Лікарі прогнозували тернополянину інвалідність, але він все-таки виходився

Потрапивши в страшну автомобільну аварію, Володимир Аношкін ледь не попрощався з життям. Каже, що від смерті його врятував Ангел-охоронець. Після того чоловік навчився передбачувати події та почав займатися доброчинністю.

 

Тернополянин Володимир Аношкін відомий своїми доброчинними справами. Як президент обласного фонду «Допомога» він часто долучається до проведення різноманітних благодійних заходів не тільки в області, а й далеко за її межами. Та мало хто знає, що він – справжній екстремал, відчайдушний тато та завзятий автолюбитель. Деякі подробиці з життя Володимира Аношкіна вдалося дізнатися журналістам «20 хвилин

-      Ви народилися й виросли на Львівщині. Як потрапили в Тернопіль?

-    Мій батько був військовим. Спочатку служив у Львівському прикарпатському військовому окрузі, а в 1958 році нас перевели в Тернопіль. Тут ходив до школи, і тут нині живу.

-  Звідки виникло захоплення автомобільною справою?

-  Дуже люблю автомобілі. Ще в дванадцять років почав їздити на німецькому мотоциклі БМВ. Це був батьків мотоцикл. Але, поки він був на службі, я крадькома вправлявся у водінні. Перша моя машина «Жигулі» з’явилася  в 1979 році. Я дуже старанно копив гроші на неї, навіть на трьох роботах працював. Але я її дуже любив, сам ремонтував, мив.

- А до автоспорту як прийшли?

-   У 80-ті роки я працював старшим інструктором Обласного товариства автомотолюбителів. Ми проводили змагання, організовували туристичні поїздки, разом з автодержінспекцією пропагували безпеку дорожнього руху серед учнів різних навчальних закладів. Я тренував команду з картингу. Мої учні стали чемпіонами України.

- Зараз берете участь у подібних змаганнях?

- Сам ні, але я підтримую свого товариша Миколу Польового. Він їздить на авторалі по бездоріжжю.

- Ви – ектремал. Який життєвий вчинок вважаєте найбільш спонтанним?

-  Якось кинувся витягувати з-під криги дівчину. Проходив біля тернопільського ставу, бачу: голова з води виглядає. Я швиденько побіг по кризі, навіть не думаючи, що можу сам провалитися в ті лунки. Ледве витягнув її, шуба повністю намокла, буда дуже важкою. Також були й інші випадки, коли рятував потопельників.

- Як почали займатися благодійністю?

- Ще в молодості захистив одну дівчину від одного забіяки. Дівчина була повною сиротою, та ще й інвалідом. Усе життя була шкода таких людей. Працюючи тренером, ми з приятелями часто відвідували дитячі будинки, приносили дітям цукерки, одяг, книжки. Виникла ідея створити власний благодійний фонд. До пропозиції приєдналися двоє.

- Моїх друзів – Анатолій Іваськів та Андрій Сератюк. Скинулися по триста доларів, і так у 2004 році створили фонд.

-   Із чого почали свою діяльність?

- 260 своїх книг передав в’язням, ще 140 примірників подарував тернопільській дитячій бібліотеці. Потім заключили договір із Обласним спеціалізованим будинком дитини. Привозили дітям подарунки на свята, передавали одяг, взуття, іграшки. Прибуткової діяльності у Фонду немає, усе, що ми передаємо дітям – пожертви тернополян.

-  Меценати часто трапляються?

- Небагато, але бувають. Одна жінка з Бучача нещодавно передала нам цілий мішок нових іграшок, допомагала грошима. Місцеві підприємці також  допомагають і грошима, і продуктами, і в організації благодійних заходів. Разом із небайдужими підприємцями ми ініціювали створення Реабілітаційного центру для дітей-інвалідів при дитячій міській лікарні. Часто допомагають нам студенти-волонтери з економічного університету.

- Над якими проектами працюєте зараз?

- Наразі почали проект зі страхування дітей-сиріт – меценати сплачують до повноліття певну суму коштів на страховку. Поки що вдалося застрахувати шість дітей із тридцяти двох.

- Ви часто відвідуєте дитячий будинок. Виникало бажання когось усиновити?

- Так, є такі думки. Є один Ваня, він так гарно читає молитви, віршики розповідає. Молодець. Поки донька не вийшла заміж, мушу про неї дбати. Але в майбутньому, можливо, когось усиновлю.

- Ви розлучені. Доньку виховуєте самі?

