Є фіксатори для рук, ніг і «тривожна кнопка». Репортаж із психіатричного відділення: як тут живуть
Журналісти «20 хвилин» побували там, куди рідко наважуються приходити люди. У психіатричному жіночому відділенні лікарні панує своє життя. Тут є пацієнтки, долі яких варті цілих книг…
Уже зі входу на територію обласної клінічної психоневрологічної лікарні більшість «страшилок», які люди очікують побачити, розвіюються. Заклад розташований на окраїні Тернополя, але тут вирує своє життя. Велика територія густо засаджена деревами, кущами і квітами, а за кілька метрів від входу є церква. Як ми дізнаємось згодом, щодня тут відбуваються служби, на які приходять сотні пацієнтів.
Ворота закладу практично весь час відчинені, а охоронці, які чергують на пропускному пункті, не запитують відвідувачів, куди чи до кого прийшли. Навпаки, люб’язно вказують шлях.
Про те, чим живе заклад говоримо із генеральним директором-головним лікарем Володимиром Шкроботом. І ця розмова заслуговує окремої публікації, адже кожне з 11-ти відділень лікарні особливе, а в закладі використовують чимало новітніх методів лікування, яких в Україні не має жодна з клінік.
Лікарня в Тернополі один із передових закладів психоневрологічного типу в Україні. Про відділення неврології теж обіцяємо розповісти згодом. У кількох з них завершуються ремонтні роботи. Тут є і спеціалісти з голкотерапії, є відділення реабілітації, функціонує басейн для водних процедур.
Чи можуть тут залишити без згоди?
Про психіатричні відділення, їх у цьому закладі 11, медичний директор з питань психіатрії Леся Косовська розповідає, що у семи з них перебувають пацієнти з гострими станами, які потребують постійного нагляду та «зачинених дверей». Чотири з них для чоловіків, три — для жінок. Є також дитяче психіатричне відділення, до слова, єдине в області.
— У нас є кілька режимів для пацієнтів: Режим «А», коли пацієнт лише поступає, він перебуває лише в межах палати, бо може бути небезпечним для себе або для тих, хто поряд. Якщо стан покращується — його переводять в режим «Б»: там люди можуть ходити коридорами, знаходяться в покращеній палаті, можуть спілкуватись з іншими пацієнтами, виходити на прогулянки на вулицю. У кожного відділення є майданчики, де пацієнти читають книжки, грають у настільні ігри, інколи справляють свята. Режим «В» — це коли пацієнтів готують до виписки: вони можуть вийти на вулицю, зайти у лікарняну кав'ярню абощо. І режим «Г » — це коли в будь-який час людина може покинути заклад, — говорить лікарка.
Усіх, хто вчиняє спроби суїциду, лікують тут
Розмову з пані Косовською кілька разів переривають телефонні дзвінки. Лікарка перепрошує. Їй повідомили про нову пацієнтку. 22-річна дівчина, студентка одного з університетів вчинила… спробу самогубства, наковталась таблеток… Її госпіталізували в обласну психоневрологічну лікарню.
— Такі дзвінки — не рідкість. Усіх людей з області, які хочуть вчинити суїцид, направляють до нас. Нерідко це і молоді люди. Що їх спонукає — важко сказати: залишив хлопець чи дівчина, важко на роботі, проблеми з батьками… Інколи це маніпуляції, такі методи шантажу, але для того теж є причини. Тоді з людьми працюють психологи, багато говорять. Усе можна виправити, — каже лікарка.
Госпіталізувати людей в психіатричні відділення можуть і без їх згоди. Як каже Леся Косовська, для цього закон передбачає такі позиції: пацієнти, які чинили спроби суїциду, люди, які є небезпечні для себе чи оточуючих, або пацієнти, які через порушення психіки не спроможні забезпечити свою життєдіяльність. Але впродовж доби після поступлення їх оглядає комісія, а рішення про примусову госпіталізацію приймає суд.
— У середньому люди тут перебувають приблизно 18-ть днів. Якщо ж лікування потребує довшого терміну, за показами лікарів та рішенням комісії, лікування можуть продовжити ще до місяця. Нерідко на це впливають і соціальні показники, адже часто повертатись їм нікуди, — пояснює начмед.
