Бог оберігає і дає нам зелене світло: історії тернопільських волонтерів

Діана Олійник

У Тернопільському гуманітарному штабі, що в Центрі науки, працюють сотні волонтерів. Це люди різних професій. Є тут і тернополяни, і переселенці.

Історії тернопільських волонтерів продовжують розповідають в Управлінні сім'ї, молодіжної політики та захисту дітей ТМР.

Волонтери-охоронці

Остап Залужець до війни навчався в магістратурі ТНТУ, паралельно працював менеджером з продажів. Віктор Ніздропа до війни шукав роботу. Обох чоловіків до штабу привело бажання бути корисними.

Сьогодні вони - волонтери-охоронці.

Відео дня

Головні їхні завдання - консультувати і пропускати біженців, перевіряти у них наявність документів, довідок про реєстрацію, а також наявність посвідок у волонтерів. Стежать за тим, аби у штаб не потрапляли підозрілі особи з небезпечними предметами.

Був випадок, коли волонтерити просився чоловік, який повернувся з місць позбавлення волі, його видавала зовнішність, розповіли охоронці. Та на той час волонтерів у штабі було уже достатньо. Та це єдиний спогад з їх роботи, який можна назвати неординарним. Зазвичай волонтерська робота проходить без особливостей.

Заступають в чергування хлопці позмінно, самоорганізовуються.

Волонтери на колесах

Поки вдома на них чекають маленькі діти, Ростислав Натрошвілі та Марко Бобій їздять в гарячі точки. Забезпечують усім необхідним воїнів на передовій та звичайних українців, які залишилися у зруйнованих окупантами містах.

- Часто з новин дізнаємося про обстріли саме в тих місцях, де ми бували незадовго, - зауважують хлопці. - Стріляють перед нами і після нас, а поки ми на місці – тихо. Є відчуття, що Бог оберігає і дає нам зелене світло.

Починалося волонтерство водіїв, які до цього роками працювали у тісному партнерстві, з облаштування бомбосховищ та церков, які приймали переселенців.

Тепер волонтери на колесах охоплюють ширшу географію зболеною війною України. Найбільше вражає єдність людей, а ще витримка і професійність військових, яких водії називають партизанами.

- Їдемо, здалеку бачимо вибух, - згадує Марко, - під’їжджаємо до блокпоста, в полі видно стовп диму, запитуємо, а нам спокійно, щоб не розсіювати паніку, відповідають: «люди очерет палять».

- Вражає, як люди, які їдуть в західні області, розчулюються, коли бачать підтримку, - ділиться Ростислав. - Вони ж налаштовані ще мабуть з садочку, що тут - якісь ненависні бандерівці і будуть їм не раді, натомість переконуються, що ми – один народ.

І це далеко не єдині їх свідчення. Розповіли про вдівця, батька дитини з інвалідністю, який вперто і наполегливо виділяє їм кошти, як багато охочих їх підтримати фінансово або хоча б заправити.

- У єдності – сила, - в унісон підсумовують волонтери, - ми обов’язково переможемо.

Шукає житло переселенцям

Надія Демборинська до волонтерства працювала ріелтором. З початком війни долучилася до ініціативи однієї із агенцій нерухомості – створити ріелторську гарячу лінію, що вишукувати серед власників квартир тих, хто готовий здавати житло безкоштовно. Дізнавшись, що є центр для переселенців, прийшла сюди і виконує ті ж обов’язки.

- Кожного разу, коли чую стурбований голос людини, розумію, з чим вона стикнулася, переймаю її біль, - ділиться Надія, - тому стараюся заспокоїти.

На думку волонтерки, це дуже важливий психологічний момент, адже людина відчуває, що її приймають і з’являється надія, що все само собою вирішиться.

Допомагає церквам і створює мотивуючі відео

Віталій Дольний — ювелір, працівник у сфері нерухомості.

У штабі - відповідальний за крило церков, які готові приймати внутрішньо-переміщених осіб.

Допомагає церквам з облаштуванням тимчасових місць перебування переселенців та продуктами, а також готує відеоматеріал, створює відеоролики, щоб піднімати дух волонтерів.

Робота у штабі тісно переплетена з життєвою діяльністю. Цьому передували 10 років служіння у церкві та 10 років волонтерства. До 2016 року в церкві Відродження Віталій працював з молоддю.

Вдома пережив блокаду, а тут волонтерить

Сергій Білик — переселенець із села Боромля Охтирського району, що на Сумщині. Це за 40-50 км від кордону з росією. 38 років у рідному селі відпрацював, як він каже, в «колхозі» (Товариство «Маяк») на посадах обліковця, інженера, завскладом.

Два роки тому, у свої 60, пан Сергій вийшов на пенсію. Має двох дорослих доньок, нещодавно став дідусем. Усі разом, а їх в родині семеро, переїхали до Тернополя.

Перед переїздом з родиною пережили 10-денну блокаду без електрики та зв’язку, центр села розбомбили. Село Боромля було окуповане, на рідний Сергіїв «колхоз» орки ходили по молоко, брали бідонами. Там залишилося 800 корів, а з ними і працівниці, які продовжують їх доглядати.

Зараз пан Сергій волонтерить на нашому складі, що на Текстильній. Не зважаючи на те, що довелося йому пережити, виглядає активним, щирим та оптимістичним. Вражає колоритною українською говіркою та енергією, яка вселяє віру.

P.S: Поки готувався матеріал, рідне село Сергія Білика, Боромля, було звільнене від окупантів.