Тернопільська журналістка Наталя Лазука працює над новою поетичною збіркою

Саме специфіка професії журналіста навчила Наталю Лазуку бути дипломатом. Тернополянка працює на обласному телебаченні та публікується в друкованих ЗМІ. Паралельно займається безліччю інших справ – пише вірші, вишиває картини, моделює одяг. Нині вона працює над новою поетичною збіркою. Каже, що найбільше у людях цінує щирість і доброту, а у віршах — відвертість.

Наталя повернулася в літературу, як каже сама, щоб не загубити свій світ. Мовляв, у круговерті спілкування з багатьма людьми, важливо вчасно зупинитися і дослухатися до свого внутрішнього голосу.
- Коли і чому вирішила працювати журналістом? Що тобі подобається у цій професії?
- Задатки до письма у мене помітив тато. П'ятнадцятирічною він привів мене у районну газету. Я очікувала на прихильне ставлення її працівників, але одна журналістка відразу взялася відмовляти мене пов'язувати життя з такою професією. Розповідала, що журналістика - неспокійна, навіть здоров’я “підриває”. Нині розумію, що та жінка була розчарована своїм вибором або просто втомлена і хотіла передати свій настрій мені. Так вийшло, що в тій газеті я дебютувала не як журналістка, а як поетка. Тоді вперше опублікували мій вірш.
До речі, батько завжди хотів, щоб я займалася роботою, яка не тільки годувала б, а й подобалася. Мама до цього ставилася спокійніше. Вона вважала, що жінка має насамперед реалізовуватися у сім'ї.

Бачила себе на екрані телевізора
- Ким ти себе бачила у дитячих мріях?
- Мріяла стати балериною. Уявляла себе на екрані телевізора. І це – не дивно. Адже моя мама працювала кіномеханіком у сільському клубі. Тому все моє дитинство — це великий екран, на якому змінюються картинки. Відтак запах дитинства для мене — не аромат домашніх пиріжків, а запах ацетону, яким колись склеювали кіноплівку.
- Які спогади дитинства були найяскравішими?
- Через те, що не було з ким залишити дітей вдома, мама часто брала нас із сестрою на роботу. Пригадую, як засинала в клубі під шум кіноапарата. Найбільше закарбувалися в пам'яті індійські фільми та східні казки, які раніше були дуже модними. Пригоди, запальні танці, співи, плачі... Все це виглядало дуже ефектно!
Я ніколи не боялася бути в центрі уваги. Часто оточуючим декламувала вірші та розповідала... родинні таємниці. Тепер уже вмію тримати язика за зубами і добре думаю, перш ніж щось сказати. До того ж, рідні завжди читали книжки та газети. Тож мій світ тоді був і великою бібліотекою. Проте один із найяскравіших дитячих спогадів - трохи стресовий, як для дитини. З малих літ я дуже люблю котів. Якось маленькою так тулила до себе кошеня, так обнімала його, що... задушила. Це була дитяча трагедія змішана із відчуттям провини. Тоді я вперше зрозуміла, що любов'ю можна задушити. Через це досі вважаю, що любити слід обережно, ненав'язливо, без тиску. Давати близьким вибір.

- Коли ти почала писати вірші?
- Десь із семи років. Писала вірші та пісні. Пригадую, що перший римований твір присвятила зимі. Коли його прочитала вчителька, то спитала, де я його списала.
- У родині ще хтось пише вірші?
- Молодша сестра – Люба, а ще мама писала колись, у дитинстві. Про уподобання інших родичів знаю мало. Але маю велике бажання довідатися більше. Знайду час і почну досліджувати своє генеологічне дерево. Мушу цим врешті зайнятися. Якось мені наснився чоловік, якого я не знаю. Він назвався Томашем. Згодом бабуся сказала, що так звали її діда. Також мені часом сниться, як приходжу до бабусиної хати, в якій є скриня з фотографіями прапращурів, і я серед них когось шукаю.
- Чи віриш ти у містику?
- Траплялися у моєму житті чимало таємничих і дивних речей. З дитинства вірю у долю. Щоправда таку, на яку можу впливати. Мені не цікаво плисти за течією. Пригадую, як завжди говорила моя мудра прабабуся: "Доля людини, як палиця з двома кінцями: один - в руках Бога, інший - в руках самої людини".
Вірші програмують майбутнє автора
- Де ти сповна реалізовуєшся? Яке заняття дає тобі найбільше задоволення?
- Думаю, на повну я ще себе не реалізувала. Мені подобається робота на телебаченні. Я працювала на радіо та в газетах. Ще сім років тому сприймала роботу як життя. Коли прийшла на радіо, жила кожною програмою, переймалася кожним своїм гостем. Усе пропускала через серце. Нині журналістика для мене — це, перш за все, робота. Я зрозуміла, що родина і робота — речі, котрі слід розмежовувати.
Звичайно, важко назвати журналістику просто роботою. Адже це - творчість, яка дає можливість саморозвиватися та спілкуватися із цікавими, харизматичними особистостями. Але постійні зустрічі з людьми іноді “затирають”, приглушують власний світ. Недавно відчула, що в голові крутяться чужі фрази, чужі емоції, тобто чуже життя. А де ж моє? Саме через це повернулася до власної творчості.

