Мовчіть! Благословення не давали. Як «20 хвилин» поспілкувались з паломниками УПЦ, які йдуть до Почаєва

Ми йдемо за всіх воїнів, бо в кожного із нас або рідні воюють, або й родичі загиблих тут є. І щоб мир був, — так фактично говорив кожен із кількатисячного натовпу, хто взагалі погодився розмовляти із журналісткою. Бо більшість або мовчки розвертались і йшли, були такі, що обминали журналістку 20-ою дорогою. А були й ті, що висловлювались досить грубо, це якщо не сказати більше…

Паломники, які вирушили із Кам’янець-Подільського до Почаївської лаври, зайшли на територію Тернопільської області в ніч на 25 серпня з боку села Катеринівка та вирушили в бік с. Рибча, що на Кременеччині. 

Попри заборону йде кілька тисяч

За приблизними підрахунками, у колоні йде кілька тисяч прочан. Попереду несуть дерев’яний хрест в кілька сотень кілограмів, і кілька десятків ікон у людський зріст. Зранку 25 серпня журналісти «20 хвилин» отримали інформацію, що прочани зупинились на відпочинок в одному із сіл на Кременеччині. Центральними дорогами, скоріше за все, до Почаєва не йтимуть. А, коли відпочинуть, вирушать полями і селами. 

Журналістка вирушила на місце, які вказали місцеві з Кременеччини та силовики, аби побачити все на власні очі та розпитати у прочан, чому йдуть до Почаєва навіть попри заборону рад оборони чотирьох обласних адміністрацій.  

За Горинкою, що неподалік Кременця, ми звернули направо. Розуміли, що маршрут наш правильний, адже обабіч дороги кожен певний проміжок часу стояли автомобілі поліції. Назустріч майже цивільного транспорту не зустрічали — час від часу проїжджали поліцейські авто із синіми номерними знаками. Реєстратор ніяк не хотів вказувати маршрут, навіть в режимі офлайн карт, а інтернету майже не було. Аж доки ми не зустріли бабусю на вулиці. «Прочани де, не підкажете?», — звернулись до бабусі. «Так, діти, добре їдете, вам туди», — жінка махнула рукою в бік поля і ще довго проводжала нас поглядом. Ще кілька кілометрів — і ми на місці. 

Повз дорогу стоїть чимало авто, праворуч посадка, і між дорогою та деревами вузька смужка трави, на якій розмістили люди. Хто їв, хто спав, вклавшись на каремат за кілька сантиметрів від асфальту. Дехто бесідував про мирське… 

Ліворуч — велика галявина. На ній намети, чимало легкових автівок і бусів, а люди розмістились просто неба. А попереду, не звертаючи увагу ні на прочан, ані на транспорт, паслося кілька корів. Ця галявина, ймовірно, була місцем, де часто випасали худобу, принаймні про це свідчили коров’ячі «млинці», якими рясно всіяно траву. 

Запросили потрапєзнічать

Спускаємось з горбочка, направляємось до людей, аби поспілкуватись. Колючки від будяків боляче впиваються у ноги. Їх тут дуже багато, але прочани, здається, не звертають на це ніякої уваги. Перед нами в два ряди ікон у людський зріст на дерев’яних підставках, жінки сортують польові квіти та прикрашають ними рами, вплітаючи до зілля стрічки. Деколи люди підходять до ікон, вклоняються або падають на коліна. Щось шепочуть, і, підіймаючись, цілують образи. Праворуч великий дерев’яний хрест. Ймовірно, той, про який нам казали місцеві, що його несли попереду колони. 

Підходимо до групи людей, що посідали на простирадлі і обідали. У пластикових стаканах суп з локшиною, на імпровізованому столі хліб та ще якісь харчі. Збоку стоїть відро із помідорами, вже на третину пусте. 

— Доброго дня, смачного, можна з вами поспілкуватись? — підходжу до людей. В цей час кілька десятків прочан, що сиділи за пару метрів, звернули на нас увагу. Дехто надто ретельно розглядав бейдж з посвідченням із написом преса, що висів на стрічці на шиї журналістки. 

— Ні, не можна, ми трапєзнічаєм, — відповів чоловік, піднявши голову. Жінки, що поруч із них, мовчки розглядали журналістку. Слово за слово, говорити із пресою люди відмовились категорично, а от трапєзнічать журналістку запросили.

