Капітан ФК "Тернопіль-педуніверситет" — про свою команду

Вже шість років Андрій Кондзьолка (26 р.) — незмінний капітан ФК “Тернопіль-Педуніверситет”. Цього року його команда перемогла на чемпіонаті Європи серед студентів.

Про свій шлях до капітанської пов’язки, про риси, які потрібні капітанові команди, та які він бачить перспективи для себе в майбутньому розповідає Андрій Кондзьолка нашим читачам.
Інших інтересів не було
— Чи довго ти йшов до капітанської пов’язки?
— Грати в футбол почав з дитинства. Батьки завжди це захоплення схвалювали. А сестра й племінниця — зараз одні з найпалкіших моїх вболівальниць.
Вже у восьмому класі мене помітили і я почав грати в Підволочиській ДЮСШ. Там моїм першим тренером був Віктор Миколайчук. На сьогодні він, вже, на жаль, покійний.
Тож футбол мені подобався, як і багатьом підліткам. Але стовідсоткової впевненості, що саме ним буду займатися в дорослому житті, звісно, не було. Щоправда, й інших інтересів, окрім футболу, практично й не з’являлося.
Згодом, вже коли вступив на навчання у Галицький коледж, колишній директор тернопільського стадіону Василь Матвійків запросив мене грати за тамтешню команду. Тренував нас тоді Петро Старовський.
Навчаючись у педліцеї, грав у ФК “Тернопіль-Нива-2” на позиції центрального півзахисника. Грав і за “Товтри” (Козлів), потім знову у команді педліцею. І тренер сам призначив мене капітаном. Можливо, тому, що я був на три роки старший за всіх інших гравців. Зрештою, і найбільш досвідчений. 

— Чим зараз може похвалитися ФК “Тернопіль-Педуніверситет”?
— Ми чемпіони області 2007 р., володарі суперкубка 2008 р. Також зайняли в 2007 р. друге місце в Україні серед студентів і другими були на Універсіаді серед студентів. У 2009 р. ми теж були в Україні другими, що дало можливість поїхати на Чемпіонат Європи серед студентів у Вроцлаві.
“Моя компанія — це моя команда”
— Скільки часу в тебе зараз йде на футбол? Чи захоплюєшся ще якимись видами спорту?
— Тренування маємо щодня по дві години. Крім того є ігри щонеділі, а часом ще й додатково по середах. Цих навантажень цілком достатньо для того, щоб підтримувати добру фізичну форму.
А з видів спорту подобаються практично всі. Щоправда, в одних можу лише вболівати, а в інших — і пограти. Так, крім футболу найбільше люблю волейбол.
Якщо є час на відпочинок, то він зазвичай активний. Ще в університеті частенько ходили у сплави, люблю й зараз вибратися з компанією на природу.
— Ти ведеш здоровий спосіб життя. У компаніях через це не виникає непорозумінь?
— Та моя компанія складається переважно із гравців нашої команди, тож один одного добре розуміємо. Так, можемо випити у когось на дні народження. Але — дуже небагато і тільки в тому випадку, якщо наступного дня не доведеться грати.