- Чи є вірші, які ти нікому не показуєш?
- Такі я відкладаю у шухляду. Адже вони дуже відверті. Серед них є такі, котрі впливають на моє життя. Так принаймні мені видається. Траплялося, напишеш вірш, а через кілька років відбувається саме те, про що йшлося у тому творі. Не вважаю їх пророчими, просто зрозуміла, що думки матеріалізуються. Тож у віршах можна запрограмувати своє майбутнє. Навіть такий вислів колись чула: "Про що співатимеш, таку і долю матимеш".
І таке відбувається не тільки зі мною. Моя сестра нині - за кордоном. Нещодавно я взялася перечитувати її поезії. Помітила, що у віршах, які Люба писала 10 років тому, йдеться про еміграцію. Звідки у 19-річної дівчини, яка не виїжджала за межі Тернополя, відчуття того, як живеться емігранту за кордоном?
- Першу збірку ти видала вісім років тому. Що затримує вихід наступної?
- Нова збірка готова на 90%. Але я не поспішаю її друкувати, бо дуже ретельно ставлюся до таких речей. Хочеться, щоб книга була іншою, ніж перша. Таким собі кроком уперед. А ще, як відомо, видання книжки – річ недешева.

“Хочу повернутися до живопису...”
- Чи є в тебе інші уподобання, крім поезії?
- Люблю творити руками - вишиваю, шию одяг, в якому почуваюся комфортно та оригінально. Подобається поратися на кухні — дивувати рідних чимось екзотичним. До багато чого хочеться докласти руки. Шкода, бракує на все часу.
- Чого ти хотіла б ще навчитися?
- У дитинстві я багато малювала. Але тоді не мала можливості закінчити художню школу. Тож досі в мені живе нереалізований художник, який вишиває картини. Хотілося б колись повернутися до живопису. Втім, навчитися хочу ще чимало чого. Наприклад, їздити на кермом чи опанувати гру на котромусь із музичних інструментів. Лише б на усе, про що мрію, життя вистачило.