Душу лікувати непросто
До психіатричного відділення № 6 обласної психоневрологічної лікарні нас проводить його завідувачка Ольга Янковська. До слова, усі відділення з’єднані між собою, і аби пройти із одного в інше, на вулицю можна не виходити.
Йдучи довгими коридорами, зустрічаємо чимало людей: хтось прийшов на обстеження, хтось — на процедури, хтось провідати рідних. Є чимало студентів, які тут проходять практичні заняття. Загалом атмосфера нічим не відрізняється від інших медичних закладів.
Завідувачка відділення тепло приймає журналістів «20 хвилин», про пацієнтів говорить з материнською турботою. І спілкується з ними по-дружньому. Каже, робота в медиків непроста, але в кожного пацієнта тут вкладають частинку своєї душі.
Двері у відділення, у яке прямуємо, жінка відкриває ключем. Вони є лише у медперсоналу. Пацієнтки вільно виходити звідси не можуть.
— Душа — це такий орган, куди не заглянеш жодним способом. Єдине, чим можемо тут допомогти — це щира розмова. І ми це практикуємо, — говорить лікарка. — У нас є люди з хронічними психічними захворюваннями, гострими психіатричними порушеннями, з депресіями, зниженням інтелектулальних функцій, аномаліями розвитку, з наслідками, які отримали після черепно-мозкових травм, інсультів. Тут жінки зі всієї області, є і з Тернополя, — розповідає Ольга Янковська. — Відділення розраховане на 60 ліжкомісць. 40 працівників.
На вікнах вазони замість гратів
За словами лікарки, психічні хвороби найчастіше виникають в людей, які мають до них генетичну схильність. І проявлятись вони можуть навіть через чотири і більше поколінь.
— Є люди, у житті яких трапляються дуже великі потрясіння, і вони можуть це пройти, а є і ті, хто має слабку нервову систему, мають генетичну схильність і незначний стрес викликає психоз, — продовжує пані Янковська. — Є ті, які в процесі виснаження: морального, психічного, фізичного. І хтось може з ними впоратись: переключитись, відпочити, піти у спортзал, віддалити ці думки. А є люди, які не можуть побороти. І збоку можна сказати: «Візьми себе в руки », а насправді це непросто...
У коридорах відділення світло. Грати, як розповідають працівники, із вікон давно зняли. Замість них на вікнах великі вазони. Стіни оздоблені картинами. У палатах, де живуть хворі, теж просторо. У кожній з них по п’ять ліжок. Коли ми заходили, у більшості з них пацієнток не було. Вони в той час були в спільному залі, переглядаючи телевізор та чекали на обід.
Декілька жінок все ж таки були у ліжках. Як нам розповіли згодом, одна із них потрапила сюди з нав’язливим страхом захворіти на коронавірус після того, як від цієї хвороби помер її сусід.
Чують голоси, бачать привидів
— Порушення проявляються по-різному. Хтось тривалий час не може піднятись з ліжка, у когось є видіння, галюцинації, у когось апатія. У декого все може початись з того, що йому здається, що до нього погано ставляться, — продовжує співрозмовниця. — Самі люди не усвідомлюють того, що у них психічні розлади. Вони вважають, що хворі всі, окрім них. Часто у нас є пацієнтки з шизофренією.
Жінка розповідає історії хворих, яких доводилось лікувати за майже 30 років роботи: була 18-річна дівчина, яка вважала себе дворічним хлопчиком та розмовляла від його імені. Часто хворі можуть бачити переслідувачами тих, хто був раніше для них близькою людиною. Були ті кому ввижались привиди, чорти, образи людей, яких не існує.
Також часто трапляються слухові галюцинації: чують голоси не лише у себе в голові, але і в стін чи стелі, навколо себе. Одна з пацієнток чула голос Бога, який говорив їй, що все буде добре. Деякі з голосів можуть говорити: роби те, не роби цього, не їж, не іди туди, не звертай увагу. Як правило, під дією голосів, пацієнти можуть нанести пошкодження собі або іншим.
— Це непрості історії. І за весь час я не бачила однакових проявів хвороби у двох людей. Переживання в кожної рідні. Пригадується жінка, яка була переконана, що її мама — це підставна людина, що бажає їй зла, — подовжує. — Можете уявити, як було таке почути мамі. Але так само, коли після лікування та жінка прийшла по доньку, а та її впізнала та сказала, що скучила. Для них обох — радість, і нам теж це дуже приємно.
