Вперше у Петриківський геріатричний пансіонат я, авторка цього матеріалу, потравила кілька років тому, щоб провідати далекого родича, який важко хворіє та живе тут постійно. Направду, важко було наважитись на ці відвідини, адже знала, що тут живуть люди з неперсічними долями.
І справді, у цей заклад направляють тих, хто втратив іншу можливість підтримки, але потребує цілодобового догляду. Тут також надають притулок тим, хто має важкі хвороби, в тому числі і деякі психічні.
Але всі ми радше будемо ігнорувати такі заклади, аніж цікавитись тим, як це - жити в "будинку для пристарілих". Насправді ж, тут навчились не лише доглядати за літніми людьми, а створили для них усі необхідні комфортні умови з якісним харчуванням, медичною допомогою, культурним дозвіллям і моральною підтримкою.
І заслуга в цьому людей, які присвятили своє життя цій роботі. Знайомимось із старшою сестрою-господинею Петриківського геріатричного пансіонату Світланою Возняк, яка працює тут вже 45 років.
— У будинок-інтернат я прийшла працювати у 1976-му році і тут чимало років працювала культорганізатором, — розповідає пані Світлана. — Тоді пансіонат лише відкрили і він називався "Петриківський будинок-інтернат для ветеранів війни і праці". Тоді було набагато більше здоровіших людей в інтернаті, тай усі вони були жвавіші, активніші. За час моєї роботи тут зустріла колишніх лікарів, вчителів, професорів, військових... Були люди різних професій. Але їх всіх об'єднувало одне — доживати віку їм довелось тут...
Я пам'ятаю першу жительку будинку-інтернату. Це була вчителька математики з Києва Галина Раєвська. Вона нам дуже помагала у всьому, і прожила тут до 96-ти років.
На початку роботи в цьому закладі, пані Світлана організовувала культурні заходи для постояльців, а ще, завідувала місцевою бібліотекою. Жінка каже, що у пансіонаті були й такі люди, яким з 6-ти тисячної бібліотеки, було вже нічого читати, бо лише за три-чотири роки перечитали усі книги.
— Коли я розпочала тут працювати, то заочно навчалась у Теребовлянському училищі культури та мистецтв. Тож практично з юних років тут працюю. Я завжди старалась зробити так, щоб людям тут не було самотньо чи скучно. Ми їздили на екскурсії: в Київ, Карпати, Москву, Шацьк, організовували різні вечори. Хочу розповісти, що практично щотижня ми старались для людей зробити чи то свято музики, чи то народні традиційні свята. Бо їм завжди хотілось стати частинкою спільної справи. Разом ми влаштовували конкурси на найчистіший поверх та кімнату, розігрували призи, влаштовували вечори з танцями, — пригадує жінка.
Жінка розповідає, що долі людей тут і справді зворушують, і коли ти вже знайомишся з цією людиною, знаєш звідки вона, що з нею сталось, то вже не можеш просто так забути ту історію і байдуже жити своїм життям.
— Для тих, хто лише поступає сюди, це може і страшно, бо хтось наслухався всякої всячини. Але є і такі, хто не хоче вже повертатись додому. Були й такі, по кого приїжджали діти, а вони відмовлялись їхати, залишались тут. Вони кажуть: "А для чого мені йти до родичів, набридати їм, якщо в мене тут, як рідний дім". Колись в нас було підсобне господарство, ми все робили разом. Люди, які здоровші, допомагали працівникам. І їм весело, бо робота якась є, і закладу — допомога. Ми вирощували такі помідори, як банки літрові, розумієте? Люди хотіли, бігли на той городик, працювати. Інтелігенція, вони більше читали, були в кімнатах, а люди, якщо з сіл поступали, звикли до поля, і як приходив сезон, вони просто не могли в кімнатах сидіти. Вставали вдосвіта і бігли до роботи, — каже пані Світлана.
Двадцять останніх років пані Світлана працює тут сестрою-господинею. У її обов'язки входить забеспечення постояльців м'яким інвентарем, підгузниками, миючими засобами. Також жінка контролює роботу 25-ти молодших медсестер, які миють, перевдягають хворих, миють. Окрім того, жінка розприділяє хворих у палати. Каже, що старається так поселяти, аби один одному могли допомагати в разі чого.