- З якими людьми тобі комфортно? Як знаходиш персонажів для телепрограм?
- Цікаво із тими людьми, які мислять неординарно, мають власне бачення будь-якої події. Героїв своїх передач не завжди шукаю, бо життя саме сюрпризи “підкидає”. Так, можу майбутнього гостя зустріти просто у транспорті чи на вулиці. Мене цікавлять не екранні люди, а живі - у побуті, зі своїми успіхами та проблемами. Вважаю, що передача вдалася, коли вона глядача схвилювала, зачепила. Мені не цікава людина-постамент. Прагну показати живу, з емоціями. Так би мовити, відчути настрій гостя на дотик...
- Чи не втомлюєшся бути постійно серед людей?
- По-різному буває. Якщо це люди близькі мені, то ми обмінюємося позитивом, інформацією. Таке спілкування надихає на зростання і вдосконалення. На щастя, у моєму оточенні є такі люди. Проте іноді хочеться побути й наодинці із своїми думками. Зупинитися і зрозуміти, як і куди йти далі.
- Чи хотіла б ти спробувати себе в іншому статусі? Сьогодні, до прикладу, популярні на телебаченні танцювальні проекти...
- Танцювати я дуже люблю. Коли є можливість чи нагода — танцюю. Якщо дехто при цьому втомлюється, то я, навпаки, набираюся сил. Люблю як швидкі та ритмічні рухи, так і повільні. Особливо подобається вальс. Бо найцікавіше танцювати у парі.
- Як долаєш стреси?
- Допомагає праця. Причому будь-яка - хобі, домашні справи, город... Тобто рух! Знайшла для себе ліки: коли втомлена, думаю лише про те, як би відпочити і відіспатися. Тоді дурниці не лізуть в голову і немає часу на всілякі "депресняки". Поприбираю в хаті, і життя наче стає впорядкованішим. Допомагають долати стреси музика і танці. А ще, народ мудро каже: “Переспи ніч з бідою”. Коли виникає ситуація, що, як видається, ось-ось тебе розчавить, не мудруй – лягай спати. Вранці реальність буде вже не такою страшною і безнадійною, як ввечері.
- Ти дуже позитивна людина. Як вдається бути оптимісткою?
- За позитив дякую. Керуюся правилом: якщо ми бачимо навколо себе добрих людей, то і весь світ стає прихильнішим. Так, принаймні, думаю зараз. Щодо оптимізму... Навіть не знаю, звідки його черпаю. Швидше за все, це - віра і відчуття якоїсь внутрішньої сили.
- Чи є таке заняття, котре допомагає забути все на світі?
- Забути про все на світі можна, коли поруч - кохана людина. Щирих, відвертих і взаємних стосунків не замінять ні поезія, ні робота. Це щастя, коли тебе розуміють і коли ти відчуваєш когось із півслова, півруху, півжесту. Щастя – дивитися в очі людини, яка тебе любить.
 

Розмовляла Анеля ПРОТАСЕВИЧ,

Довідка
Наталія Лазука народилася 21.01.1978 р. у с. Ромашівці Чортківського району.
Із 10-річного віку проживала у с. Ридодуби. Закінчила Косівську школу, згодом - педуніверситет (історичний факультет).
Із 2001 до 2008 р. працювала на обласному радіо, в газеті “Подільське слово”. Із 2008 р. – на обласному телебаченні. Ведуча програм “Долі людські”, “Ранок з ТТБ”, “Абетка гурмана” на ТТБ.
У 2002 р. видала збірку поезії “Танець квітки”.

***
Пережити іще солоджений серпень,
І пробачити цим волхвам і джмелям,
Що летять і летять на південь уперто.
І не видно вже ані цяток, ні плям.

Перевіяна ця самотність на вітрі
Відчуттям перемін і видінням себе.
Напівосінь уже, і ще - напівліто…
Запаковані сни у валізи небес.

Перелітного пів печального світу…
Проминають сади поміж зла і добра.
Тільки радісний Бог, всміхаючись, ліпить
То тебе із зірок, то мене із ребра.

***
А помисли твої – щасливий подорожній –
Чистіші від води, осінньої води.
На погляд ліхтарів і на слова порожні
Коли в яких світах просвітленим ходив.

Розмови про плоди, про смак життя і болю.
Полову і зерно. Ти знаєш самоту.
За вікнами – вода. Дерева вкотре голі.
Запалюєш свічу, горіти – саме тут…

Це повертання зим – сліди води і хліба.
Пригадуєш себе і струшуєш сніги.
Вже ніби по війні, і по зневірі ніби.
Вогонь палахкотить – премудрий і нагий.

***
І вже ніщо тепер не вдієш, ні.
Ця крапка укінці – зимова тиша
У шпарах дому, що таки залишиш
Колись раптово: вже чи навесні.
У стінах зникне ще тих кілька слів.

Хто відлітав, той знає цю печаль –
Коли не все одно: на схід чи захід…
Поближче серце – перелітнім птахом
Майне питання – сумніву вуаль.
Тремтить на пальцях осені медаль.
* * *
Нехай буде так. На сході видніється Пітер.
Північні шляхи рахують сподівані дні…
Послухай мотив, це грає у глечику вітер.
Скарби Кудеяра приховують сльози на дні.
Сопілка тремтить. На заході Львів і Варшава.
Щодня, як вода, стікають години із ринв.
У Гданську поет впивається спрагло дощами,
Його переслідує запах смачних мандарин.
Дорога і пил… Кургани приховують шифри.
Затаєний скіф визбирує предків сліди,
Там археолог розгадує дати і цифри.
Там казка живе, де кінь зупинився гнідий.

