На яких людей найлегше малювати шаржі, розповідає тернополянин Микола Дмітрух

Секретами створення своїх шаржів із нашими читачами ділиться тернопільський живописець і графік Микола Дмітрух (55 р.).

Каже, що у кожної людини є своя характерна риса, підмітивши яку можна намалювати влучний шарж. Однак у "стандартних" обличчях таку рису шукати довше і важче.
Зустрічаємось із паном Миколою у нього вдома, де до нашого приходу на великому столі вже розкладена ціла гора його робіт - альбоми, картини, шаржі, ілюстровані ним книги та чернетки робіт. 

Мати - Євдокія Григорівна (83 р.) та 24-річний син Олександр теж присутні при нашій розмові, час від часу додаючи до неї цікавих деталей. Наостанок погоджуються сфотографуватися і з власними роботами - адже малюють в цьому домі всі троє.
"Зараз малюю на коліні"
Останнім часом пан Дмітрух більше малює шаржі та карикатури, тож наша розмова - здебільшого саме про цей напрямок у його творчості.
- Від чого залежить, якою буде ваша наступна робота?
- Загалом від настрою, звісно. Бо ж кожна робота вимагає іншого налаштування. А також - і від інших, більш прозаїчних причин. От останнім часом після травми ноги стало важко стояти біля мольберта, але й зовсім облишити малювання теж не можу. Тож переходжу на невеличкі графічні роботи, які в прямому сенсі можна малювати на коліні. Три місяці я лежав у гіпсі, але і в лікарні часу не марнував, а ілюстрував чергову книжку тернопільського письменника Богдана Бастюка.
- Це вже далеко не перша книжка тернопільського автора, ілюстрована вами. Нагадайте, у яких ще можна бачити ваші роботи?
- Це - книжки Богдана Бастюка - "Восьма по десятій. Дорослим про дітей", "Люті сусіди", "Між пірначем і товкачем", а також Богдана Мельничука "Невідоме про відомих" та "Крапелини". Зараз співпрацюю зі ще одною тернопільською авторкою, однак прізвища її поки називати не буду, нехай залишається інтрига.
"Реалістичний малюнок мені нецікавий"
- Багатьом відомий ваш рекорд - шарж за хвилину, поставлений у 2004 р. на міжнародному художньому пленері "Морка" в Польщі. Як вдається за такий короткий час побачити в людині ту рису, яку варто виділити?
- Цього, напевно, не навчиш. Це - від природи. Хоча таку рису, на основі якої можна малювати шарж, не в кожній людині й побачиш. Бувають люди "стандартної" зовнішності, за якою дуже важко оцінити їхній характер. А без цього ні за хвилину, ні навіть і за довший час ніякого шаржу не намалюєш. І навіть якщо й намагаєшся "зловити" в людині щось особливе, характерне, все ж малюнок може вийти надто реалістичний, а тому - нецікавий насамперед мені самому.
Адже головне в шаржі - це в жартівливій формі передати саме внутрішній світ людини, її характер, її душу. Не всім і не завжди це вдається. Часом, "зачепившись" за якусь характерну зовнішню рису, легко можна помилитися, не помітивши, що душа тієї людини - насправді зовсім інша.
- А вам траплялося робити такі помилки? Чи бувало, що люди ображалися за ваші шаржі?
- Бувало. Але то були переважно ті люди, які загалом не розуміють жартів, ставляться до всього, і до себе в тому числі надто серйозно. Таких людей небагато, але, на жаль, вони є. Набагато легше - з тими, що мають почуття гумору і не бояться посміятися самі з себе. Із таких, наприклад, директор обласного архіву Богдан Хаварівський. 

Малював я його не раз, і по-різному, але йому завжди подобається. Всі мої роботи собі складає до папки, кожною дуже тішиться. Для таких людей аж хочеться малювати. І таких серед моїх знайомих багато. Однак є й інші - ті, що намагаються диктувати якісь умови - якими вони хотіли б себе бачити, а якими ні. Однак я вже спокійно до цього ставлюся.
"Траплялося малювати і крадькома"
- Тобто для того, щоб намалювати шарж, вам потрібно хоч трішки знати людину? А як же з вашими "шаржами за хвилину", писаними з фактично незнайомих вам людей?
- Звісно, чим краще знаєш того, кого малюєш, тим краще. Але бувають такі виразні обличчя, за якими характер людини прочитується одразу. Траплялося, до речі, й тихцем, крадькома когось малювати, коли людина навіть не підозрювала, що вона мені позує. А є й такі обличчя, що вимагають набагато детальнішого вивчення.
- А тоді у Польщі, коли малювали аж 59 людей підряд, важко було?
- Так, то була велика напруга. Дехто з художників на тому пленері так і не дійшов "до кінця дистанції". Пригадую, біля мене сидів один поляк, який, до речі, дуже непогано малював. І в якийсь момент я помітив, що він просто перестав малювати. Напевно, просто втомився, або ж відчув, що виходить у нього трохи не те, що хотілося б. Тож до кінця він просто просидів, дивлячись на те, як малюю я. А були й такі, що дійшли до фінішу з дуже невеликим відривом від мене. Чесно кажучи, вважаю, що поляки були трохи здивовані тим, що переміг саме я. Бо й серед них було немало дуже сильних художників.
Найперші малюнки - про війну
- Одні з ваших шаржів чорно-білі, інші - в кольорі. Чи означає це, що деяких людей ви бачите лише "чорно-білими"?
- Зовсім ні. Навіть і не задумувався, чому так. Звісно, у декого в зовнішності є якась яскрава деталь, яку обов'язково хочеш підкреслити кольором - чи волосся, чи очі. Але це не означає, що хтось мені ближчий, що когось я виділяю, а когось ні. Зрештою, натура сама диктує те, яким буде шарж. Бувало, що дуже сильно хотілося намалювати зовсім незнайому людину. Малював, дарував той малюнок. Реакція, щоправда, бувала різною...
- А якою була реакція на ваші перші малюнки, пригадуєте? Хто були ваші перші "жертви"?
- Я повоєнна дитина, тож найперші мої малюнки були саме на військову тематику - батальні сцени, з абстрактними персонажами, мальовані, звісно, не з натури. Потім багато копіював портретів. А першими натурщиками були тато з мамою. У мами десь і донині зберігаються ті мої перші малюнки. Мама, до речі, й сама малює, навіть зараз, у свої 83 роки. 

