Без нас, медиків, там буде важка ситуація: історія фельдшера з Тернополя, який двічі їздив на фронт

Медик-доброволець Віталій Гакало вдруге повернувся з Донеччини. Фізично, але не думками, адже для нього бути тут означає одне — не допомагати там!

Історію молодого фельдшера розповіли в Тернопільському центрі екстреної медичної допомоги та медицини катастроф.

Одного разу Віталій Гакало, фельдшер з медицини невідкладних станів Тернопільської станції Е(Ш)МД, вже перетнув ту червону лінію, за якою закінчується ілюзія побутової безтурботності і починаються реалії війни із розірваним снарядами небом і понівеченими тілами мужніх захисників. 

– Коли ти перший раз там був, то бачив весь той об’єм роботи, яку ти робив, як багато допомагав, — розповідає медик. — І зараз просто сидіти і розуміти, як там не вистачає людей, щоб зберігати життя нашим військовим чи покращувати його якість, дуже складно. Без нас, медиків, там буде важка ситуація. Кожного дня там багато травм, важких поранень, хтось гине. Ну і побратими там, брат за брата. Хоча те саме можна робити і тут, їздити на виклики, робити ту саму роботу, допомагати цивільним людям, але в умовах війни зараз для мене цього однаково недостатньо.

Вдруге пішов добровольцем у шпиталь

Віталій Гакало вдруге за останні півроку пішов добровольцем до БО «БФ «Першого добровольчого мобільного шпиталю (ПДМШ) ім. Миколи Пирогова». Був відряджений до стабілізаційного пункту 93 бригади Холодний Яр, яка базувалася поблизу самого Бахмуту. Всіх з Бахмуту і околиць везли сюди для надання першої допомоги, а потім перенаправляли в найближчі шпиталі. В цьому місці кожен день рятують життя. 

Зараз молодий чоловік не має часу на копання у своїй душі, адже окрім роботи на швидкій допомозі ще має відвідувати Тернопільський національний медичний університет імені І.Я. Горбачевського, де вчиться на другому курсі. Але впевнений, що реабілітація потрібна буде кожному, хто побував у цьому пеклі російської агресії.

Віталій розповідає, що вдруге відправлявся на фронт уже з чималим досвідом.

— Перший раз я приїхав на фронт, як на роботу. Багато обдивлявся, освоювався. А от другий раз сприймав все набагато ближче, — розповідає медик. — Хотілося дати кожному пораненому ще краще відношення, щоб вони відчували, наскільки ми хочемо їм допомогти. Бо всі маніпуляції болючі і не сильно знеболюються. І так важливо, щоб вони бачили, що всі навколо дуже стараються, що треба трішки просто потерпіти і все нарешті завершиться. Також більший досвід накладає на тебе більше відповідальності. Обдумуєш всі свої дії, щоб не нашкодити і зробити так, щоб бійці вийшли максимально здорові. А ситуації бувають дуже складні. Цей місяць на Донеччині був дуже дощовим. Доводилося по три пари рукавичок міняти, щоб просто оглянути рану. І от коли бачиш цих героїв по пояс в болоті, то вже не можеш спокійно переглядати стрічку новин у соцмережах, де так багато безтурботності. Це чудово, що тут є можливість піти на каву і не боятися прильотів, але важливо, щоб все це не переростало у байдужість, на яку я зараз особливо гостро реагую.

На запитання — чи змінився за ці півроку — хлопець відповідає:

— Я думаю, що змінився сильно. Багато банальних речей втратило для мене якийсь сенс, тому я просто перестав за це хвилюватися, адже нічого гіршого, аніж війна, уже точно не станеться, — каже Віталій. — Мені все складніше розуміти людей, які нічим не переймаються. Багато навіть сміття після себе прибрати не можуть. Людина, яка викидає посеред тротуару цигарку – це людина, яка просто байдужа до своєї країни. І згадую, як ми на Сході всі старалися не смітити, мали смітники, машина приїжджала і все вивозила. А та територія вже завтра могла бути не наша. А тут людям жити. Багато таких моментів. Чого варті ті, які кажуть, що треба їхати звідси, бо тут немає майбутнього. За що ж тоді помирають всі ті воїни? І Бахмут пропонують віддати, щоб не було стільки жертв.  Але ж ворог не зупиниться! І буде змітати всі нові населені пункти, які будуть траплятися йому на шляху. Кожен квадратний метр Бахмуту вартий наших зусиль.

Зараз доброволець повернувся до свого колективу медиків Центру екстреної медичної допомоги й на студентську лаву. Сьогодні його родина може видихнути на якийсь час. Але не може видихнути Україна, адже щомиті йде боротьба з ворогом. Цей бій ще триває. 

Нагадаємо, раніше «20 хвилин» розповідали історію молодого лікаря 105-ї окремої бригади.

Читайте також: 

Не дам ворогу диктувати свої умови: історія молодого лікаря тернопільської бригади

У Тернополі фельдшерка швидкої врятувала чоловіка, який скаржився на біль і відмовлявся їхати в лікарню.

Стежте за новинами Тернополя у Telegram.