 

Місто
Кружальця льоду сняться нині відрам –
Уже міська сьогодні ця зима.
Автомобілі – на колесах видри,
Блакитним вікнам спокою нема.
Меди і кварти сняться ресторанам,
Хисткі шинкарки, покоївок сміх…
Прикласти б зілля до блідої рани
Важкого міста. Як ковальський міх,
Сопе базар. Шахрайки каламутять
Самотню суть простого мандрівця.
Сократу знову гірко від отрути…
Сковорода наснився манівцям.

 

* * *
Вже завтра поїду до Львова. У русі – не нудно.
Нові погортаю газети. Рядочки новин
Підкажуть, що поїзд від’їде від смутку і буднів,
Й покотиться літо сікти головешки жоржин.
Година – на каву, хвилинка – на задум про подвиг.
Хіба зупинити безпечну відраду хто зміг?
І вже не хвилює, чи поїзд зручний і чи модно
У Львові носити у зошиті спогад про сніг.

 

* * *
Часто буває – згадуєш все, що було.
Дні, як термометр – міток і цифр каламуть…
Напередодні спекою в світі несло,
Нині тумани сипнули холод у ртуть.
Місту самотньо. Звідси дощі утекли.
Дипломатичний вересень ще не прибув,
Втім, вже серпневий ґазда віконце засклив
І на балконі сушить хтось зілля-журбу.
Часто буває – тихо наблизиться сум.
Літо минає… В сушених травах – казки.
У передмісті в сіні Телесик заснув,
Вітер подрібнює вічність у ступі Яги.

* * *
У цьому театрі клоновані душі і лиця,
Колючі піски і вітер з печаттю злості.
Полин ще гірчить і хочеться крові напитись
Усім, хто жадав лише обсмоктати кості…
Смичок зупинився. А публіці – знову видовищ.
В сучасному Римі натовп жадає помсти.
Влаштовуєш лови, та звіра в людині – не зловиш.
Дарма, що є досвід. Це тільки у лісі просто.
Шукаєш причини, а мудрість – у ветхій скрині.
Вдягни обладунки. І сили, мабуть, додасться.
Ідеш на війну. Там дівчина-воїн нині
У телеекрані звіра впізнала пащу.

* * *
Цей світ вже, напевне, оглухнув від свисту,
Цей час, очевидно, втомився від нас.
І вік наш шалений, і день наш вітристий,
І сниться поетам Тарас.

На мапі просторих держав і колоній
Сліди проступають плачів і оков…
І ще розхвилює провулки бетонні
Остання Мазепи любов.

Пришпорена вічність женеться в минуле,
У тій кінострічці змагання і рух.
Історії гул, зворохоблений вулик.
Екран – для кількох відчайдух.

Філософ
У царстві набитих кишень
Філософ запалював свічі.
Він думав: ще трохи, лише
Пройтися по темнім узбіччі

Й небавом настане весна,
І виблисне срібло у цебрах…
Він бачив Сенеку у снах,
Пускав безнадію на жебри.

А в когось проплачений глузд,
Думки усмоктав телевізор.
Половлені пір’ячка душ
Вимінює крамар за мізер.

Філософ нікого не вчив.
Шукав простоти серед зиску
І думав: “світитися” чи
Сумління віддати в хімчистку?

Те саме
У місті гармидер. Вожді політичних племен
Всміхаються мило з бігбордів. Перелік імен
Уже не цікавить. Звичайний в Тернополі день…
Та сама гонитва і та ж товкотнеча ідей.
Ті самі маршрутки заляпують сотні чобіт,
І ті ж перехожі розгнівано лаються вслід.
Усе таке саме, як вчора і декілька літ...
Лише декорації змінюють загнаний світ.
І трохи притомлена часу невпинна хода.
Кудись поспішає забруднена в річці вода…
Таке все знайоме – вгрузає у твані чийсь крок.
І місця нема, щоб на землю спустився пророк.

