Олексій Кайда на Тернопіллі почувається комфортно, бо місцеві за характером нагадують йому "східняків" (ВІДЕО)

Краватка має бути із заколкою, сорочка – на запонках, костюм - чорний. Саме такому одягу у діловому стилі надає перевагу голова облради Олексій Кайда.

Проте у повсякденному житті для нього немає нічого кращого за джинси та светр. Крім того, чоловік дуже любить посидіти за кавою із найкращим другом, почитати цікавий детектив. Про це пан Кайда розповів в інтерв'ю "RIA плюс". Зрештою, і нагода випала – 27 лютого політик святкуватиме день народження.
"Мені тут комфортно..."
- Як сприйняли Тернопіль, коли приїхали? Чи змінилося враження через рік?
- Частину життя я прожив у рідному Бердянську. Частину - у Львові. Жив я і в Києві, коли навчався і працював помічником народного депутата Олега Тягнибока. Завдяки партійній діяльності об'їздив усю Україну. Не бував лише у Криму, і в Чернівецьку область доля не заносила... Веду до того, що почуваюся вдома всюди, де є Україна. Це, напевно, передалося із молоком матері та генами предків. Україна, повірте, є і в Луганську. У Донецьку я якось зустрічався із представниками Незалежної профспілки гірників-бандерівців. Звісно, Схід більше потерпав від насильницької русифікації, але там – теж Україна! Тернопіль, зрозуміло, я порівнюю з Львовом... Але Тернопілля – особливе. Це конгломерат із територій, котрі належать до Волині, Галичини і Поділля. Це відбивається на всьому. Тож навіть традиції і світогляд людей із різних куточків краю ріняться. Як на мене, тернополяни набагато щиріші, простіші, відвертіші за львів'ян. Мені подобається, що у вас немає й того зайвого галицького гонору, як у них. Тож ви нагадуєте моїх земляків-східняків. Але в цьому є й "мінус" – ви надто добрі, а часом треба вміти і зуби показати... Таке враження за рік роботи в обласній раді не змінилося. Головне, якщо коротко, – мені тут комфортно.
- Як сприймаєте людей, які мають протилежну думку?
- Людина зобов'язана мати власну, відмінну від інших думку. Не в тому сенсі, що має бути мільйон людей і мільйон різних думок. Просто не можуть усі казати "одобрямс". Адже нас Господь створив різними. Але у мене є вимоги до тих, хто має іншу думку. Їхня точка зору має бути обґрунтованою. Тому мені дуже не подобається, коли кажуть: "Не знаю як, але не так". Якщо не так, то скажи, як!
- Як ставитеся до критики, "чорного" піару?
- Критику я сприймаю спокійно. Але якщо ця критика не є огульною, а конструктивною. Я надаюся до того, щоб мене переконали. Тобто якщо співрозмовник має відповідний аргумент, я можу змінити свою думку і погодитися з ним... Бачите? Газети - на столі. Я постійно місцеву пресу перечитую – що там про мене поганого чи доброго пишуть. Якщо пишуть – отже, я щось роблю. До речі, якщо починають надто хвалити, у мене виникає підозра: чи це не "подхалімаж", чи якісь політичні ігри... Я надто давно в політиці. Вже маю якесь підсвідоме відчуття, коли слід чекати обману або підвоху. Причому за останні роки така "чуйка" загострилася.
Думаю, у нинішній роботі мені допомагає і політичний досвід, і риси характеру. Мама розлучилися із батьком, коли мені було шість років. Тож вона виховувала нам із братом сама і завжди вчила, що до людей треба ставитися з розумінням. Причому роблять вони добро чи зло - значення не має. Навпаки, варто замислитися, чому вони чинять саме так. Може, ти сам у чомусь винен.     
Побачив тризуб у кіно
- Ви – з того покоління, яке ще було піонерами-комсомольцями... Це кардинально відрізняється від вашої нинішньої позиції...
- Я вже неодноразово казав, що у нас, в українців закладений генетичний код, який уявляю, як українську вишивку. Вона – красива, хоча у ній відбилася вся непроста доля нашої нації. І цей код передається. Просто у когось те відчуття прокидається раніше, а в когось - пізніше. Штучного навернення в українство у мене не було. Пригадую, ще коли я вчився в школі, то завжди вишукував у Леніна такі фрази, які ставили вчителів у незручне становище. А коли нас повели на перегляд стрічки "Високий перевал" із "бандитами-бандерівцями", я був вдячний, бо побачив, як виглядає тризуб. Ще тоді, у 1987-му вирізав його у себе на паску... Тож я не просяк тими, комуністичними ідеями. Вони були чужими. Тож у 1987-му я написав заяву і вийшов із комсомолу. Власне, до Львова поїхав навчатися не тому, що хотів бути великим комп'ютерником. А через те, що саме там був вогонь революції. І коли більшість першокурсників була ще такою, знаєте, ...перестрашеною, я та ще кілька колєг просто зривалися з пар та їхали до Києва - на мітинги.
- Ви постійно повторюєте: "Я – політик..." Не думаєте, що це викличе спротив? Слово "політик" нині народ сприймає здебільшого негативно.
