Без них не уявляють школу №9: як живуть брати-близнюки, які навчають інформатики (ЕКСКЛЮЗИВ)

• Олександр та Руслан Новосади – молоді вчителі інформатики й обоє працюють у школі №9 імені Іванни Блажкевич. Хлопці змалку люблять техніку, навчались на одному факультеті й обрали спільну спеціальність.
• Вони геть різні, кожен має свій характер, інтереси, плани на майбутнє та бачення професії. Як це: одночасно бути для дитини вчителем, батьком, і наставником – читайте в інтерв’ю.

Наша розмова з Олександром і Русланом Новосадами відбулась буквально за два дні до початку повномасштабного вторгнення. Матеріал мав би вийти у суботу, 26 лютого, але війна внесла корективи і всім було точно не до освіти…

Тепер, коли невдовзі розпочнеться новий навчальний рік, розповідаємо про цих двох ініціативних та амбітних братів, без яких не можливо уявити школу №9.

– У школі необхідні як жінки-вчителі, так і чоловіки. Це як у сім’ї: є слово матері, а є батькове слово. На жаль, зараз педагогів-мужчин бракує. Я у свою чергу, як керівник навчального закладу, щасливий, що в нас є Олександр і Руслан Віталійовичі. Вони — професіонали, компетентні, розумні та виважені. Хлопці швидко влились у наш колектив, їх поважають вчителі та люблять діти, адже жодного разу нікому не відмовили у скруті. Я ними дуже пишаюсь, вони великі молодці! – ще тоді, ведучи мене до кабінету на зустріч з вчителями, їх розхвалив Григорій Рибак, директор загальноосвітньої школи №9 імені Іванни Блажкевич.

27-річні Олександр та Руслан закінчили фізико-математичний факультет ТНПУ імені Володимира Гнатюка, але зробили це неодночасно. Так склалися обставини. Тому Олександр вчителює майже шість років, а Руслан менше – цьогоріч виповнюється п’ятий рік педагогічного досвіду. 

Чим вони такі особливі? Чому чоловіки-педагоги потрібні у школі? Чи складно близнюкам працювати в одному колективі? Які кумедні випадки траплялись з ними під час навчального процесу? Як вирішують дитячі конфлікти, відпочивають після роботи і про особисте — ми поспілкувались з молодими вчителями інформатики і про все у них розпитали. 

«Просили вчепити табличку з іменем на шию…»

— Ви мріяли стати вчителями у дитинстві?

Олександр: Ні, такого в нас на думці точно не було. Але вийшло так, що склавши ЗНО після 11 класу, вступили на «фізмат» у Тернополі.

Руслан: Нам з дитинства подобаються технічні спеціальності. Звісно, могли подати документи до інших університетів, але там був надто великий конкурс.

— Батьки заохочували йти вчитись на педагогів чи відмовляли?

Руслан: Так, нас мотивували до цієї професії.

Олександр: Брата так, мене ні! (сміється) Але це давно було, може я забув!

Руслан: Наша бабця колись сама хотіла стати вчителькою, але їй це не вдалось. Тому вона дуже хотіла, аби ми освоїли цю спеціальність. Схильність до неї ми мали ще у школі. Всім допомагали, роз’яснювали що-небудь на уроках.

Олександр: Почнемо з того, що ніхто не любить математики. А у нас все виходило – знали математику, фізику й хімію якнайкраще. Ми час від часу приймали участь в регіональних олімпіадах. Однокласники постійно просили: «Допоможіть!». Ми всій школі підсобляли, а згодом і на факультеті.

Руслан: Там були різні студенти. Саша у своїй групі допомагав, а я у своїй. Ми легко освоювали навіть найскладніші технічні предмети.

— Чого обрали саме інформатику?

Олександр: Бо нам запропонували вільні вакансії вчителів саме з цього предмету. Маємо дипломи з університету, де вписано багато спеціалізацій. По суті, ми фізики, але викладаємо інформатику. Цей предмет зараз актуальний, молодих спеціалістів кличуть на посади педагогів, адже їм легше ніж старшим користуватись технікою, і ще навчати цьому дітей.

Руслан: Навчальна програма з інформатики постійно змінюється. Слід самому регулярно освоювати нові технології. Тому молоді вчителі – універсальні.

— Як ви обоє почали працювати в одній школі?

Олександр: Я сюди прийшов першим. Пішов на роботу після університету. А  через рік у нас з’явилось ще одне вільне місце, і в колектив влився Руслан.

Руслан: Нас всі постійно плутають. Ми разом працюємо у школі чотири роки. Більшість вчителів запам’ятали, хто Олександр, а хто – Руслан, але дехто досі не розпізнає. Жартують, мовляв, вчепіть табличку на шию, кого як звати.

