Про життя у передвоєнному Тернополі розповідає нащадок українського емігранта

17 березня у Тернополі, потомок емігрантів із Тернополя у третьому поколіні Джеймс Аллен-Якименко презентував книгу спогадів свого діда „Життя на двох континентах”. Іван Якименко, хірург, пережив стільки подій, що вистачило б на декілька життів. Потомок давнього священницького роду, попри волю батьків, вибрав фах лікаря і попри обмеження для українців вступив у престижний виш. Однак, отримати лікарську ліцензію виявилось не просто.

 - Поляки заважали спочатку відкрити свою практику, а потім постійно відбивали клієнтуру. В місцевих газетах з’являлися оголошення, що пан такий-то помер, на похорони запрошується і доктор Якименко, який зробив все можливе для свого пацієнта.  У 1936 році, батько навіть знайшов пацієнтів серед місцевої єврейської громади, хоча там лікарів вистачало своїх. Одного разу, він врятував життя сину місцевого крамаря, коли той упав с коня. Потрібно була термінова операція, а поблизу жодного іншого медика не було. Отак, батько увійшов у коло „своїх”. Його навіть запрошували у синагогу на відзначення бар-міцви (свято повноліття) цього хлопчика, Шломо. Потім парох, не хотів сповідати, казав: «Як ведешся з жидами, то хай вони тобі і гріхи відпускають”.

Ще більше проблем, з’явилося у Івана Якименка, коли його почали підозрювати у звязках із ОУНівським підпіллям. В центрі міста, на площі, він часто зустрічався по дорозі із шкільним приятелем. Перекидався парою слів, і давав часом почитати якусь нову книжку. Потім виявилось, що цей приятель перевозив вантажі для націоналістичного осередку, і поляки вирішили, що зустрічі на площі це якісь конспіративні інтриги. Увірвалися до будинку, де жив наш герой? і перевернули бібліотку вверх дном.ледь не розбили всю деревяну підлогу.

 - Ще гірше було коли прийшли „совєти”. НКВД мйже одразу взялось громити українську буржуазну інтелігенцію. Звичайно вести приватні прийоми заборонили, а приписали до штату міської лікарні. Його постійно тягали на допити у вечірній час. Чекісти випитували про звязки із українськими політичними партіями, щось випитували. Радянська влада давала працювати, але наганяла такого страху, що не було спокою ні вдень, ні вночі.

Щасливим моментом став початок нацистської агресії. В червні 1941 року, Івана забрали на військові збори, щоб набувати навичок військового польового хірурга. Коли у військовій частині почався розгардіяш, після несподіваного нападу німців, він дезертирував, і дістався румунського кордону. На щастя, в нашої сім’ї були родичі в Карпатах, серед гуцулів. Там він переховувався три роки, а коли в Румунію почали входити війська СРСР дістався Чорного моря. Там видавши себе за представника Червоного Хреста, зміг на цивільному транспорті  дістатися Стамбула. Звідти пересів на пасажирський лайнер, який добувся до Канади.

 - Дідусь часто згадував Тернопіль, співав мені колискових українською мовою. Дуже хотів, щоб я записався у якусь патріотичну організацію тут у Канаді. І до останього вірив, що зможе повернутися в Україні, але в 1989  потрапив у автокатастрофу. Тоді він плакав, що ніколи не повернеться додому і дав  мені суворий наказ обов’зкового приїхати в Тернопіль. Навіть спеціально написав автобіографію, щоб хоча через книгу вернутися на рідну землю. 

Стежте за новинами Тернополя у Telegram.