Розмова про Конституцію була короткою

В цей час хтось із людей, що сиділи за метр-два, почали викрикати в наш бік. Підходжу до них. Якщо передати коротко зміст розмови, говорити люди відмовлялись категорично, а часом і в досить грубій формі, особливо коли бачили в руках телефон. Цікавлюсь, куди йдуть і чи знають про заборону проведення ходи, відповідають грубо і відвертають голови. Викрикували, що це порушення їхніх конституційних прав. Коли ж поцікавилась, які саме права мають на увазі, — свободу віросповідання чи вільно пересуватись, і яким саме чином Ради оборони у час воєнного стану їх порушують, заборонивши масові зібрання, розмови із журналісткою припинились взагалі. 

Коли вимкнула телефон, один з чоловіків погодився говорити, — не на камеру. Назвався Андрієм, сказав, що з Миколаївщини і що ці всі кілька тисяч людей добровільно пішли в паломництво, аби молитись за рідних, що на війні. 

— У нас тут у кожного хтось на фронті воює, є й такі, чиї сини й чоловіки загинули, — пан Андрій стримував емоції, а люди поруч помітно нервували. — Важкі часи… Як для людей, так і для держави. Ми йдемо собі помолитись, до Святих місць, з миром йдемо. А нас на вашій Тернопільщині зустріли не дуже добре (ймовірно, чоловік говорив про нічний пікет, яким на межі з Тернопільською областю в ніч на 25 серпня зустріли паломників УПЦ. — Тут нас близько 10 тисяч. У всіх хтось з родини воює. Всі вони не хочуть, аби була війна. 

Поруч жінка у світлій хустці. Поглядом покликала нас ближче і поділилась, що її син зник безвісти на фронті. 

«Митрополит казав нічого нікому не казати».

— Ми йдемо до Матері Божої, бо немає надії більше ні на кого, — поділилась пані, яка назвалась Оленою. — Ми йдемо в надії, що знайдуться наші діти. Ні на допомогу командирів, ні на кого більше не сподіваємось. Надія тільки на Матір Божу, церкву і Бога. А за це, що не маємо права йти… 

В цей час Олену перервали, якась жінка підійшла, і голосним шепотом ніби прошипіла: «Митрополит казав нічого нікому не казати». Олена знітилась, але промовила: «Бог знає правду, і Цариця небесна. А ви простіть їх, хто вам може трохи грубо відповів. Ми всі українці. Але чогось йдемо зараз один на одного. Не можна так… Нам треба за Богом йти, а там все наладиться». 

Журналістка побачила за кілька метрів групу людей, поруч з якими сидів худорлявий чоловік у військовій формі. Люди щось їли, підходимо ближче. Тільки журналістка намагалась зав’язати розмову і щось розпитати у людини в формі, одразу прибігла жінка у рожевій кофтині: «Тихо! Мовчіть! Нема благословення щось говорити…». На тому розмова і закінчилась, так і не розпочавшись. Щоправда, забігаючи наперед, поділюсь, що з чоловіком у військовій формі нам наприкінці відвідин паломників таки вдалось перекинутись кількома словами. 

— Я буду з вами говорити, і розкажу, чого ми тут, куди і навіщо йдемо, — до журналістки підійшла жінка у хустині, яка назвалась мама Жанна. Саме так сказала до неї звертатись, і повідомила, що вона із Закарпаття. — Це наше життя, і ми відповідаємо за те, як ми його прожили. 

Йдуть молитись за мир в Україні, а також за 128 бригаду, яка зараз на нулі, запевняла жінка, яка назвалась мамою Жанною. 

— Не можемо вам передати, скільки зараз на кладовищах поховано наших родичів, сусідів, знайомих, а ще скільки зараз на передовій, — каже мама Жанна. — Без різниці, болить за них, і байдуже якої вони віри. В нас на Закарпатті дуже багато релігій, конфесій, але ми живемо мирно. Чому ми йдемо пішки до Почаєва? Богородиця каже, хто до мене йде — це мої діти, а хто до мене їде — гості. 

Гріхи поколінь змиваються тільки Хресними ходами

Жінка кілька хвилин розповідала за родові гріхи та переконувала, що саме таким чином, йдучи на прощу пішки, можна їх відмолити. Причому перший раз вдасться відмолити гріхи прадідів, наступний дідів, потім батьків. І гріхи поколінь нічим не змиваються, як тільки Хресними ходами, переконувала Олена. Жінка запевняла, що йде не перший раз паломницею, а от вдалось відмолити гріхи пращурів чи ні — цього не знає. І  переконувала, що йтиме ще і ще, аби це не дісталось у спадок її дітям і внукам. 

