«За столом — порожнє місце, а в душі... » Ганна Власенко зустрічає Різдво без чоловіка-Героя
Для Ганни Власенко Різдво вже ніколи не буде таким, як колись. За святковим столом залишилося порожнє місце — там, де мав сидіти чоловік В’ячеслав, який загинув на війні. Тепер вона святкує свято сама, поруч із його портретом, з кутею та молитвою, намагаючись відчути його присутність…
«Щороку ми з Славіком готувалися до Святвечора разом. Він сам із Сумщини, і в них чомусь не було заведені коляда усім селом, коли ходять діти вертепом чи церковною громадою,— згадує Ганна Власенко. — Наше перше спільне Різдво ми святкували з побратимами, на Сході України. А потім кілька років поспіль із моєю родиною. Він із цікавістю дивився на всі наші традиції, вивчив колядки. Відколи він загинув, я на Різдво сама…»
«Стати армійцем — моя доля»
В’ячеслав Власенко народився 9 травня 1990 року в невеличкому селі Герасимівка Сумської області, де жив до 26 років. Тоді ж В’ячеслав підписав контракт із Збройними Силами України. Три місяці строкової служби у Тернополі остаточно визначили його шлях.
— «Стати армійцем — моя доля», — саме ці слова я почула від нього тоді, — розповідає Ганна. — Він хотів бути професіоналом і служити країні. І він зробив це до кінця.
В’ячеслав служив у 44-й бригаді та 109-му батальйоні. У 2017 році він познайомився з Ганною. Перше спільне Різдво пара провела серед побратимів на сході України, наступні — вдома, дотримуючись сімейних традицій: молитва перед вечерею, кутя, колядування та «сівання». Для Ганни ці традиції завжди були важливі, вони символізували тепло, родинний зв’язок і підтримку.
— Для нього все це було нове, — пригадує дружина. — Але він швидко звик, підспівував колядки і отримував задоволення від звичаїв та традицій Заходу України. Це було для нього святом радості, а для мене — щастя бачити його щасливим.
1 червня 2022 року В’ячеслав загинув. З того часу Різдво для Ганни змінилося назавжди.
Пам’ять і молитва залишаються…
— Коли я готую кутю, ставлю перед собою його фото, залишаю порожній стілець, — каже вона. — Навіть якщо я одна, це допомагає відчути його присутність. Цього року святкуватиму на службі, у наряді, поруч із побратимами. Традиційного домашнього свята не буде, але пам’ять і молитва залишаються…
Пам’ять про чоловіка-Героя, каже Ганна, для неї важлива не менше за ритуали. Окреме місце за столом чи фотографія чоловіка допомагають пережити втрату, не відмовляючись від свята. Святкування тепер відбувається у вузькому колі, часто серед побратимів. Бо після загибелі В’ячеслава Ганна залишила лави ЗСУ, а два місяці тому повернулася на службу. І намагається у Різдво відтворити ту теплоту, яка була до війни.
— Він завжди був душею компанії, а тепер його місце порожнє. Але я залишаю стілець для нього і фотографію. Для мене важливо, щоб символічно він був із нами, — каже Ганна Власенко. — Молитва, кутя, спогади, маленькі радощі — це те, що допомагає тримати зв’язок із В’ячеславом і жити далі.
Цьогоріч Святвечір Ганна Власенко буде в наряді на службі.
— Свято вже ніколи не буде колишнім, але пам’ять і молитва допомагають мені відчути чоловіка поруч, — каже Ганна. — Різдво для мене зараз не лише сімейне свято, а є символом пам’яті, надії та сили продовжувати жити, попри біль втрати. Бо Славік зі мною, в моєму серці. Назавжди…
Читайте також:
Як родини Героїв переживають Різдво і як їх підтримати — психолог
Стежте за новинами Тернополя у Telegram.
