Три покоління родини Сенишин-Климчук обрали для себе професію вчителя

48 років викладав фізику в одній школі

Викладач фізики вищої категорії, старший вчитель, відмінник народної освіти, ветеран праці, люблячий чоловік, турботливий батько і дідусь – це далеко не весь перелік того, як можна охарактеризувати Ярослава Івановича Сенишина. Адже він був великою людиною з великим серцем, до кінця відданий найважливішій справі свого життя – навчати дітей життєвій мудрості. Тому навіть після його смерті, про нього з вдячністю і любов’ю згадують його колишні учні.

-         До мого чоловіка завжди зверталися за мудрою порадою наші діти та внуки, а також учні та їхні батьки, - розповідає дружина пана Ярослава Марія Сенишин. – Приходили до нього і випускники, які давно закінчили школу, а він завжди навчав любити, творити і головне – чесно жити.

Педагогічний шлях пана Сенишина розпочався з Станіславського (нині Івано-Франківського) педінституту, фізико-математичний факультет якого він закінчив у 1954 році. Молодого вчителя направили на роботу на Волинь, звідки й призвали в армію. У 1957 році пан Ярослав переступив поріг Тернопільської середньої школи №1, як вчитель фізики. Відтоді, впродовж 48 років він викладав лише в цій школі (згодом перейменованій на Українську гімназію ім. І. Франка).

Про високу педагогічну майстерність цього вчителя найкраще свідчило те, що його учні щороку займали призові місця на міських, обласних та республіканських олімпіадах, а також були учасниками та призерами всесоюзних учнівських олімпіад з фізики. Протягом багатьох років Ярослав Іванович керував роботою фізико-математичного гуртка, оформляв кабінет фізики, визнаний свого часу одним з найкращих у місті.

Ходив з учнями в походи

Після успішного навчання учням хотілося гарно відпочити. Одним з найбільших захоплень Ярослава Івановича була організація та проведення походів і екскурсій. З великим ентузіазмом він готував у подорожі намети, продукти харчування, посуд і відправлявся разом з учнями в похід з ночівлею на тиждень і більше. При зустрічах випускники й досі згадують, як навчалися розкладати намети, збирати хмиз, розпалювати вогнище, варити суп і макарони, які були настільки смачними, що миттю зникали з казанків.

- Де тільки він не був зі своїми учнями, - пригадує дружина. - Їх пам’ятають схили Карпат, вершина Говерли, Кременець та гора Бона, древній Львів та Олеський замок, старовинне місто-музей Кам’янець-Подільський, Млинки та багато інших мальовничих куточнів України.

З подорожей учні та вчитель поверталися з купою вражень. Ярославу Івановичу було приємно ділитися ними зі своєю дружиною та дітьми. Згодом це захоплення передалося  сину Олегу та внуку Славіку.

Пан Ярослав прекрасно грав у більярд. Особливо любив змагатися із своїм найближчим другом – вчителем математики Михайлом Миколайовичем Крілем.

- В молоді роки Ярослав займався легкою атлетикою, - розповідає пані Марія. – І навіть займав призові місця з бігу на республіканських змаганнях.

Після виходу на пенсію у 2005 році Ярослав Іванович захопився  роботою на дачній ділянці, був добрим господарем.

Жили у злагоді

Свого коханого чоловіка Ярослава Сенишина вчитель математики і фізики Марія Будько зустріла в коридорі Тернопільської середньої школи №1 у далекому 1957 році. Тоді вона навчалася в Кременецькому педінституті і приїхала на практику. Ці двоє молодих вчителів одразу відчули іскру щирого почуття, що спалахнула між ними. Тому через два роки, коли пані Марія закінчила вуз і прийшла на роботу в СШ №1, вони поєднали свої долі.

У 1960 році в подружжя народилася донька Віра, а через два роки – син Олег. Після закінчення СШ №1 діти Марії та Ярослава Сенишин також обрали для себе професію вчителя, вступивши на фізико-математичний факультет Тернопільського педуніверситету.

У квітні 1970 року Марію Кирилівну Сенишин перевели на посаду заступника директора з навчальної частини СШ №4, а через сім років вона стала заступником директора Тернопільського міського профтехучилища №2. Вийшла на пенсію, перебуваючи на посаді методиста цього закладу. За сумлінну роботу нагороджена численними грамотами та значком “Відмінник народної освіти”.

Пані  Марія прожила у парі зі своїм чоловіком 48 років. Про нього вона згадує лише хороше і дуже сумує за ним.