— Розкажіть, з якими класами працюєте?

Олександр: Я навчаю дітей 5-11 класів. Зазвичай маю уроки в першу зміну.  

Руслан: Я упродовж трьох років навчав молодших дітей з 2-4 класів. Цього року веду заняття і для старших. В нас у школі є друга зміна, то раніше йшов на роботу з обіду. Нас з братом рідко одночасно бачили у школі.

«Інформатика не вчиться з книжкою і на дивані!»

— Зараз у дітей є смартфони, вони з дитинства роблять те, чого ми з вами раніше не вміли. Чи не ускладнює це роботу вчителям інформатики?

Олександр: Це дуже заважає, якщо чесно. Нерідко діти вважають себе експертами в інформатиці лише тому, що вміють користуватись телефоном. Але їхні знання обмежені іграми та часом у соцмережах. Ми іноді комбінуємо на заняттях викладання предмету на комп’ютері і на смартфонах. Приміром, є чимало програм, котрі доступні у мобільній версії. Це справді зручно!

Руслан: У смартфоні є можливості для вивчення векторної графіки – щось малювати, складати з фігурок. В молодших класах я провів кілька уроків, на яких діти проходили тести з телефону, синхронізували дані: фотографували на телефон, а картинка з’являлась на комп’ютері. Учні не нудьгували.

— Що наразі найбільше зацікавлює малечу в інформатиці?

Олександр: Створювати ігри у програмі Sketch. Там є готові блоки команд, є котик і треба змушувати його рухатись. Замість кота можна підібрати інших персонажів. Вони всі можуть щось робити. Ми вчимо дітей власноруч творити мультики. Також навіть у звичайній презентації в PowerPoint показуємо учням, як зробити так, аби об’єкти рухались. Створюємо анімацію. Діти задоволені, якось шестикласники три уроки підряд не відволікались на смартфони.

Руслан: Уроки мають бути динамічні, проведені в ігровій формі. Тому ми експериментуємо із формами занять. З інформатики треба мало теорії і багато практики. Теорія – це максимум подати дітям терміни і їх роз’яснити. Але ми вивчаємо це в усній формі. В нас на «фізматі» колись викладач говорив: «Інформатика за книжкою і на дивані не вчиться!». Сідайте за комп’ютер!

Олександр: Я завжди кажу на педагогічних нарадах, що інформатика – це ніби трудове. Не працюючи за комп’ютером, нічого не навчитесь!

— З ким простіше – зі старшими чи молодшими дітьми?

Руслан: В плані зацікавлення предметом легше з меншими дітьми. В плані сприйняття інформації – зі старшими. Їм варто пояснити трохи, і вони на льоту все вловлюють. Більшість вдома щось самостійно освоює. А молодші часто просять допомоги, якщо їм щось не вдається. От у підлітковому віці в малечі часто зникає бажання до навчання. Тоді з ними найважче працювати.

Олександр: Іноді ставлять запитання: «Нащо нам інформатика?» Страшна біда з програмуванням. Ми тільки почали його вивчати, а діти вже не хочуть. Вони би відео монтували, мультики робили, але не програмуванням займались.

— Які у вас стосунки з учнями?

Руслан: В нас у цьому аспекті розподіл: злий тато і добрий тато. Я більш лагідний, а Саша – навпаки. Мені легше з молодшими дітьми.

Олександр: Я проводжу уроки для старих класів, а вони можуть накоїти всяке. Слід бути строгим іноді, але я вже звик. Якщо є якісь дитячі конфлікти, хтось на когось образився, просто кажу: «Винні обоє! Миріться!». В них одразу стається розрив шаблону (сміється), зникають негативні емоції, бо як так!

— Часто кажуть, що вчителювання – це не чоловіча професія. Яка ваша думка стосовно цього стереотипу?

Руслан: Наведу приклад. В нас у молодших класах уроки проводить вчителька інформатики. Якось я почув, як під час її заняття діти дуже шуміли. Коли «заміняв» її – в мене ідеальна тиша. Мені вдалось якось привернути увагу малечі до предмету. Це я до того, що можливо діти серйозніше сприймають педагогів-чоловіків, більше сконцентровуються на їхніх уроках.

Олександр: Жінки часто емоційні, і коли якась незрозуміла ситуація стається, зразу йдуть скаржитись до адміністрації. А ми все вирішуємо на місцях. Діємо за принципом «я сам все зроблю». Ми і дітей навчаємо витривалості. Учневі слід показати, як щось робити, допомогти на початкових етапах, а опісля лише спостерігати. Тільки так дитина зможе чомусь навчитись!