Ольга Янковська зізнається, є люди, що бояться потрапити в її відділення, адже суспільство не має толерантності до людей з психічними розладами.
— У багатьох є стереотипне мислення щодо психіатричних закладів, яке стало причиною стигми: люди бояться звертатись сюди, бо потім про них казатимуть: «То та, що була в психушці», або ще гірше «в дурдомі». Але насправді зараз усе змінилось: підхід до пацієнтів, методи лікування, сама суть лікарні, — говорить вона.
Жінки різного віку з непростими долями
У коридорі з пані Ольгою вітається одна з жінок. На вигляд їй не більше 30-ти років. Жінка посміхається. Постійно. Просить називати її не Надєждою, не Надінькою, тільки Надією… Повторює це весь час, її руки постійно тремтять.. Погляд розсіяний, але від нього по шкірі пробігли мурашки.
— Ця жінка вчилась в Києво-Могилянській академії, надзвичайно хороша, здібна. Досконало знає англійську. Коли приходять до нас студенти-іноземці, вона спілкується з ними вільно. У неї хронічне психічне захворювання, сформований дефект. Дуже часто вона до нас поступає. І якщо раніше ефект від лікування міг тривати декілька місяців, то зараз хвороба має безремісійне лікування. На жаль, вдома вона не приймає підтримуючого лікування, — пояснює лікарка.
Більшість хворих на момент нашого візиту були в залі відпочинку. На журналістів реагують спокійно.Хтось посміхається, хтось дивиться у вікно. Хтось споглядає з недовірою і навіть острахом.
Одна з жінок підходить, щоб поговорити.. У розмові дякує лікарям. Розповідає, що за ними тут добре доглядають. Єдине на що скаржаться: не дозволяють... палити.
Фіксатори для рук, ніг і «тривожна кнопка»
Далі прямуємо у палату спостереження. Тут пацієнти, яких лише привезли в заклад. Палата складається із двох блоків, які розділені антивандальним склом. Найцікавіше, що кожен порух когось із людей, які перебувають на ліжках, супроводжується звуком на комп’ютері чергової медсестри. І так цілодобово. Таке пристосування існує для того, аби привертати увагу чергового, який може або задрімати або відволіктись від спостереження.
— Є у нас також «тривожна кнопка ». На щастя, нам не доводилось користуватись. Її встановили для того, аби попередити такі випадки, як були у львівській лікарні, наприклад, коли група пацієнтів несла загрозу для персоналу. Коли хтось з персоналу натискає цю кнопку — приїжджає група швидкого реагування, — пояснює завідувачка відділення. — Також буває таке, що у нас зникає світло. А для цієї групи спрацьовує сигнал тривоги, і вони приїжджають.
Є тут також пояси для фіксації рук та ніг. Їх можуть використовувати лише за призначенням чергового лікаря у випадках, коли пацієнт, у силу свого психічного стану, може нашкодити собі або оточуючим. У журналі реєструють термін, на який можна їх використовувати. Пояси оснащені магнітними ключами, і їх, без допомоги спеціального ключа, зняти неможливо.
Малюють, вишивають, роблять листівки
Звичними для пацієнток відділення є арт-терапія. Як розповідають лікарі, ці методики допомагають не гірше, аніж медикаментозне лікування. Із робіт жінок, які тут лікувались, зробили справжню виставку. І вони справді вражають. Тут є сотні малюнків. Вироби з бісеру, вишиті картини, роботи із орігамі, листівки ручної роботи. Для читачів «20 хвилин» на згадку теж подарували листівку від пацієнтів.
Щомісяця у закладі організовують творчі вечори для усіх відділень, і вони стають справжньою подією.
— Нещодавно ми запропонували жінкам розмалювати картини за номерами. Їм надзвичайно сподобалось. Три з них вже завершені. Сьогодні докупили ще п’ять. Усі розвісимо тут на стіні, щоб тішили очі та душі людей тут, — каже пані Ольга.
До сліз зворушило тепло працівників відділення. Дехто з них тут провів більшу частину свого життя і каже, що любить свою роботу. Вони переконують: від хвороби не застрахований ніхто, а людям, які опинились у такій складній ситуації, перш за все, потрібна підтримка і розуміння.
Продовження буде...
Стежте за новинами Тернополя у Telegram.
