Через те, що говорив правду, був змушений покинути дім у Білорусі журналіст Максим Гацак. Чоловік разом з дружиною та чотирма дітьми переїхав в Тернопіль. Зараз працює дистанційно. Зізнається, за домом сумує, але мріє повернутись уже в вільну та нову країну.
Із Максимом Гацаком зустрічаємо за чашкою чаю. Чоловік добре спілкується українською. Із ним цікаво поговорити і про політичну ситуацію в його рідній країні — знає усе в деталях, бо інформує щодня читачів. 11 років чоловік працює на першому незалежному опозиційному каналі «Белсат». Це видання, яке фінансується польським урядом у Білорусі і виступає за опозицію до діючої влади.
Із 15 років пан Максим жив у Мінську, спочатку працював перекладачем. Згодом пішов журналістику. Цією професією живе: щодня пише про суспільне життя та політику. Останнє і змусило його, разом з сім’єю покинути рідну країну. Їм загрожувала реальна небезпека.
Непросто людині залишити дім, друзів, рідних усе нажите майно і податись у світи… Але інших варіантів не було.
Відео дня
— Пане Максиме, чи могли ви там, у себе вдома, як журналіст вільно говорити те, що хочете?
— Це і інтернет-платформа і телебачення. Переслідування саме наших журналістів були і до цих останніх подій..
Щодо свободи слова, здебільшого казати можна було багато. Але треба все ж, знати межі. Цензура працювала, і ті речі, які могли йди не в користь Лукашенка, з ними треба було бути обережним.
Затримували колег
— Чому ви були змушені їхати? Невже не було іншого вибору?
— Це був липень. Вибору не було, бо почалась «зачистка» моїх колег. Тому було зрозуміло, що завтра можу бути наступним. Силовики без розпізнавальних знаків вривались у квартиру зранку, коли люди ще спали.
— А ув’язненим теж, повірте, там було не солодко. На щастя, зараз мої колеги, про яких розповідаю, уже на волі. Але тоді затримали чимало журналістів, знаю людей, які від липня і досі у в’язниці.
Я і сам помічав, що довкола мене неспокійно: хтось пробував потрапити до квартири, невідомі люди постійно були біля моєї дачі. Можу сказати, що і зараз, поки я тут, в Україні, мене не відпускають… Щодо мене проводять перевірки.
— Пригадайте, якою була робота в дні мітингів, як це бути журналістом у такі моменти?
— Перше, що зробила влада — вимкнула інтернет на чотири дні. Ми ходили на усі акції, зв’язок був лише телефонний, через проксі-сервери передавали інформацію за кордон, а звідти вже її публікували. Це була моя друга акція, перша — у 2010-му після виборів, але їх не можна порівняти. Бо тепер і зброя була, і газ застосовували.
— Що зараз відбувається у Білорусі? Чи залишились люди, які продовжують відстоювати головні ідеї акцій?
— Не хочу бути пустослівним, але опитування, які проводили різні соціологічні компанії, кажуть, що більшість білорусів проти Лукашенка. Підтримують його від 20-ти до 30-ти відсотків людей. І це причина того, що ми маємо зараз міграційну кризу.
Чому Тернопіль?
— Чому вирішили їхати саме в Тернопіль? У інтерв’ю одному з тернопільських видань ви сказали, що Галичина близька вам ментально.
— Чимало білоруських журналістів, яких знаю, поїхали до Польщі, Литви, у Грузію, ну і в Україну. Так, я вірно сказав. А ще ми хотіли зупинитися саме в Західній Україні. Бо якби ми жили у Києві чи Харкові, до прикладу, де багато російськомовного населення, дітям було б важче вчити білоруську.
— У вас чудова українська. Як вчили мову? Чи бували в Тернополі до переїзду?
— Мені подобається українська: читав, багато слухав. Українська дуже подібна до білоруської, хоча фонетика дещо інша. Щодо Тернополя, ні, раніше не був, приїхав сюди з сім’єю вперше, одразу з речами і ми залишились жити.
— Вам довелось залишити житло, друзів, оточення. Як змогли?
— Приїхали в Україну в серпні.Це було дуже важко. Вдома залишилась родина, друзі, квартира, дача, яку ми не добудували. Ми забрали не усі речі. Щось змогли взяти, щось залишили.
— У вас четверо дітей. Як вони і дружина сприйняли переїзд?
— Двоє малюків у нас дошкільного віку Ядвізі 5 рочків, Агнєшці 8 місяців. Найстарша донька, якій 12 навчається у білоруській онлайн-школі, яку створили спеціально для дітей емігрантів. А син пішов у школу тут, у Тернополі, він третьокласник. Онлайн-школа розпочинається з четвертого класу. Навчанням він задоволений. Щоправда, програма дещо відрізняється. До прикладу, вдома він вчив китайську мову, тут вивчають англійську. Щодо дружини, то вона зараз в декретній відпустці з наймолодшою дитиною. Ностальгія є у нас всіх. Досі, коли мене запитують: що там у вас вдома, думаю про Білорусь. Можливо, тому, що весь час проводжу дистанційно за новинами цієї країни, можливо, бо просто сумую (ностальгійно посміхається — прим.ред)
Про ситуацію на польсько-білоруському кордоні
— Чи ви бачите солідарність між людьми, які змушені були покинути свою країну? Чи підтримуєте стосунки з ними?
— Так, ця солідарність добре проявилась минулого 2020-го року, коли почалась пандемія, людей залишили сам на сам з хворобою і критикували їх за те, що вони помирали. У цей момент багато людей перестали довіряти владі. Потім була «водна криза» в Мінську. Під час виборів розвивались зв’язки між людьми: між дворами, між домами. Люди познайомились з сусідами, яких бачили багато років поспіль, але не знали. Зараз, на жаль, це все практично знищено. Хоча і зараз світ пам’ятає ці події. Наприклад 27 листопада біля Тернопільської міської ради має бути вивішено Білоруський прапор, оскільки це світовий День солідарності з Білоруссю. Тоді ж наші прапори мають вивісити у багатьох містах світу.
— Світ стежить за подіями на польсько-білоруському кордоні. Ви висвітлюєте це у своєму виданні?
— Зараз Білорусь іде до того, що за свої дії світ буде вимушений застосувати проти них нові санкції.
— Після того, як Лукашенко посадив літак з опозиційним журналістом, який летів з Афін до Вільнюса через Білорусь — європейські країни висловили обурення таким діями. Усім літакам було заборонено літати над Білоруссю, а білоруським літакам — до Європи. А це дуже великі фінансові втрати. У відповідь на санкції Лукашенко сказав, що не буде стримувати мігрантів, які хочуть потрапити через Білорусь до Європейського Союзу.
І він зробив навіть більше: почав їх завозити до Білорусі з Іраку, з Сирії. Зараз офіційно в Білорусі сім тисяч таких людей є, неофіційно — приблизно 15. Вони завозили людей, брали за це досить великі гроші і скеровували спочатку до литовського кордону, потім — до польського.
— Чи залишились б ви жити у Тернополі назавжди?
— Ні, як кажуть, у гостях добре… Я хочу повернутись додому, і я вірю, що це обов’язково буде. Щоправда, доведеться почекати.У Білорусі розпочався невідворотний процес, і його завершенням має стати закон в цій країні, якого наразі, на жаль, там немає.