 

 

 

 

 

Батькові
Дощитиме далі. І дні на холодних колесах
Кружляють по колу… Калюжі розбризкала ніч.
Сумні парасолі причалять на вранішню месу,
Де звуки органні розвіють приземлений кіч.
І перші акорди послухають вікна і вітер,
Зашторені мрії лишають сліди для живих.
Душа упокоєна, вільна від нас і від світу,
Спиняє хвилини для інших краплин дощових.
По той бік порогу – нема клопотнечі й гонитви,
Німа порожнеча за бабине літо хапа…
Душа упокоєна просить тепла і молитви,
В подобі листочка, що тихо на клавішу впав...

 

* * *
Пришпорити б раптом стрімкого, як вітер, коня.
В сідлі золотому туди, де уже горизонт...
Отак і помчати. Нехай мене час доганя.
Прицілитись в небо з рушниці старої. І сон
Підстрелити вправно, удосвіта вставши. А так…
Ген по автостраді шалене несеться авто.
Де б випити кави? Майнув на узбіччі знак.
Весна на зупинці. Її не чекав ніхто…

 

 

Літо
На ніжних дитинних руках
Спокійно вмостилося літо…
Їжак на шпичастих голках
Втікає подалі від світу.
Клубочком згортається дим,
Бо серпень рихтує портфелі.
І хтось школярем золотим
Штовхає життя каруселі.
В них прадід, і тато, і дід…
І бабця хустиною світить.
По мамі впізнаю весь рід,
І давнє, і давнє те літо...

***
Завтра уже пізнаєш розкіш жовтого саду…
Сто горобців зненацька випурхне із засади,
Соняшник випадково зронить важку корону,
Кілька опудал видадуть лінію оборони,
Щойно гарбуз-полковник ворогу в очі гляне.
Стануть на варту строгу витязі картопляні.
Осінь підступить тихо. Військо не за горами…
Висохне огудиння, схиблять і генерали,
Морква чуби підніме, виструнчить здібну роту,
Перерахують кози трав запашну піхоту.
Враз – причаїться гичка. Роги кози у штабі!
Хтось перегриз капусту…І вдалину подибав…

Ранок
Мряку розвіють швидко сонця гарячі колеса,
Вітер остудить каву. Знімки – для жовтої преси.
Погляди фотокамер фіксують ранковий туман –
Місто іще цікавить сенсацій дрібних балаган.
Вибіжить на роботу о пів на дев’яту вівторок.
Вкотре сусід у пляшці. Сни закупорює корок…
Сняться комусь в дорозі машин навіжених хвости.
Вікна прочинить днина. Прийдуть електронні листи…

 

* * *
Сусід змайстрував вітряк – генератор електроенергії

Вітряк любив город, сім арів бараболь і вітер.
І снився йому кіт, який ганяв мишей з-під дужих добрих крил.
Світліло за вікном, і сон шукав, куди б замліти.
Вітряк не скупував. На щоглі наші сни видіннями накрив.
Поблизу стільки див, що вистачить усім на світі.
І млин старий ожив. І скочив сірий кіт скраєчку димаря
Похилого житла у радощах точити кігті…
В оббитому гнізді той подих давнини під ранок догоряв.
Розкошлані віки. Вітряк собі так жив під скрипіт.
І так було щодня. І фатум на полях невпинно колував…
Всміхнувшись, засинав, жердиною підпертий вітер,
Й насінник огірка, що закотився в міх, нестямно верещав.

* * *
Той травень мине. І щастя підступить до серця.
Тобі випадково присниться червневий туман.
До пристрасті мить. Вичікуєш жінку уперше,
Яка заблукала у діях, нещирих словах.
Буденності сіть, обману холодна полуда,
Її не чекає у місті чужому ніхто.
Тобі трохи жаль. Ти чув оті кроки ще в грудні,
Коли даленіло її елегантне пальто…
Твій сон про печаль. Про жінку, яку потай любиш.
Слова облітають, палають в саду галузки.
Вона повернеться. І ти її в серці голубиш.
І сходи кривавлять солодкі вишневі разки…

* * *
Клапті паперу вітер розвіяв за містом.
Хтось написав тобі знову сумного листа…
Все, як звичайно – шалік зелений і крісло,
Лапи вівчарки теплі. Реальність проста.
Хтось написав про вічне. В життєвому колі
Спомини давні про щастя. За шторами – дощ.
Лист золотавий, і галузки – майже голі.
Тут облітає осінь. Придуманий кошт…
Тут обростає мохом пристінне каміння,
Лічить незрима зозуля хвилини до ста,
Дрова жаріють ледве в старому каміні.
Вечір закутав плечі… словами листа.