- Ми розлучилися, коли Марійці було п’ять років. Колишня дружина тепер живе в Італії, а донька зі мною. Після розлучення Маша два роки жила з мамою, потім, коли та поїхала за кордон, - у її родичів в Одесі. Отримавши освіту фармацевта, приїхала жити до мене. Уже шість років ми спільно ведемо господарство.

- Господарство, мабуть, на Марії?

- У нас розділені обов’язки. Є графік по тижням, коли кожен із нас готує їсти, миє посуд, прибирає помешкання, а в неділю ми «здаємося». Якщо хтось чогось не виконує, має штрафні бали. Було таке, що вона й три тижні «чергувала».

- Бажання створити нову сім’ю виникало?

-   У 1995 році я потрапив у страшну автомобільну аварію, після того п’ять років виходжувався. Я побував на тому світі, голова влізла всередину. Знайома, яка випадково проходила недалеко від місця аварії потім уже розповідала мені всі подробиці. За її словами, вона тримала мене кілька хвилин мертвого на руках. Лікарі констатували клінічну смерть. Раптом у натовпі з’явився якийсь чоловік, поклав руку на шию, я почав ворушитися, а невідомий рятівник миттю кудись зник. Знайомі говорили, що то в мене такий сильний Ангел-Охоронець. У лікарні я провів    декілька місяців, медики говорили, що я буду інвалідом, ніколи вже більше не встану з ліжка, бо хребет після аварії був схожий на англійську літеру S. Але я взяв на зло всім і виходився. Два роки я вчився ходити. Уночі я проходив увесь Тернопіль. Після того, проїжджав свій маршрут автомобілем, то на лічильнику вибило двадцять чотири кілометри. Займався плаванням. Сідав на човен, відпливав від берега спочатку п’ятдесят метрів, потім сто, і плив. Якось лівою ногою, яку до того взагалі не відчував наступив на потопельника. Відчув, що під ногою тіло. Від радощів кричав: «Ура!»

- Потрібна велика сила волі, щоб протистояти долі.

- Якби я сидів на місці, то б ніколи не ходив уже. Після аварії я переосмислив усе своє життя, став добрішим, і навіть почав передбачувати події. Якось опинився в епіцентрі автомобільної аварії, хлопець лежав увесь закривавлений. Я взяв його за руку й відчув усім тілом, що з ним усе буде добре. У вечірніх новинах я побачив, що із тим водієм і справді все було добре, а я після того відходив два дні, ледве пересувався.

-  За останні роки збільшилася участь тернополян у благодійному житті міста?

- Люди стали добрішими, почали більше розуміти один одного. Але в нашому місті дуже важко зібрати кошти, приміром, на лікування хворих дітей. Ми з усіх своїх урн за півтора місяця, якщо й назбираємо тисячу гривень, то цього дуже мало. Щоб врятувати чиєсь життя, потрібно звертатися на всеукраїнський рівень.

- А чиновники часто допомагають?

-  Місцеві чиновники зв’язані по рукам і ногам. Адже їм уже  виділяють конкретний бюджет. Колись до нас приїжджала Катерина Ющенко, так вона навіть не чула, коли ми зверталися з Фондом до неї за допомогою.

- У 2010 року Ви балотувалися в депутати. Думаєте спробувати свої сили ще раз?

- Тоді не склалося, може, і на краще. Я за те, аби молодь керувала країною. Молоді люди ще не такі зіпсовані. Думаю, вони могли б багато змінити, бо саме їм жити в цій країні.

 

ДОСЬЄ

Володимир Аношкін

Кредо в житті: Не загубити здоров’я!

Народився 22 липня 1948 року в м. Яворів Львівської області.

Сім’я: донька Марія, 23 роки.

Освіта: Київський республіканський технікум (спеціальність – технічна експлуатація автомобільного транспорту), Вища партійна школа.

Робота: тренер з автомобільного спорту, інженер відділу контрольно-вимірювальних приборів та автоматики на підприємстві «ВАТРА», із 2004 року – президент обласного благодійного фонду «Допомога».

Улюблені фільми: детективи та мелодрами.

Улюблена музика: рок-н-ролл, шансон.

Заповітна мрія: щоб усі люди були друзями, щоб я вільно міг заходити до кожного в гості, щоб мене зустрічали, і щоб я всіх зустрічав. Також дуже хочу, щоб ніхто не нарікав на погане життя.

Наталія БУРЛАКУ

Додайте 20 хвилин до вибраних джерел у Google