Душа плаче, коли ми безсилі. Про що мовчать онкологи – сповідь про тривоги і воєнні будні (ВІДЕОІНТЕРВ'Ю)

Душа плаче, коли ми безсилі. Про що мовчать онкологи – сповідь про тривоги і воєнні будні (ВІДЕОІНТЕРВ'Ю)
  • Розповідаємо історії медиків, які допомагають онкохворим жінкам.
  • Як у воєнних умовах продовжують оперувати, виконувати маніпуляції та надавати допомогу? У що вірять на що сподіваються – розповідають відверто.

Медики онкодиспансеру – це не просто лікарі, медсестри чи молодший медичний персонал, який призначає курси хіміотерапій та інше лікування, виконує різні маніпуляції, допомагаючи у боротьбі з недугами. Незважаючи на стресові та складні умови роботи під час воєнного стану, вони продовжують боротися за кожного пацієнта. Віддають частинку своєї душі, щоб надихнути інших на боротьбу за власне майбутнє.

Вони – Ангели у білих халатах. Ті, з ким нам вдалося поспілкуватися в перервах між роботою, – на своєму місці. Вони люблять і цінують кожну хвилинку, адже знають, чого вона варта. Їм часто доводиться дивитися в очі смерті і робити все можливе і неможливе, щоб продовжити чиєсь життя.

Скромні, позитивні, мудрі. Про них мало говорять у ЗМІ, тому вони ніяковіють, бачачи камеру. Щирі та безпосередні під час спілкування. Від них віє силою духу та міцними переконаннями. Медики тримають свій фронт, адже хвороби нікуди не поділися.

У рамках реалізації грантового проєкту ми вирішили розказати історії тих, кому не страшні ні безсонні ночі, ні ризик працювати під час тривог, ні дзвінки в будь-який час доби. У їхніх серцях живуть співчуття та милосердя, адже вони небайдужі до своїх пацієнтів.

У цьому матеріалі лише кілька відвертих історій про те, як проходять робочі будні, які зміни відбулися в медицині, за що люблять свою професію.

 

«Відпустіть всі образи, які ви тримаєте»

Оксана Туманова, завідувачка першого хірургічного відділення

Лікарем працює з 1997–го року, завідувачка – із 2009–го. Але насправді у онкодиспансері – із дитинства. Її тато також був онкохірургом. Його приклад надихав, тому ще маленькою наша співрозмовниця знала, що точно стане лікарем.

– Після уроків я бігла до тата у відділення, допомагала, як могла. Будучи підлітком, мила підлоги у коридорах та палатах. Не цуралася ніякої роботи. Я бачила, як мужньо кожна жінка бореться із хворобою. І я завжди хотіла допомогти їм, – каже вона.

Щороку онкозахворювання молодшають. Рак молочної залози і далі посідає перше місце серед усіх злоякісних захворювань, які вражають жінок. Якщо раніше з таким діагнозом зверталися переважно особи старшого віку. То зараз все частіше приходять молоді. Наприклад, минулого року були три пацієнтки, віком від 25 до 29 років, у яких діагностували рак молочної залози. Звісно, це важко психологічно і пацієнтам, і лікарям. Тому що попереду в тої людини – життя. І потрібно так підібрати лікування, щоб вона могла довго і якісно жити.

Кожен лікар–онколог має бути хорошим психологом.

– Ми повинні так підійти до людини, так пояснити ситуацію, щоб вона погодилася на лікування. Якщо людина повірить у своє одужання, у те, що в неї буде майбутнє, точно все буде добре. І наше завдання, лікарів, – налаштувати пацієнта на це. Натомість пацієнтки мають відпустити всі образи, які тримають. Я завжди повторюю: «Простіть всіх. Може, тримаєте на когось образу. Помиріться першими. І повірте, у вас все буде добре». Словом можна і вилікувати, і вбити, – говорить пані Туманова.

Оксана Туманова – знайома багатьом тернополянам. Вона звикла до того, що люди на вулиці часто вітаються. І, зізнається, дуже радіє, коли бачить там своїх пацієнток, усміхнених, здорових.

– Здається, що лікар може багато, але далеко не все. Усе – в Божих руках. Я вболіваю за кожну жінку і щиро бажаю одужання. У мене душа болить, коли до нас поступають молоді мами, яким нема де подіти діток. І ті чекають у палаті, поки мама пройде курс хіміотерапії. Ми боремося за кожне життя, до останньої хвилини, ми не зупиняємось ніколи, – говорить пані Оксана.