Відпустка
Якщо вирушатимеш завтра на південь,
Вчепи до машини щасливі колеса.
Тобі поталанить з розважливим гідом,
З колонок лунатиме скрипка Ванесси.
Візьми у дорогу наплічник і фляжку,
Кросівки кумедні з малюнком веселим.
Вхопи теплий ранок і зовсім не важко
О п’ятій податися з міста. У селах
Стовбичать стовпи, ліхтарі маячіють,
Мигтять на подвір’ях чуприни малечі.
Тобі знадобиться одежа вечірня,
Підійде за стилем до настрою вечір…
Вітріє за вікнами автомобіля,
Дорога на південь суха і незвична.
Поблизу вирує татарське весілля –
Десь двоє кружляють і щастя їм личить…

Неділя
Мов закохана жінка, на вітрі фіранка живе,
Вихідний до душі і ранок ввімкнув кавоварку.
За вікном “ікебана” – у небо антена пливе.
А вночі відшуміла злива. Удень буде жарко.
У квартирі серпневій вже тижнями квіти цвітуть,
Декорує душа щоденно маленьку кімнату.
Цього ранку до кави вчорашніх розмов каламуть,
Срібна ложка – у каві, ледь-ледь підсолодженій святом…

* * *
То нічого, що сум. То літо відходить не врапт.
Засмаглі красуні всміхаються світу. Нічого, що дощ…
Смугасте шосе. І ти в цій дорозі не пан, і не раб.
І осінь вже близько – промоклим колесам настарчить калош.

Парад парасоль. Дерева убік, до тепла півверсти.
Жоржини самотні ясніють штахетам. Пора дефіле.
Їм лиш навесні – закохані руки, тепер рукави
Голодного диму. Вогонь не приймає бадилля гниле.

В машині печаль. Навколо ряхтіє цей осені світ.
Хитається вечір на заднім сидінні. І хочеться слів.
Мобільний, як друг, від когось наспівує щирий привіт.
Вже близько додому. Двигун тріумфує, хоч тільки-но млів...

* * *
Колючих слів навіяло, як снігу.
Дрібних образ нам вистачить якраз.
Холоне десь в чужім, ворожім лігві
Ота любов, яка цвіла для нас…
Ота любов, яка не стала щастям.
Чи винен хто, що винного нема?
Мені не жаль, що все було б інакше.
Не жаль мені. І я іду сама.
А за вікном танцює легко січень.
Йому знайомі ритми наших втрат.
Не видно днів. І час – маленький відчай –
Жбурляє снігом-болем невпопад.

 

Осінь
Скажімо, цей злам на краще,
Що сталося, те спливло.
І слово про тебе натще –
Наступного дня пролог.
«Не це», і «не те» минуло.
На щастя, мій дім вцілів.
Мене оминула куля,
І відчай тебе не обсів.
Ти витримав напад злоби,
Я перетерпіла все.
Ми нашу осінню здобич
В помешкання понесем.
Той час пролетів експресом,
Той біль обпалив купе.
І з’явиться завтра в пресі
Про дощ і тепло скупе.
А нам зостається жити.
Віддалені острови,
Мов ніжність, дощем прикриті,
Холодним, але…живим.

* * *
Терпець увірвався і тихо полинуло листя.
Жовтень ледачий посунувся далі на захід.
Короткометражна осінь в Тернополі висне.
Час спецефектів. Спали пережитого лахи.
Тобі вже не дивно, що осінь розбризкує слину.
В сумці помада і кілька лискучих каштанів.
Тобі це не вперше. Вітер штовхає у спину.
По капелюшку впізнаєш удачу жадану.
Тепер залишилось віддати позичене щастя.
Під каблучками видзвонює срібло. І поспіх
Життя підганяє. Ці кадри знайомі. І кастинг…
Про це ти читала. В якомусь журналі про успіх.

 

 

 

 

 

* * *
Тебе не дослухаюсь вже
І, можливо, схитрую.
Підеш направо,
А далі –
Примарні сліди.
Я полишаю сміх
І вже не почую
Байки про сир і лисицю.
Вип’ю води.
Твоя солодкавість
Даремна,
Аж тоскно до сліз.
Тобі говорити не слід…
Розбійниця я –
Вертка і нечемна,
Мені по коліна
Дволикий твій світ.