- Для політика це - нехарактерна риса, але я навчений називати речі своїми іменами. Якщо я – політик, то так і кажу. Надто багато нині є таких, хто насправді займається політикою, але це дуже активно це заперечує. Вибиває собі посаду в Києві, а каже, що цього не робить, чи переконує, що не хоче бути мером, а сам – тихенько своє робить... Тому у людей і складається враження, що всі політики – брехуни. Пишаюся тим, що 17-й рік належу до партії, яка і в 1993-му, і в 1998-му, і в 2010-му говорила і говорить те саме: "Головною метою є побудова могутньої Української Держави на засадах соціальної, національної та історичної справедливості, держави, яка посяде гідне місце серед провідних країн світу і забезпечить безупинний розвиток української нації". Звісно, це не подобається тим, хто лукавить, перебігає з однієї партії в іншу. Їм вигідно розкручувати бренд: "Політика – брудна справа", аби прикрити цим якісь свої "дєлішкі". Але політика брудна саме через таких політиків.     
Коли я прийшов на цю посаду, то відразу виклав своє бачення роботи ради. Розподіл посад між партіями, які подолали бар'єр, був чесним. Ми нікого не обдурили. Кожна політсила має відповідне представництво – посади заступників, голів комісій... Чим, до речі, "Свобода", яка здобула найбільше мандатів, багатьох здивувала. Кажуть, раніше в Тернопільській облраді такого не було. Мій життєвий принцип: "Якщо дав слово – хоч розбийся, а мусиш його виконати"... Зізнаюся, через такі переконання мені навіть трішки важко в політиці. Але Україна має шанс стати іншою, прикладом, а тому може і політичну еліту змінити.    
"Люблю піти на каву..."
- Кого вважаєте найкращим другом? Що для вас взагалі – чоловіча дружба?
- У мене дуже багато, так би мовити, колєг. Я – чоловік компанійський, люблю хороше товариство... Не дарма мені колись казали, що я стану актором... Але дійсно є друг, якого я дуже ціную за чесність і порядність. Із ним я точно пішов би у розвідку. Це - Віталій Царук. Ми знайомі ще зі студентських років. Хоча він трохи старший за мене, але ми жили в одному гуртожитку. Разом їздили на мітинги, брали участь у роботі товариства української мови... Він теж – "східняк". Обоє його батьків – репресовані. Обоє отримали припис – "без права проживання в Західній Україні", тому оселилися в Кривому Розі. До Львова на радіотехнічний факультет Віталій подався із тих же мотивів, що і я. Тепер він проживає в Бориславі. Прикро, досі неодружений. Ми із ним – просто друзі. Для нас не мають значення посади. Він приходить до мене у гості, час від часу їздимо на шашлики... І саме він мене витягує на каву до таких цікавих львівських закладів, як "Гасова лямпа", "Криївка"... Віталій – друг, який мене жодного разу не зрадив.
- Чи ходите кудись на каву у Тернополі?
- Так, я ж – звичайна людина, хоча часом бачу здивування в очах клієнтів кав'ярні. Звісно, я хочу часом вирватися із цих чотирьох стін, пройтися, подихати свіжим повітрям, посидіти за кавою. Власне, я до кав'ярні не ходжу, аби впитися - багато років взагалі не п'ю, навіть пива. Беру каву, сік, тобто нічого злочинного не роблю, а тому не боюся, що якийсь папараци зазнимкує (посміхається)... До речі, мені добре відомі всі мої "плюси" та "мінуси". Я маю одну погану звичку – палю. Думаю, зможу і від цигарки відмовитися, треба тільки себе на це налаштувати. Просто такої мети я ще не ставив.
- Чия заслуга, що ви з дитинства настільки самостійний?
- Мамина. Зізнаюся: у мене до восьмого класу постійно було п'ять трійок – з української та російської мови та літератури, а також з англійської. Мама мені сказала: "Це тобі визначати, що буде далі, куди підеш вчитися. От ти і думай..." І восьмий клас я закінчив уже без жодної трійки. Втім, не можу сказати, що я був ідеальним учнем – "відмінно" мав лише із тих дисциплін, які мене дійсно цікавили. Зате в громадському житті завжди був дуже активним. Як тільки якісь конкурси чи фестивалі, я – перший...
Із технікою дружу. Ми ж без батька із братом росли, то і праску відремонтувати вмію й інше зробити. Готувати їсти, прати, прасувати – не проблема. Мама усього навчила...
До речі, так склалося, що з батьковою родиною я спілкувався, ще коли був маленьким. Знав, що у нього є брат, сестри. Та якось нещодавно приїжджаю в Бердянськ, і мене знайомлять із депутатом міськради, який, до речі, єдиний там говорить українською. Василь Іванович Кайда – мій рідний дядько... От вам і гени...
"Люблю рибалити..."
- Кажете – з технікою дружите, а водійські права маєте?
- Права отримав давно, у 1997 р. Причому всі іспити складав сам. Зрештою, вивчати машину "з середини" мені було навіть цікаво. Та поки не було власної автівки, практикуватися не було на чому. За кермо сів три роки тому і... відразу поїхав. Так, ніби робив це завжди. Це, певно, теж у генах – мій батько професійний водій. Причому сидіти за кермом я дуже люблю. У цей час просто відпочиваю...
- А яке хобі маєте? Що любите читати?
- Люблю рибалити, хоча таке задоволення дуже рідко можу собі дозволити. Причому улов – це, звісно, приємно, але - не головне. Люблю тишу, спокій, який можна відчути лише тоді, коли стежиш за поплавком, який хитається на хвилях... Це – чудовий відпочинок, бо він дає можливість відволіктися від думок. У Бердянську ми дітьми ловили бичків, але це – не те. До справжньої риболовлі мене друзі призвичаїли років із п'ять тому.
Книги я теж люблю. Причому ідеологічну й історичну літературу читаю, швидше, тому, що мушу. Натомість відпочиваю за книгами у стилі фентезі чи детективами. Але пустих сюжетів не люблю, подобається, коли є якась логіка подій... Власне, ці уподобання стосуються і кінофільмів. Тому мильних опер я не дивлюся.

