Вчити англійську словацькою – справжній квест: досвід тернопільського другокласника у школах Словаччини
- Напружена ситуація 24 лютого змусила багатьох українських школярів разом із матусями бігти світ-заочі, задля порятунку життя. Житло, школа, нові знайомства – довелося все налагоджувати у чужій країні.
- «20 хвилин» розповідає історії тернопільських школярів, які стали учнями закордонних навчальних закладів, а також прилаштовувалися до нових умов без знання іноземної мови.
За оцінками ООН, з початку повномасштабного російського вторгнення найбільше школярів з України зареєстровано в Польщі — понад 528 тисяч, Німеччині — близько 290 тисяч і Чехії — 70,5 тисяч. В Італії, Румунії, Іспанії та Словаччині — від 30 до 40 тисяч українських дітей шкільного віку. Серед цих дітей був і тернополянин Володимир Павлишин. За певних обставин хлопець змінив не одну школу у Братиславі та ще й знаходив час на розвиток власного хобі.
Наші два тижні затягнулися на місяці …
З 24 лютого у сім’ї другокласника Володимира з Тернополя ні про яку школу, роботу мови не йшло, єдине про що думала родина у той момент – збереження власних життів.
– Коли ми почули, що росія все ж розпочала повномасштабне вторгнення, перебували у тривожному стані. Ці постійні сигнали повітряних тривог, переховування у коридорах та підвалі. Ми тільки моніторили новини і думали, що відбувається у нашій країні. Для нашого сина кожна сирена була стресом. Він постійно хвилювався, вимагав, аби ми спускалися в укриття, натомість після кількох днів такого режиму в біганині, холоді ми вже просто залишалися в коридорі, але стрес тільки зростав, – розповідає мати хлопчика Наталія Волотовська.
Єдиною розрадою як для Наталії, так і її сина Володимира були написання віршів, малювання та повторення шкільного матеріалу, зокрема таблиці множення. Це асоціювалося у дитини з мирним життям, тож мама не впускала можливість допомогти синові відволіктися.
– Та нас з чоловіком насторожував стан сина. Тоді чоловік запропонував мені з Володею переїхати за кордон. Звичайно, я відмовлялася, але домовилися, що це на два тижні. Ми сподівалися, що ситуація стабілізується і повернемося назад. Тим більше, що виїхало багато знайомих. Тож після 10 дні участі в волонтерських заходах, ми все ж наважилися на такий непростий крок заради дитини. Не можу сказати, що Володя був радісний, але ми пояснювали йому, для чого ми їдемо і що це може зберегти наші життя, – каже пані Наталія.
Місцем тимчасового прихистку родина обрала для себе Словенію. Але завдяки підтримці турботливих волонтерів, все ж вирішили залишатися у Словаччині. І з квартирою, і зі школою допомогли.
– Ми з родичами жили під Тренчином (Словаччина). Тоді з п’ятого по 15 березня в місцевій школі були канікули і син, як і його однокласники, що залишили країну, отримували домашні завдання дистанційно від класного керівника з Тернополя. А враховуючи те, що ми планували їхати лише на два тижні, то про освіту за кордоном я навіть не замислювалася. Ми взагалі не обговорювали це питання. Навчатися дистанційно було непросто через постійні перебої з інтернетом, але наша вчителька все розуміла, – розповідає співрозмовниця. – Вона у нас хороша, підтримує дітей, навіть у такий складний час. Та й дистанційне навчання після систематичних коронавірусних карантинів – вже звична справа.
Російська мова стала перепоною у Словаччині
Вперше тоді ще другокласник Володя переступив поріг приватної словацької гімназії з економічним нахилом вже після переїзду родини до Братислави. Тернополяна ніхто не змушував відвідувати навчальний заклад, але соціум та спілкування з однолітками важливе для дитини.
– Вже на кордоні подружжя волонтерів Вікторія та Джуліан сказали, що допоможуть нам влаштувати дитину до цієї приватної школи в зв’язку з тим, що в ті місяці країна повністю брала витрати на себе. Я вирішила прислухатися до їхніх порад і записала сина саме у рекомендовану школу на навчання. До школи треба діставатися протягом 35 хвилин громадським транспортом без пересадок. Заняття там починаються рано, тож щоб все встигнути Володі доводилося прокидатися десь о шостій ранку. Вже близько восьмої син мав бути у школі і готуватися до занять, – каже вона.