* * *
До нього вже ледве ідеш. А він – заміновує доступ.
Обличчя шукаєш, а бачиш попереду спину.
Ваш ангел маленький в кімнаті напевне загинув.
І вам залишився пасаж, в якому до відчаю тоскно.
Тут ніде вже сісти і так. Чомусь неспокійно і душно.
Тут всюди примара черствого, як біль, чоловіка,
Якому гляділа упряжку і зброю піввіку.
А він убиває любов шизофренічно-бездушно.

Спокій
Душа і метелик припнуті шпильками до світу.
Війна вже позаду. А ти – таки любиш життя.
Опершись на літо, ідеш, оминаючи сіті
Дволикого щастя. Минув біль – і відчай відтяв.
Дрібні перегони. Абсурд коліщат. Метушіння.
А дійсність, як правда. Все просто і ясно, як день.
Поскрипує тихо твій пращур дверцятами в сінях.
Душа, як метелик. І сиплеться збіжжя із жмень…

 

 

* * *
Накриши мені сміху в горнятко
У настояний липовий чай.
Почалася зима. Янголятко
Принесло мені сніг. Вибачай,
Що світлішає місто так пізно…
На порозі сріблясте Різдво.
Прочиняються двері колізій
У незвідану казку для двох.
Вибачай, що невпевнено краю
Золотистий півмісяця хліб.
Я не проти, налий мені чаю.
Запиватиму патоку слів.

Тобі
Колись ми з тобою посадимо ріпку.
І внучка в нас буде, і мишка, і котик.
Собачка хвостом замітатиме літо,
Години і сонце на захід покотить.
Колись ми наловимо раків та риби.
Скуштуємо юшки надвечір. І возом
Возитимуть лебеді зоряні скиби,
Яснітиме небо до перших морозів.
Колись ми пригріємо курочку рябу,
Поставимо яйця коштовні у вазу.
І в хаті побачимо діда і бабу…
У дзеркалі ми. Доживаємо разом.

* * *
Сьогодні помовч про мене уголос,
Спини теревені зухвалого вітру.
Цей лютий дзвінкий, як срібне коло –
Гудуть мікрофони зимного світу.
Надворі морозно і хрипко трохи,
Морозиво сонця у келиху гіркне.
Розмірений відгомін вуличних кроків
Спливає по рамах зашторених вікон.
Розмотані ниті примхливої долі
Ниткарка сукає в кімнаті піввіку…
Збігає життя по стінах поволі –
Озвучений іній струмом засіпав.
На жалюзях ойкнув свіжий порох.
Глухий підвіконник розмов не чує…
Так добре мовчати з тобою поруч,
Удвох, поки серце розлуку відчує…
* * *
Вітер – бешкетник. Квітень на сум провокує.
Зимно, хоч плач. І надворі похлипує дощ.
Ти – мій невільник. Я – болячки полікую
Витертих крил від безглуздих буденності нош…
Крутить щоденно дійсність верткі коліщата.
Наші слова вже напевне у серці хтось мав.
Вкотре ті самі неба розпластані шатра,
Вкотре зірок позолочена часом тасьма.
Сяє над нами вічність. Усе, як належить.
Місяць мовчить. А любов залишає сліди
В душах і в небі. Спалах емоцій бентежить…
Музики плач. Ми ще будемо разом, не йди…

* * *
До тебе іти – ще півроку.
Осінь… Зима… І не жаль,
Що подих серпневий розтанув.
Білої скрипки печаль…
Білою скрипкою стану –
Ти не впізнаєш мене.
На вулиці сніг з целофану,
Вітер газети жене.
До тебе ітиму по нотах…
Ніч загубила пенсне,
А я не шукатиму вулиць –
Місто, на диво, тісне.
І цей розтривожений вулик
Вже не цікавить. Цемент
Загуснув під шинами й гулом,
Літо розбилося вщент…
Всміхається скрипка в долонях,
Листя лоскоче бетон.
Звучить у притомлених скронях
Твій золотий баритон…

 

 

 

 

