таки — сила Божа. Чуєш, свистить, а ти стоїш і думаєш лише про те, щоб всі були живими, візуально шукаєш кожного солдата і супроводжуєш їх усіх поглядами, як вони розбігаються по укриттях, і жодного страху не відчуваєш...

На службі Степана Савку цінували за щирість, професіоналізм, організаторські здібності, а ще за вміння знайти підхід, переконати. Він розумів кожного як батько і користувався великим авторитетом. 27 травня указом президента України нагороджений Орденом «За мужність» ІІІ ступеня.

— У Степана Романовича завжди чистота і порядок, де б він не був, навіть якщо це — бліндаж, в якому земля сиплеться, — так відгукувався про нашого Героя офіцер відділення морально-психологічного забезпечення Олександр на псевдо Степ. — Завжди активний і на позитиві — попри всі перипетії. Я ніколи не бачив, щоб він сумував. На шостому десятку він був у прекрасній фізичній формі і ще давав фору молодим, організовував спортивні міні-змагання, в яких йому не було рівних.

Висловлюємо щирі співчуття рідним, друзям, усі, хто служив з Афганом.  Вічна пам’ять Герою!

Стежте за новинами Тернополя у Telegram.