Згодом, після закінчення Вижницького училища, мав кілька персональних виставок шаржу, і після однієї з них, на початку дев'яностих, вже почав регулярно малювати для "Тернополя вечірнього" на замовлення тодішнього головного редактора Олександра Вільчинського.
На замовлення малювати важче
- Легше чи важче малювати на замовлення?
- На замовлення малювати важче, бо ти вже обмежений певними рамками. Навіть шарж на замовлення малюється важче, якщо людина заздалегідь зазначає, що хоче "виглядати гарно". Мені простіше працювати з тими, хто повністю віддається в руки художникові, повністю довіряє його баченню.
- А політичні замовлення, зізнайтеся, були?
- Так, були. Але не люблю переступати через себе, якщо не відчуваю внутрішньої потреби виконувати таку роботу.
- Загалом обличчя політиків для вас цікаві?
- Не дуже. Не можу сказати, що бачу в них щось особливе, що викликало б бажання їх малювати. 
Найрідніший учень - син
- Роботи свої підраховували колись?
— Та вже давно збився з рахунку, скільки їх на нинішній день. Тим паче, що вони ж далеко не всі зберігаються у мене. То вони назбируються, то я їх дарую, то десь якусь вдається продати. Але це буває дуже рідко, здебільшого таки дарую. І в Україні, і за її межами багато моїх робіт у музеях та приватних колекціях. 

— На вас самих шаржі колись малювали?
— Я і сам себе малював - і реалістичні, і шаржові портрети, і моїм учням позував не раз. До речі, у наступному випуску альбому шаржів на відомих тернополян буде й мій автошарж. Є в мене й шаржі, мальовані польськими художниками - Кшиштофом Кмихом та Генріком Цебулею. Останній зобразив мене з таким довгим носом і витрішкуватими очима... Чесно скажу, мені не зовсім сподобалось. Але водночас розумію, що просто не маю права ображатися чи висувати якісь претензії - бо ж сам малюю шаржі. Тому мушу дозволяти сміятися і з себе, інакше це буде несправедливо.
— Загалом серед художників у вас більше друзів чи конкурентів?
— Я далекий від того, щоб вважати когось конкурентом. Навпаки, з тими людьми, які вміють щось робити краще ніж я, - цікавіше. Бо у них завжди є чого повчитися. До того ж, з художниками мені товаришувати легко з тієї причини, що в нас більше спільних інтересів, ми живемо одним і тим самим. Серед друзів-художників - тернополянин Григорій Лоїк, кияни Володимир Шолудько та Володимир Онищенко, росіянин Олексій Бандура. Втім, далеко не всі з близьких мені людей - художники.
- Які маєте плани на найближчий і трохи дальший час?
- Та які плани? Продовжувати малювати, а час покаже. От найближчим часом запланована виставка в Одесі в музеї зарубіжного мистецтва, де хочу показати свої живописні роботи.
- Добрими учнями можете похвалитися?
— Вони є, але останнім часом вже кожен із них займається власною справою - тепер вони вже професійні художники чи архітектори. Ось найрідніший мій учень - син Сашко. 

Малювати було його власним бажанням, з дитинства. Згодом пішов вчитися на психолога, але зараз знову повернувся до графіки. Каже, що фах психолога допомагає малювати людей - він, на відміну від мене, у своїх малюнках робить їх кращими. Бо шукає у людях лише позитивні речі. Зізнається, що коли бачить один лише негатив, то й бажання малювати пропадає зовсім.

Біографія
Народився Микола Дмітрух 20 червня 1954 р. в с. Краснопілля на Миколаївщині.
У 1970 р. родина переїхала на Тернопільщину. Закінчив Вижницьке училище  прикладного мистецтва. Працює в галузі живопису і графіки (книжкова ілюстрація, плакат, рисунок, дружній  шарж, карикатура, екслібрис).
Роботи Миколи Дмітруха експонують на всеукраїнських, зарубіжних та міжнародних виставках. Зберігаються вони у музеях України, Польщі, Болгарії, Туреччини, Тайваню, Люксембурга, приватних колекціях шанувальників мистецтва.
Із1990 р. член Національної Спілки  художників України.
Із 2007 р. — член Асоціації карикатуристів. 
Із 1993 р. працює в Тернопільській державній  художній школі викладачем спецдисциплін.

Стежте за новинами Тернополя у Telegram.