«Треба боротися на всіх фронтах, а зневіра — це поразка»: тернополяни про 4 роки великої війни
Чотири роки тому, 24 лютого 2022 року, росія розпочала повномасштабну війну проти України. О 5 ранку пролунали вибухи не лише в прифронтових Донецькій та Луганській областях, а й у Києві та інших регіонах України. Крок за кроком ворог окуповує території, вбиває тисячі людей, руйнує будинки. Лише завдяки захисникам та захисницям ми можемо жити в Україні, працювати, навчатися та розвиватися.
Журналісти «20 хвилин» запитали пересічних людей на вулицях Тернополя, як за ці чотири роки війни змінилося їхнє життя, що допомагає їм триматися і вірити у майбутнє України.
Орест, 83 роки, пенсіонер
– У перші дні вторгнення я прийшов у «Перемогу», передав гроші на потреби армії й сказав хлопцям, що маю військову освіту і, можливо, мене візьмуть до територіальної оборони. Але, коли почули, скільки мені років, подякували й відмовили. Наша нація пережила багато воєн, зокрема й із росіянами, бо вони агресивні й інакшими не будуть. Зараз я можу лише донатити, тому намагаюся щомісяця переказувати по 1000 гривень до фонду української армії. Зневірюватися не можна нікому й ніколи, адже зневіра – це поразка. Боротися потрібно всіма силами й засобами: на фронті, у тилу, за кордоном. Тільки об’єднані зусилля можуть привести нас до Перемоги.
Оксана, 28 років, майстриня манікюру
– За роки війни я втратила близького друга – це найбільше мене сколихнуло. Допомагаємо всім, чим можемо: донатимо, збираємо бляшанки для окопних свічок, малюємо із сином малюнки для захисників. Пояснюю синові, наскільки важливо підтримувати їх. Вважаю великим досягненням те, що моя дитина не розуміє російської мови. Обов’язково віримо в Перемогу, у наші ЗСУ, бо інакше жити буде зовсім нестерпно. Тернополяни, тримайтеся, працюйте, будьте надійним тилом – будьте для фронту, а не просто позаду нього.
Ірина, 42 роки, викладачка
– Чотири роки війни пройшли швидко: ніби вчора лягали, а сьогодні прокинулись. Раніше, коли я говорила зі своєю дитиною та зі студентами, то завжди казала, що навіть Друга світова війна тривала чотири роки, і я думала, що це максимум. Але, як бачимо, – ні. Дякувати Богові, усі рідні живі й здорові, але жити під час війни дуже важко. Я позитивно налаштована: наприклад, хочемо обов’язково поїхати в український Крим, повезти туди свою дитину. Я вірю в те, що Україна переможе. Нехай із духом весни прийде до нас такий бажаний дух перемоги.
Владислав, 24 роки, журналіст
– За чотири роки повномасштабного вторгнення моє життя сильно змінилося. Раніше я жив у Миколаєві й довелося переїхати до бабусі з дідусем у Чортків. Тато вивіз родину на Тернопільщину, а сам пішов захищати Україну. Через рік після цього він загинув. Я залишився з мамою та братом. Намагаюся не тривожитися, коли читаю погані новини, бо в мене є віра в Бога, особливо після загибелі тата, і це дає мені розраду. Я знаю, що багато людей переживають втрати, але маємо повірити, що зможемо прорватися, і що це лише темна смуга, яку потрібно подолати. І так, я вірю, що Україна збереже свою державність.
Марія, 65 років, пенсіонерка
– У перший рік повномасштабного вторгнення ми в Петриківській школі долучалися до волонтерства – готували захисникам смаколики та передавали їх на фронт. Це були і салати, і вареники, і багато іншого для тисячі військових, щоб підтримати їх. Зараз я тримаюся завдяки довірі до наших воїнів – не до влади, а саме до них – і переконана, що вони нас захистять. Ми віримо в Перемогу, адже наші хлопці боронять країну, надія залишається великою.
Заур, 50 років, священник
– Зараз дуже непростий час для України та її людей. Ми з дружиною та однорічним сином проживали в Одесі, а коли почалася війна – виїхали до Тернополя. Залишатися в Одесі було небезпечно, адже ми жили біля моря. Я віруюча людина, і триматися мені допомагає Господь Бог. Віримо в Перемогу України. Я родом з Азербайджану: ми 30 років чекали на перемогу, і справедливість існує – Україна також обов’язково здобуде її.
Антон, 40 років, працівник органу місцевого самоврядування
– Ця війна змусила переосмислити себе, адже багато планів довелося поставити на паузу або взагалі скасувати. Але не варто сидіти склавши руки – шукайте можливості: волонтерство на користь армії, справи для себе, відкриття чогось нового. Адже справа може приносити прибуток, а це вже податки, з яких фінансується армія. Тернополянам бажаю триматися, не падати духом і провести переоцінку цінностей. Треба все одно мріяти – нехай мрія буде далекою, але саме вона допомагає зберігати оптимізм і внутрішню силу.
Надія, 70 років, пенсіонерка
– Я зневірилася, і в першу чергу – саме в нашій українській владі. Щодня чекаю: дай Боже, щоб минув цей день і ми залишилися живими. У мене є свої «антидепресанти» – TikTok, Facebook, YouTube.
Еліаш, 24 роки, студент медичного університету
– В Україні я проживаю пів року, і бачу, що людям важко – багато зневірених, особливо коли з’являється чергова інформація про корупцію. Я не знаю, чи нам доведеться готуватися до багатьох років війни, чи буде результат від перемир’я. Хотілося б вірити в хороше. Бажаю українцям Перемоги, миру та великої сили.
Читайте також:
День, який розділив життя: 24 лютого — річниця початку Великої війни та Національний день молитви
Вовк. Страху нема: в річницю початку повномасштабної війни у Чорткові покажуть легендарний фільм
Подякуй журналістці гривнею
Стежте за новинами Тернополя у Telegram.