-         Усі ці роки ми жили душа в душу, - зі сльозами на очах розповідає літня жінка. – Поруч з Ярославом я почувалася, як у Бога за дверима, тому зараз мені так важко бути самій, без нього. Він дуже багато вкладав у виховання дітей, щиро тішився внуками. Коли Віра і Олег вирішили стати педагогами, казав їм, що обирають дуже тяжкий хліб.

Марія Кирилівна розгортає альбом, який спеціально до її 70-річчя власноруч підготував пан Ярослав – це був його останній подарунок. Тоді її дуже зворушила його вітальна промова.

-         Спочатку він привітав мене з ювілеєм, а потім звернувся до дітей і сказав: “Я хотів би, щоб ви жили так, як ми з мамою.”, - пригадує пані Марія.

А 26 лютого 2008 року Ярослав Іванович Сенишин відійшов у вічність.

Блок2

Климчук Віра і Олег продовжують справу батьків

Ось уже 26-й рік  донька Ярослава та Марії Сенишин – Віра Климчук переступає поріг Тернопільської спеціалізованої загальноосвітньої школи №3 з поглибленим вивченням іноземних мов. Сюди вона прийшла працювати одразу ж після закінчення вузу, а з вересня 2003 року стала заступником директора з методичної роботи, вчителем-методистом.

Для неї характерний творчий підхід  до навчання та виховання, пошук нових, ефективних шляхів викладання.

Чоловік пані Віри Олег Климчук – викладач фізики вищої категорії, відмінник народної освіти, директор СШ №22. Після закінчення Ланівецької школи №1, він вирішив стати педагогом, як і його батьки. Його мати – Ясінська Раїса Григорівна упродовж 40 років працювала вчителем математики в Ланівецькій школі №1, а батько - Климчук Андрій Гаврилович викладав географію, був директором Ланівецької СШ №2.

Свою педагогічну діяльність Олег Климчук розпочав вчителем фізики в СШ №17. Згодом перебував на посаді заступника директора з навчально-виховної роботи СШ №22. А з 1990 року – став директором цієї школи.

Чимало зусиль доклав для того, шоб СШ №22 була однією з найкращих. Для цього створив належну навчально-матеріальну базу, обладнані і добре оформлені кабінети, басейн. У школі діє художній театр “Дивосвіт” - єдиний, якому присвоїли звання “народний”.

Династію вчителів продовжують діти Олега та Віри Климчук – син Сергій, який закінчив магістратуру Тернопільського педуніверситету, та дочка Інна – магістрантка цього вузу.

Блок3

Перейняв захоплення фізикою та подорожами

Син Марії та Ярослава Сенишин Олег, починаючи з 1987 року, працює вчителем фізики Тернопільської спеціалізованої загальноосвітньої школи №5 з поглибленим вивченням іноземних мов.

Він обладнав кабінет фізики, організував роботу гуртка та радіовузла. Особливу увагу приділяє новій структурі оцінювання навчальних досягнень учнів та підготовку до тематичної атестації з використанням технічних засобів навчання.

Олег Сенишин, як і його батько, часто подорожує зі своїми учнями й сином Ярославом, організовує різноманітні туристичні поїздки і змагання.

Блок4

Cпогади про вчителя колишньої учениці

(уривок з книги «Не залишай мене одну» Лесі Романчук)

“Вони (учні) повинні знати матеріал і квит. Знати, розуміти і, за можливістю, любити!

На тих самих позиціях стояв і фізик, Ярослав Іванович Сенишин. Зовні нічим не примітний , з гачкуватим носом і тонкими губами, у класі він перетворювався на красеня-актора. Свою виставу творив біля дошки. У залі, даруйте, в класі, не було байдужих. Усі переймалися муками творення якогось із законів фізики так, ніби ось зараз, цієї миті, замість Кулона чи Ома відкривали його. Вчитель здебільшого відводив учням у своїй виставі роль опонентів і раз у раз вигукував:

-         От ви скажете, що воно отак... Але ж ні! Повинно бути так, так, так! – і голосно вистукував крейдою по дошці.

Інколи запрошував учнів у спільники:

-         А якщо б ми спробували піти отаким шляхом...

І всі захоплено крокували разом із отим таємничим шляхом відкриття. І він виявлявся хибним! А от якби зробити інакше – тоді б вийшло! За кілька хвилин усім здавалося, що вони дійшли такого висновку самі, без усякого Бойля і Маріотта. Коли вчитель, втомлений маленькою п’єсою, відкидав з лоба пасмо чорного, в якому лиш де-не-де пробивалася сивина, волосся, і сідав до столу, формула, обведена рамочкою і обмальована квіточками, навіки закарбовувалася в пам’яті.”

Стежте за новинами Тернополя у Telegram.