«Діти називали «клоном» і казали, що двоїться в очах!»

— Як тільки прийшли на роботу, яким було ставлення колективу до вас? Можливо, трішки дивилися упереджено через молодий вік?

Олександр: Оскільки ми — інформатики, а у навчальному процесі скрізь залучена комп’ютерна техніка, всі до нас з перших днів роботи звертаються з різними проблемами і труднощами. Я спершу навіть не мав змоги нормально проводити уроки. Закликали до себе, особливо жінки з бухгалтерії гукали: «В мене нема інтернету!», «В мене програма не працює!», директор звертався: «Хлопці, ходіть поможіть вибрати техніку, яку купити до школи»!

— Що відчували, коли проводили свій перший урок?

Олександр: Було страшно, якщо чесно. Діти одразу ставили нам мільйон запитань, хотіли дізнатись, хто ми такі, все їх цікавило. Питали навіть, чи одружені і чи маємо дітей (сміється). Це тривало десь два-три місяці.

Руслан: Важко звикали до навчального процесу – конспектів, методичних рекомендацій. Певну базу мали з університету. Наш викладач – Віктор Іванович Мацюк, «надресирував» студентів, навчив методики. На його парах ми  моделювали шкільні уроки: хтось був педагогом, а інші учнями. Аналізували чужі помилки й свої, практикувались. Нас добре підготували до проведення уроків. Єдине – я спершу не вмів правильно розрахувати час занять.

— Розкажіть кумедні випадки, які траплялися у вашій роботі з дітьми.

Олександр: Ми близнюки. У нас в комп’ютерному класі є вішак, де залишаємо верхній одяг. Хтось з нас проводить урок, а інший заходить у клас, чіпляє куртку і йде. То діти іноді сиділи з круглими очима, як таке можливо, називали нас «клонами», казали, що двоїться в очах. Перші два роки у школі нас постійно плутали. Запитували на коридорі: «А ви наш вчитель чи не наш?».

— Як було працювати на дистанційці?

Олександр: Вчителям інформатики важко в таких умовах, але навіть не з дітьми, а зі старшими колегами. Всіх мали підготувати до онлайн-навчання, роздати інструкції, налаштувати комп’ютери. Старші вчителі приходили до школи і ми під’єднували їх до уроків. Я три роки поспіль вів для педагогів курс по створенню та веденню електронних блогів. Тепер це робить Руслан.

Руслан: Особисто в нас жодних проблем не виникало. Ми нерідко асинхронно проводили уроки: записували або створювали дітям відеозавдання, викладали його на платформі шкільного сайту, а учні собі виконували. В нас така карма, що завжди мусимо всіх навчати. Тепер старші колеги вже всі, на щастя, вміють користуватись Zoom, Google Meet та іншими платформами.

«На себе грошей вистачає, а на сім’ю?»

— Про що би ви хотіли попередити хлопців, які зараз навчаються на вчителів? Можливо, що робота не така, як розповідають в університеті? Чи що маленька зарплата?

Олександр: Так, у педагогів справді низька зарплатня. Також у школі все геть не так, як навчають в університеті. Аби працювати, треба мати міцні нерви, вміння тримати дисципліну у класі та відстоювати свою думку. Існує ще й конфлікт інтересів між тобою як молодим працівником і старшими колегами. Доводиться вчитись комунікувати, доводити своє бачення.

Руслан: Це слід робити з мінімальною кількістю конфліктів! (сміється). А ще хлопці мають бути готові не тільки викладати свій предмет. В колективі більше жінок, тому вони звертатимуться до вас, аби щось підкрутили, полагодили, посунули тумбочку, переставили. В нас були ситуації, що ми і меблі носили! Низька зарплатня нас не лякала через те, що ми поки неодружені. На себе грошей вистачає, але з перспективою, що буде сім’я – грошей дуже мало.

— Чи маєте хобі? Чим захоплюєтесь?

Олександр: Радіоелектронікою. Любимо ремонтувати техніку, замінювати деталі. За цілий день наговоришся у школі, а ввечері хочеться щось руками робити. Це розслаблює мозок.

Руслан: Я також малюю, читаю книги.

— Насамкінець, які маєте плани на майбутнє?

Олександр: Я не впевнений, що буду педагогом в майбутньому. Ми не з Тернополя. Знімаємо квартиру. Це досить дорого обходиться. В плані будування сім’ї – треба або мати другу роботу, або роботу з нормальним доходом.

Руслан: Я би хотів бути вчителем у подальшому. Мені це дуже подобається…

Читайте також: Йому – 35, і він – учитель. Як живе тернополянин: руйнуємо стереотипи про (не) чоловічу справу

Стежте за новинами Тернополя у Telegram.