Підмічає пані Наталія і те, що заняття у школі завершувалися рано, що дає можливість дитині після відпочити, відвідати гуртки, провести час з родиною і без поспіху підготуватися до наступного дня. Це, зрештою, аналогічно до молодших класів в українських школах.
– У цій школі навчалися словацькі діти з дуже забезпечених родин. І окремо сформували «адаптаційний клас» для дітей, які через війну вимушені переїхати до їхньої країни. Педагоги викладали дітям словацькі предмети на базовому рівні. Це була словацька та англійські мови, малювання та фізична культура. Діти з вчителями вивчали алфавіт, перші слова, – розповідає тернополянка. – Їм подобалося, але мій Володя та ще один хлопчик з Києва звернули увагу на те, що всі дітки, які навчалися з ними у класі, розмовляли російською мовою. Для них було шоком, що на нас напала країна-агресор і вони продовжують спілкуватися російською мовою. Крім того в школі був дуже строгий порядок – дітям заборонено було співати патріотичних пісень, декламувати гімн і це нас зрештою спонукало до пошуку іншого навчального закладу.
Для зручності сина, тернополянка знайшла школу ближче до будинку і вже за кілька днів Володя став учнем середньої загальноосвітньої школи. Там вдалося знайти нових друзів, трохи вивчити словацьку та відчути справжнє шкільне життя словацьких учнів.
– У новій школі Володя намагався ходити кожного дня. Вчити англійську словацькою – це ще те задоволення. У другому класі діти мали аналогічні уроки, що і в нас – іноземна, рідна мова й читання, математики, малювання. А уроки фізкультури в них відсутні. Проте весь клас після завершення уроків залишався ще на кілька годин і проводили цей час на вулиці. Діти самі обирали, чим зайнятися на вулиці – могли просто бавитися іграшками чи ляльками, грати в футбол, а часом навіть самі влаштовували перегони на чудово втрамбованих бігових доріжках стадіону, – розповідає пані Наталія.
Крім того, вчителька постійно працює над створенням дружньої атмосфери в класі. Тож, щодня проводилися опитування «Хто сьогодні вам найбільше подобається?» А при правильній організації навчального процесу й відносин між дітьми популярним якогось дня міг стати будь хто, що неабияк піднімає самооцінку дитини.
Словацька VS Українська – навчання на дві школи
Маючи стабільне навчання у Словаччині, Володимир Павлишин не забував і про свою тернопільську школу. Як тільки відновилися заняття, від долучався до уроків в онлайн-форматі. Все вдавалося завдяки уважності тернопільських вчителів та нововведень, направлених на підтримку дітей.
– Часом ми були присутні на перших двох уроках, а на 10:30 в окремі дні йшли із запізненням на навчання до словацької школи. Та всі домашні завдання в українській школі виконували, а це фактично повторення пропущеного нами вдень матеріалу. Завдяки дуже ґрунтовній і уважній роботі нашого класного керівника від програми не відставав. Крім того, в нашій українській школі завдяки нововведенням директора було впроваджено програму підтримки учнів, які перебувають на онлайн навчанні – тут вони могли запросити консультативну підтримку вчителя з певного предмету, також поспілкуватися з психологом, – розповідає мама тернополянина.
Вистачало у Володимира часу і на розвиток власного хобі – малювання. Він самостійно створив цілу гору казкових і мультикових героїв. А підтримка словацьких друзів підштовхнула його на створення казки «Чарівні мишки», що увійшла до збірника казок з іншими авторами «Іграшкова скриня».
Загалом кілька місяців у новій країні стали не стресовими, а пізнавальними для тернополянина. Коли він з родиною від’їжджали додому, то зі словацькими друзями прощалися разів з десять. Йому було цікаво вимовляти їхні імена – Бруно, Тоні, Шимон і Алекс, багато словацьких слів були дуже кумедними і в українському перекладі означають прямо протилежне поняття.
Читайте також:
Як налаштувати дитину на навчання під час війни: поради психологині
Дитячий садок не працює – що робити батькам Тернополя? Ми розібралися
Стежте за новинами Тернополя у Telegram.