* * *
Ти мене розумієш. І не помічаєш,
Як тепер захлинається дощ за вікном.
Оцинкований стукіт на нерви діє –
Тарабанить по відрах домашній гном.
Ти мене відчуваєш і знову віщуєш
Пречудову погоду, хоч віють вітри.
Ти мені піддаєшся. І більше не чуєш,
Як обстукує мури каштановий крик…
У кімнаті в нас тихо. А блискавки крають
Дощі, що затоплюють місто цілком.
Ти мене потребуєш. І, певне, не знаєш –
Гріє душу обручка золотим пояском…

* * *
Я тебе виглядатиму серед мелодій ефірних.
Доки настіж відчинені вікна і двері кав’ярень.
Ти до мене ступатимеш. Білий метелик допіру
Твої пальці у тиші шукав і до вечора марив.
Обніматимеш пристрасно, захват у горлі зав'язне…
Я тобі посміхнуся іще до новітньої ери.
Твої плечі торкатимуть серця. І лампа погасне,
Засинатиме сонце у квітах, при вході в печеру.
І на відстані подиху білий метелик відчує
Твої руки, що сходять щовечора з теплого неба,
І за стінами місто мотиви щасливі почує,
І, упавши між листя, чекатиме ранок на тебе…

* * *
Відтепер уві сні лиш чекає та осінь тепла…
За вікном захурделив вже грудень.
Розбитого скла
На порозі удосталь.
Калини дзвенить зимна кров.
Хуртовина нестямна виводить зими рок-н-рол.
Потанцюй, моя доле. Зухвалі ці ритми – танцюй!
І нехай опівнічний вітрище нас б’є по лицю,
Ми з тобою у світі самотні відважні вовки.
І цей сніг, і сліди ці сумують сьогодні за ким?
Ти не знаєш. То й добре, бо нам що хвала, що хула…
І дарма, що у снах лиш чекає та осінь тепла.

* * *
Перебираю тихо струни осіннього листя,
Вкотре читаю по нотах вітер, по буквах – зорі.
Справді - це щастя. Тільки б не обпектися…
День, як улюблений фільм - лише в повторі.
Душі піднесені плачуть, мудрішають, тануть…
Все, ніби вперше і вкотре. Не переріжте стрічку.
В горлі слова про сонце, чи то ковток туману.
Завтра в Карпатах осінь переночує нічку.
Знову мені ці струни – нерви напнуті туго,
Знову мені це щастя випалом і безумно.
Музика рве на частки, у голосах – потуга.
Тихше. Не галасуйте. В щасті буває сумно.

* * *
Пошукай мене завтра на сайті,
У галасі радіохвиль.
У новинах, у голосі рацій,
За тисячі-тисячі миль.
Пошукай мене завтра у теле.
Екранної суті печаль…
Велетенський рожевий метелик
Півсвіту несе на плечах.
Пошукай мене завтра в газетах,
Тепер швидкісний Інтернет.
Подивись електронну планету –
Кохання@весна. крапка.net.

* * *
Віднайди мене в мушлі погожого літа,
Що пропахло імлою, травою і цвітом.
На левадах цигани лишають вогні,
Мелють долю години в старому млині…

Покуштуємо щастя з гіркого пасльону,
І світитиме сукня лляна в медальйонах…
Хтось співатиме потім. Слова, як прокльон.
Зігріватиме сонце, студитиме - льон.

Твої очі розкажуть усе наостанку.
Вигоратиме день до наступного до ранку
Перемелеться літо в старому млині,
І зостанеться мливо солодке на дні.

***
А гості, між іншим, вже п’яні. Ти чуєш?
До сну хилитаються тіні у залі.
І музика тихне. І ти вже цілуєш…
І наші долоні дружки пов’язали.
Весілля солодке, як мед. І печальне.
І нічка трояндова ніжить. І липне
На пальцях маленьких живе і реальне
Дитятко, зачате, здається, у липні…

***
Розчісую коси гребенем долі. Весна
Щовечора дивна, щоночі солодка й тонка…
Милуєшся мною. Хвилини шовкові течуть,
Ще трохи - і вишні за вікнами щастя напнуть.
Навзаєм усміхнешся. Між крилами подих затих.
І я прислухаюсь, як світ серед добрих і злих
Чекає причини. А суть – лиш у тому, що є…
 

Стежте за новинами Тернополя у Telegram.