Додому – тільки у джинсах і светрі
- Кого більше любите – котів чи собак?
- Коли був малим, у нас вдома була різна живніть. Наразі ж тримати улюбленця не виходить, бо розумію, що не зможу приділяти йому необхідної уваги. Крім того, як на мене, тварини мають жити у природному для себе місці, на подвір'ї. Кастрованих котів, собачок-іграшок я не визнаю... Тварин люблю за те, що вони добрі, віддані. Причому часом навіть дивую друзів, бо, коли приходжу у гості, то і з котами, і з собаками, й іншою звіриною відразу знаходжу "спільну мову". Досі пам'ятаю кота Маркіза, який був майже диким, але дуже тужив за мною, коли я поїхав вступати до військового училища аж у Благовєщенськ. Коли там "зрізали", я повернувся додому і побачив, що кіт аж схуд...
- Якому одягу надаєте перевагу?
- Зручному. Неважливо, яка на ньому "лейба", аби той светр, сорочка чи костюм мені подобалися. Щоправда, надаю перевагу чорному кольору. Перший світлий костюм у гардеробі з'явився, коли я став головою облради. Взуття теж люблю чорне. Зазвичай купую собі речі сам. Але жодного разу зауважень щодо обновок від дружини не чув. Звісно, є повсякденні костюми, є – "святкові". У діловому стилі люблю, аби краватка була із заколкою, а сорочка – на запонках. Є таке... Але додому їжджу лише в джинсах – дуже їх люблю – та светрі. Нещодавно придбав такий, про який давно мріяв – грубої в'язки, під шию... Вишиванки – ще одна моя любов. У мене їх - шість, різних. І вдягаю їх не тому, що треба, а тому що хочеться. Мрію купити ще одну – із грубого невибіленого полотна.

Довідка
Народився 27.02.1971 р. у Бердянську.
Дві вищих освіти: Львівська політехніка (факультет "Комп'ютерні технології"), Академія державного управління при президентові України (магістр державного управління).
У політиці – з 1989 р. Був членом товариства української мови у Бердянську. До Соціал-національної партії України вступив у вересні 1993 р. Із того часу ані її ідеям, ані принципам не зраджував.
Одружений. Виховує сина Богодара (12 р.). Дружина Оксана працює в музеї етнографії. Родина проживає у Львові.

Олексій Кайда одружився 20 липня 1991 р. Шлюб молодята брали у церкві Святого Юра, що у Львові. Аби пошити такі наряди для наречених, довелося їхати до Косова по ткане полотно. Білі чоботи для нареченого його мати замовляла у знайомого чоботаря

 

Стежте за новинами Тернополя у Telegram.