Старовинні килими, про які писав Франко, розвішали біля його пам'ятника

в людей ті килими в селах певне досі висять

Тими селами, полями та лугами летіла парою баских коней запряжена легка бричка самбірським трактом до Дрогобича. Коні гладкі, пасені і здорові, візник крепкий, ситий і гарно зодягнений, бричка нова, чорно лякирована, тай сама подоба пана — статного, підсадкуватого мущини, в силі віку і здоровля, червоноліщього, з густим, чорним заростом на лиці, в гарнім, богатім строю, — все те дивно відбивало від нужденної подоби окружаючого краю і народа. Але певно вигляд їдучого пана і його повозу не був в більшій суперечности з виглядом заниділого, голодною смертю мручого Підгіря, як суперечні були думки і замисли того пана з думками пануючих довкола, що висіли немов у повітрю над тими бідними селами. Тут безпомічна розпука, почуття безвихідної загибелі, напів несвідоме бажання, хоч як небудь і чим небудь продовжити ще хоч на кілька днів те нужденне, мучене життя, а там... І.Франко.Борислав сміється. Геній,однозначно,стільки літ пройшло,а нічого не змінилось:пани такі самі статні,червонопикі,вгодовані,брички замінили крутими джипами,а народ який був,такий і залишився.