Закинуті будинки і нещасливі люди. Репортаж із села, де лише чотири жителі (ЕКСКЛЮЗИВ)

• Знайомтесь, це Любомир. Він - колишній атовець, як і його брат. Живуть вони у  селі на чотири жителі під назвою Плоске, що біля Козови. Хоча за його словами, життям це важко назвати - без газу, води, магазинів, скоріше доводиться виживати.

• Що залишилося від Плоского? Де тепер ті люди, котрі полишали свої оселі і як тепер виглядають будинки "без душ"? Про несолодке життя мальовничого села читайте в нашому матеріалі.

Дістатися до села влітку нескладно, адже воно розташоване за кілька кілометрів від дороги Тернопіль-Бережани. Щоправда, взимку дорогу на Плоске чистить своїм трактором лише фермер, який живе неподалік.

Село маленьке, і однією великою вулицею воно тягнеться на два-три кілометри. Вздовж вулиці розташовані будинки, щоправда закинуті… Є і такі, що залишили нещодавно. Принаймні, так видається за ще незаіржавілими замками.

До слова, дорога розчищена лише в одну сторону села, туди, де ще залишилося життя. В іншому напрямку поселення доводиться йти по снігових заметах, що сягають до колін.

У будинках одяг, меблі та ікони

Будинки досить великі, з хлівами та льохами, щоправда, давно без плоту. Заходимо на подвір’я одного з них. Бачимо старий цегляний будинок. Двері, очевидно, зняті з якоїсь квартири, з номером 187, зачинені. На невеликому подвір’ї є ще маленький льох та літня кухня, у якій лишився тільки старенький матрац, напіврозвалена грубка та шафка. 

Інший будинок в півтора рази більший. Також з господарськими будівлями. Видно, що тут ще кілька років тому жили люди. Двері у помешкання хоч і зачинені на замок, але вікна разом з коробкою давно на землі. Навряд сильний вітер зумів їх кинути.

Всередині оселі лишилися старі меблі, коври на стінах і… фотографії. Порвані, розсипані на підлозі  зі старими листівками та листками з книг, але це фотографії! 

Ми думали, що дізнаємося більше про господарів помешкання, та коли перевернули одну з них, то жахнулися, адже на ній були зображені похорони. Переглядати старі чорно-білі світлини в закинутому будинку у вимираючому селі досить таки моторошно. На кількох з них було видно обличчя померлої людини.

Хоча, були й інші світлини – відпочинок, робочі будні, весілля, щасливий дідусь з онучкою тощо.

Інші кімнати цієї оселі значно бідніші. На них лишилися старі ікони та диван, шафа, у якій видніються речі колишніх господарів. Є навіть вихід на горище, на якому, окрім кількох сит, старих речей і сіна більше нічого немає.

У третьому будинку лишилося навіть ліжко та стіл зі скатертиною, як спогад, що хтось тут жив. Стіни цієї оселі вже потроху тріскаються та осипаються. У великій кімнаті є три великих ікони з Ісусом та Божою Матір’ю, які дивляться на всіх, хто заходить в помешкання. А ще тут ми також знайшли стару фотографію з двома дітками. Вона також лежала поміж сміття і бруду, але виявилася кольоровою. 

На підвіконні біля входу господарка лишила світлину колективу Теребовлянського технікуму, датовану 1956 роком.

На краю села є невелика ферма

Дорогою зустрічаємо доглянуте обійстя та чоловіка, що порався зі своєю домашньою живністю. Він представився Романом. Запитуємо у нього про село і його жителів.

– Та я не місцевий, якщо чесно. Хоч мій дім і знаходиться на краю цього села, але юридично він належить до Теофіпілки, це сусіднє село, – каже Роман. – Я живу тут кілька років. Але то не життя, особливо для молоді. Тут же є тільки світло в домі, вода – у колодязі, газу нема, опалюємо дровами.

Чоловік порадив піти до єдиної жінки, що залишилася в селі, щоправда, на іншому кінці Плоского. Вона живе разом з сином, ще двоє жителів – два брати, колишні АТОвці, розповідає співрозмовник.

Вирішуємо спочатку навідатися до жінки. Якраз в ту сторону, де дороги немає. Зо півтора кілометри ми йшли напряму по переметених слідах, попри розвалені чи закриті будинки. Але там, де сліди закінчилися, закінчилася і наша надія поспілкуватися ж жінкою. Ворота до подвір’я, де вона, ймовірно, і живе, були зачинені.

Виживаємо, та й все

Повертаємося в центр села. Чуємо звук бензопили і радісно ідемо на нього в надії поспілкуватися з місцевими жителями.

За будинком, що охороняє пес, бачимо двох чоловіків. Один з них підходить до нас та запитує:

– А що це ви знімаєте, як люди тут виживають? 

– Та чому виживають, скоріше як живуть, – відповідаємо йому.

З чоловіком, якого звати Любомир Демидюк, зав’язалася розмова. Він розповів, що народився в  цьому селі, живе разом з братом, відколи померла їх мама. Кілька разів разом з ним бував у зоні АТО та потім знову повертався додому.

– Ви би знали, як тут раніше добре було. Працювали два магазини, була телефонна лінія, пошта. А зараз? Ай, – і махнувши рукою чоловік поглянув на своє подвір’я та продовжив. – Виживаємо тут, та й все.

Також Любомир розповів, що в селі раніше було понад 30 хатин. У кожній була сім’я, що тримала чималу господарку.

– Та тут навіть старенька бабуся і та мала хоча б корову, а що вже казати про сім’ї, у яких було дві, або чотири корови і сотня птиці? – каже Любомир. 

Вже в 90-их роках, за словами чоловіка, село почало занепадати. Молодь в пошуку кращої долі перебиралася у Козову чи Тернопіль, а старші люди просто доживали віку. Так, на початок 2022 року тут живе лише чотири людини.

Працюють брати де доведеться. Шукають заробіток у Тернополі, Козові, або ж навіть у місцевого фермера. Продукти ідуть, або їдуть купувати в сусіднє село. Дрова для опалення будинку ріжуть на околицях, біля старих обійсть. 

Любомир каже, що нещасливий тут, але вже звик так жити і дітися йому нікуди. 

Таким ми побачили Плоске. З його нещасливими жителями і закинутими обійстями. А таких населених пунктів на Тернопільщині щонайменше десяток і ще через пару років згадувати про них будуть хіба ті, хто тут народився, але давно покинув батьківську хату.

Стежте за новинами Тернополя у Telegram.