— Це місце, безумовно, стало мені другим домом. Я постійно серед стареньких. Є настільки хороші люди, що хочеться навіть просто посидіти, поговорити з ними. Побути з ними, бо більше нема кому... У мене вдома діти, щодня коли приїду додому, то ділюся з ними цими історіями. І вони самі вже запитують: а як той постоялець, як той..., — зізнається вона. — Але є і такі, з якимим дуже важко. Це нелегка робота. Нелегка...
— Старенькі люди бувають дуже принципові. Наприклад є стіл за яким їдять двоє. То хтось наприклад може свою половину столу витерти, а ту, де їсть інший - залишити так. І ти пояснюєш, просиш, але з ними не так легко. Бувало, що привозять людей, на яких просто шари грязюки і ще не так просто їх впросити помитись. Бувало таке, що обстригали волосся майже насильно, бо там могло завестись все, що захочеш і вимити його було нереально, а людина кричала: навіщо ви мене постригли? Навіщо ви мене помили, але з часом ми говорили, пояснювали, просили і все стало добре- розповідає пані Світлана. — Різні тут історії є. Старість вона дуже страшна буває. І ми не знаємо, що чекає кожного із нас.
Для когось тут я, як мама, бо старі то часто як малі діти. Їм треба підтримка і догляд. А для когось, як дочка. Бо їх діти від них відреклись... Покинули...
Чимало втрат пацієнтів геріатричного пережила жінка за час своєї роботи.
— Часто з людьми доводиться прощатись... Є люди, яких рідні забирають хоронити додому. А є і ті, кого ми самі хоронимо. Є вже дуже багато могил, де спочивають люди, які жили тут. Ми роками доглядаємо за могилами, де вони поховані. Усіх, хто помирає, хоронимо за християнськими звичаями. Багато хто має приготовані клуночки на смерть... Але є і такі, хто приготовив, і 20 років той клуночок стоїть. Говорять всяке, люди є люди, а ми гарні труни їм купляємо, одягаємо у гарні речі, і хай їм спиться спокійно... , — зітхає пані Світлана.
Але тут є і довгожителі.Наприклад зараз у закладі живе бабуся, якій 98 років.
Читайте також: "У Петриківському геріатричному пансіонаті знову спалах коронавірусу: як живуть постояльці в умовах карантину"
На запитання журналістки про те, чи не боїться Світлана Анананіїївна захворіти коронавірусом, перебуваючи серед постояльців, жінка каже, що вже не раз переконувалась: буде так, як дасть Бог. І каже фразу: "Якщо з нами Бог, то хто проти нас..."
Покази до поселення в пансіонат
До пансіонату приймаються на державне утримання особи похилого віку, які досягли пенсійного віку, інваліди першої і другої групи, старші 18 років, які за станом здоров’я потребують стороннього догляду, побутового обслуговування, і яким згідно з медичним висновком не протипоказане перебування в пансіонаті та які не мають працездатних родичів, зобов’язаних їх утримувати за законом.
За наявності вільних місць можуть прийматися особи, які мають працездатних дітей або родичів, які відповідно до чинного законодавства зобов’язані їх утримувати, за умови стовідсоткового відшкодування установі витрат на їх утримання.
Протипокази до поселення у пансіонат визначені відповідною інструкцією про медичні покази та протипокази до прийому в будинок-інтернат, затвердженої МОЗ СРСР 05.09.1978 р.)
Загальними протипоказами до прийому в будинки-інтернати є:
— туберкульоз в активній стадії процесу;
— заразні захворювання шкіри і волосся;
— гострі інфекційні захворювання;
— злоякісний перебіг пухлинних захворювань та рецидиви злоякісного характеру;
— венеричні захворювання;
— особи, у яких при надходженні до будинків-інтернатів виявлено гарячковий стан або висипання незрозумілої етіології, що підлягають направленню у відповідні лікувально-профілактичні заклади.
Протипоказом до направлення у будинки -інтернати для престарілих та інвалідів є психічні захворювання, окрім неврозів, неврозоподібних станів при соматичних захворюваннях, легкому ступені дебільності, судомних синдромах різної етіології з рідкими (не частіше 1 разу у 2 – 3 місяці) припадками, без недоумкуватості і виражених змін особистості.
Контакти:
Директор - 49-55-65; Бухгалтерія - 49-55-32; Медичний пост на 1 поверсі - 49-55-34; Медичний пост на 4 поверсі - 49-55-95
Стежте за новинами Тернополя у Telegram.
№ 16 від 16 квітня 2025
Читати номер