Ми побули у таборі паломників понад годину. Намагались спілкуватись з людьми, хоча здебільшого вони відмовлялись. Кілька людей до нас підійшли та просили не тримати зла й образи на тих паломників, хто, можливо, нас образив чи грубо відповів. І пошепки, по секрету, зізнавались, мовляв, нам не дозволяють говорити ні з ким.  Хто не дозволяє і чому, — відмовились пояснювати.
Поговорили з нами, щоправда, жінки, які прикрашали ікони квітами і стрічками. Досить привітно і стримано пояснили, що це за ікони, що вони з  Почаєва, і паломники зараз їх повертають назад у храм. Правда, не пояснили, хто, коли і навіщо їх забрав.  

Запасайтесь водою, бо йтимемо полем

В цей час біля дерев’яного хреста, де ще кілька хвилин тому стояв священик в рясі і кілька жінок, почався молебень. І люди вервичкою потягнулись туди. За мить всі стали навколішки. «Ти, что єсі не нєбєсі…», — промовляв отець і прочани, а їх уже тут зійшлось під сотню, на колінах у колючій траві били поклони.   

Люди були різними. Хто в святковому й ошатному вбранні, ніби щойно з дому під’їхав, а хто й виглядав так, ніби й справді йшов шість днів пішки. Ми пробували розпитати, де вони ночують, як харчуються і де справляють нужду, — говорити і на ці теми люди відмовлялись. Щоправда, запевняли, що всюди, де не зупинялися би, після себе прибирають. В цей час якась жінка кричала, щоб запасались водою, бо йтимуть до Почаєва польовими дорогами. Мовляв, в міста і села нас не пускають. 

Коли ми вже виходили на дорогу, нас наздогнав чоловік у військові формі, з яким ми намагались поспілкуватись і якого обірвала жінка у рожевому. 

— Ви не ображайтесь на неї, це наша сестра, вона не хотіла вас образити, — запевняв чоловік у футболці кольору хакі і камуфляжних штанях. Він назвався Богданом з Рівненщини. Поділився, що в 2016 році служив у 35 бригаді, але потім мав проблеми зі здоров’ям і зараз не може служити. — Хочеться зараз щось змінити, щоб війна пошвидше закінчилась, щоб побратими не гинули і швидше повернулись додому. Душу треба очистити, помолитись за мир. Тут в нас більшість тих, в кого родичі зараз на війні… 

Нам кажуть, що ми моск.лі, та які ж ми моск.лі...

Поговорили ми й про молитви російською. Він пробував переконати, що ці молитви не російською, а старослов’янською. Але таки врешті погодився із журналісткою, яка за першою вищою освітою філолог, вивчала старослав’янську мову і може її відрізнити від російської, що те, що читали на галявині, далеко від старослав’янської мови. А на запитання, чи в його місцевості священик, нехай і УПЦ, вже пробував правити службу українською мовою, заперечно захитав головою.   

— Нам кажуть, що ми моск.лі, та які ж ми моск.лі, ми всі українці. А те, що службу правлять російською, — не нам це рішати, — філософськи відповів Богдан.  

Ми йшли дорогою до редакційного авто, по ліву руку на вузькій смужці трави хтось голосно хропів. Поруч дівчатка-підлітки, завиті у хустини, щиро сміялись. Коли проходили повз, почули, як хтось спитав в худорлявого дівчати, чи легко їй йти. «Ага, легко, завдай на себе наплічник 20 кіло, і побачиш, чи це легко…». 

Зазначимо одразу, що на галявині, де відпочивали паломники, ми не бачили георгіївських стрічок, хоча і заглядали за ними, адже в однієї з прочанок на Хмельниччині таку помітили і оштрафували жінку. Не чули й російської, окрім як на молебні просто неба. Можливо, хтось нею і розмовляв, але принаймні ті, що спілкувались із журналісткою, докладали максимум зусиль, аби говорити без русизмів.  

До місця відпочинку весь час під’їжджали нові машини та легкові буси, з них виходили люди, виносячи торби із крамом. Що в них, не показували. Але зізнались, через день-два будуть у Почаєві...

Від редакції

«20 хвилин» звернулись за коментарями до ОВА і поліції. Правоохоронці були лаконічними: вони забезпечують громадський порядок. Не більше красномовними були і в ОВА: «Ми озвучили свою позицію і заборонили ходу». 

 

Читайте також: 

Прихожани моспатріархату уже на Тернопільщині і йдуть до Почаєва. Репортаж «20 хвилин»

 

Стежте за новинами Тернополя у Telegram.