“Капітаном мені бути легко”
— Пригадуєш перші ігри з капітанською пов’язкою? Чи одразу легко все пішло?
— Напевно, завдяки нашому колективу, де є взаємоповага, капітаном мені бути легко. Так, є певні лідери на полі, але це не означає, що є конкуренція.
Капітан мусить мати підхід до кожного з гравців, аби його поважали в команді. На полі, коли буває, що гра не складається, він мусить підняти дух своєї команди. Найкраще це робити власним прикладом. Тож викладаюся на повну на своїй позиції центрального півзахисника.
А поза полем основна функція капітана — це представлення інтересів гравців перед тренерами. Доводиться дипломатично вирішувати різноманітні організаційні питання — від виплати допомоги на харчування до організації спільних поїздок.
Всі завдання керівництво клубу ставить перед командою загалом. Від мене ж вимагається підтримання хорошої атмосфери в команді. Вважаю, що мені це вдається, однак не стільки завдяки особистим якостям, скільки завдяки тому, що в команді зібралися насправді хороші хлопці. Думаю, що якби ми не були такі дружні, то і не зайняли б друге місце в Україні, і не взяли б кубка на Чемпіонаті Європи. Так, добре грати у футбол — це важливо. Але не менш важлива й взаємопітримка та взаємодопомога — і на полі, й поза ним.
Допомагає, напевно, й те, що ми всі — родом із сіл, тож швидше знаходимо спільну мову. Живемо поруч у гуртожитках, і за стільки років стали мало не братами. Гравці ж, котрі не змогли влитися у наш колектив, не могли й продовжувати грати в команді. Ті, хто хоче показати з себе фраєрів, у нас не приживаються.
Півкоманди пограло в “Ниві”
— Звідки приходять хлопці в команду?
— Із педліцею, куди щороку набирають учнів. Хоча траплялося, що за команду грали й ті, хто не вчився у нашому вузі. Як, наприклад, Ігор Козелко, один із лідерів на полі. Він, до речі, після Чемпіонату Європи залишився грати у Польщі.
— Чи багато вихованців вашої команди робили футбольну кар’єру в інших?
— Про Ігоря я вже згадував — його кар’єра зараз розпочинається. Андрій Дубчак і Степан Клекот два роки грали у хмельницькому “Поділлі” в другій лізі. Мало не півкоманди пограло і в тернопільській “Ниві”. Зараз там залишилися Василь Чорний і Роман Годований.
— Скільки вас зараз у команді?
— Двох складів не маємо, але 15-16 чоловік є. Хто сильніший — того й випускають на поле. Ми, звісно, можемо й порадитись, однак кінцеве рішення, зрозуміло, за тренером. Зараз нас тренують Василь Івегеш та Анатолій Назаренко. Багато роблять для хлопців і президент клубу — Ярослав Колісник та Юрій Юрик з управління сім’ї, молоді та спорту міськради. Саме завдяки фінансовій підтримці керівництва клубу команда змогла поїхати до Польщі. Завжди також дякуємо за підтримку міському голові, ректору педуніверситету Володимиру Кравцю та декану факультету фізвиховання Володимиру Омельяненку.
— Хлопці отримують платню за те, що грають? На що її вистачає?
— Це не зарплата, а допомога на харчування — 500 грн. Хоча, звісно, на ці гроші не дуже-то й прохарчуєшся. Щоправда, я зараз працюю державним службовцем, тож отримую ще й зарплату.
— А є якісь особливості в харчуванні футболістів?
— Якихось особливих дієт не дотримуємось, їмо те ж, що й усі. Щоправда, є залізне правило — не наїдатися перед грою. Як мінімум — за 3-4 години до гри. Можливо, якби був у команді штатний лікар — більше б переймався нашим харчуванням. Поки що функції лікаря виконують наші тренери, добре даючи собі раду з травмами, які трапляються у всіх футболістів.
— У тебе багато бувало травм?
— Слава Богу, у мене важких травм не було. А от з іншими траплялись випадки, коли й операції на колінах доводилось робити. Тоді хлопці часом і рік не могли повернутися на поле.
На чемпіонаті у Польщі теж були прикрі випадки: Ігорю Козелкові довелося вколоти перед фіналом аж сім знеболювальних уколів у коліно, щоб він зміг далі грати. А Ростислав Ціх, який забив штрафний у фіналі, на той час вже мав серйозні проблеми з голіностопом. Однак так, на знеболювальних, таки протримався.
“Що поза полем — просто не бачиш”
— Якщо на трибунах є хтось із близьких людей, тобі важче грати чи легше?
— Мама зазвичай боїться дивитися футбол. Тато, коли буває в Тернополі, приходить на матчі. Але для мене немає великої різниці, чи є мої рідні серед глядачів. Коли виходиш на поле, налаштовуєшся на те, що зараз важлива тільки гра. Того, що відбувається поза межами поля, просто не бачиш. Адже якщо хотітимеш показати себе перед близькими людьми якнайкраще, через хвилювання все може вийти якраз навпаки.
— Знаю, що твоя дівчина теж часто приходить на матчі...
— Так, доволі часто за всі чотири роки, що ми зустрічаємось. Тані 22 роки, вона майстер спорту із вільної боротьби, закінчила фізкультурний факультет педуніверситету цього року.
— Дівчина, яка добре вміє боротися, тебе не відлякала?
— Та ні. Я якось про це й не думав, коли знайомився. Більше дивився на те, яка вона гарна. Так, жартома ми можемо поборотися, але щоб серйозно — Боже збав... Будь-який конфлікт можна вирішити словами, а не силою.
— Які бачиш для себе професійні перспективи?
— У моїх 26 вже трохи запізно планувати футбольну кар’єру. Ще трохи пограю на обласному рівні. А з часом, можливо, вдасться піти кудись тренером вчити дітей. Адже певний досвід вже є. Хоча, якщо життя змусить, можливо, й доведеться кардинально змінювати рід діяльності. 

“На чемпіонаті Європи ніхто й не сподівався, що виграємо”
— У Польщі ви мали добру нагоду порівняти себе з командами інших країн. Як вдалося виграти?
— Наша команда завдячує перемогою добре згуртованому колективу. У нас кожен — за кожного. І кожен із хлопців має хороші бійцівські якості.
У Польщі ж ми були дебютантами. Ніхто й не сподівався від нас настільки хорошого результату. Адже сильні гравці — Чорний, Клекот та Дубчак — через перебір жовтих карток пропускали фінал. До того ж, із 13 заявлених гравців двоє були травмовані.
І лише після того, як ми виграли першу гру, тамтешні глядачі до нас придивилися.
У першій грі з поляками ми дуже сильно виклалися, виграли, а після того, напевно, трохи розслабилися. Бо наступну гру програли. Але в групі таки вийшли на перше місце і змогли до кінця витримати нормальний ритм. У чвертьфіналі виграли у французів 3:1. У півфіналі зіграли з німцями 1:1. Виграли у них по пенальті 4:2, у чому велика заслуга і воротаря з “Ниви” Миколи Вірковського, який став нашим героєм півфіналу.
— Чим відрізнялися від вас гравці з інших команд?
— Німці, з якими ми грали, мали дуже добру фізичну підготовку. Навколо них постійно крутилося купа лікарів і масажистів. Вони використовували такі пристрої, яких я раніше й не бачив. Гравці їхні дуже дисципліновані. Це помітно і на полі, і в їдальні, і в гуртожитку.
Поляки — господарі, з нами не жили. Але спілкувалися дуже привітно. У команді Кіпру був дуже веселий народ. Вони зайняли останнє місце, але особливо тим не переймалися, завжди жартували, співали разом із португальцями. Загалом здружилися ми зі всіма.

Додайте 20 хвилин до вибраних джерел у Google