До кожної пацієнтки лікарка намагається знайти індивідуальний підхід. Тим, кому важко сприйняти свій діагноз, стараються пояснити делікатно.

– Людина живе надією. І наші прості слова: «У вас все добре» вселяє ще більшу віру в те, що все гаразд, – наголошує.

Коли все вдається, пані Оксана відчуває себе окриленою. Такі моменти найбільше тішать у роботі. Заходячи в палату, Оксана Туманова завжди старається мати позитивний вигляд. На душі може бути дуже важко, адже лікарка знає, що чекає на ту жінку, але старається підбадьорювати.

– Потрібно мати віру, надію, тягнутися за соломинкою. І тоді все буде добре. Мій батько завжди вчив – ідіть іншою дорогою, не тією, що йшли до хвороби. Знайдіть новий шлях. І у вас життя зовсім інакше складеться. Ми, медики, лікуємо тіло, а Бог рятує душу, – каже вона.

Психологічно стало  важче працювати під час війни, зізнається співрозмовниця. Вибору немає – усе це потрібно пройти. Лікарі – це Ангели у білих халатах, які покликані допомагати та приділяти увагу тим, хто того потребує, незважаючи на обставини. 

Ціную, що можу допомогти

Надія Рудяк, молодша медична сестра–перев’язочна

– Працюю в онкодиспансері 25 років. Маю солідний стаж, багато людей пройшли через наш заклад. Багато змін відбулося і в медицині. І обладнання, і підходи в лікуванні. Усьому треба вчитися.

Кожен день різний. Люди різні. До всіх треба знайти підхід. Кожній зробити перев’язку, допомогти. Роботу свою ціную за те, що можу допомогти. Радію, коли пацієнтки одужують, коли повертаються додому щасливими

 

Мусимо бути сильними!

Аліна Паньків, маніпуляційна медсестра

– Війна додала стресу для всіх нас. Ми всі в зоні ризику. Коли звучить тривога, маємо подбати про безпеку пацієнток. Якщо вони хочуть залишитися і продовжити маніпуляцію – продовжуємо. Про свою безпеку, чесно, в таких ситуаціях думаємо якнайменше.

У руках медсестри – багато зобов’язань. Усі вона намагається виконати максимально якісно. Адже від її дій залежить здоров’я пацієнток.  

Попри молодий вік наша співрозмовниця вчиться бути сильною, мудрою. Адже від неї також залежить чиєсь життя. 


Мусимо боротися за пацієнтів на своєму фронті

Богдан Бідованець, лікар–онкоуролог

Зустрівши цього лікаря у коридорі онкодиспансеру, ми подумали, що це справжній Ален Делон. Чорнявий, високий із приємною посмішкою на обличчі. За відгуками колег, він не тільки гарний ззовні, у нього ще й добра душа. Пацієнти легко довіряють йому своє життя.

У онкодиспансері наш співрозмовник Богдан Бідованець працює вже 18–ий рік. Обрав професію, наслідуючи батька, який є знаним у Тернополі лікарем–онкологом.

– Приклад батька, безумовно, надихав. Однак остаточним поштовхом до того, щоб стати онкоурологом, стало те, що на п’ятому курсі університету зайняв перше місце на олімпіаді з онкоурології. Впродовж усього часу роботи відчуваю, що не помилився, оскільки урологія – це вузькоспеціалізована ділянка хірургії. А онкоурологія – це ще більш спеціалізована діяльність, яка вимагає глибоких і свіжих знань. Усі найновіші методики лікування, що з’являються у світі, мають бути апробовані на практиці, – пояснює пан Богдан.

До війни лікар проходив стажування у кращих клініках Європи, Австралії та США. Усі здобуті там знання та навички, досвід використовує у своїй практиці. Лікар звик до роботи і в будні, і у вихідні, і у святкові дні. Адже здоров’я та життя пацієнтів – понад усе.

Лікарі несуть службу на своєму фронті, і їхня праця дуже важлива.

– У мене є багато колег і друзів, які у складі ЗСУ виконують поставлені завдання задля Перемоги. Звісно, переживаємо, чим можемо – допомагаємо. Адже всі ми повинні бути єдині в нашому прагненні перемогти ворога, – продовжує. – Щодо професійної діяльності, то в нас додалася значна кількість пацієнтів за рахунок внутрішньо переміщених осіб. Евакуаційним транспортом їх доставляють у будь–який час доби. Ми надаємо допомогу в повному обсязі, згідно зі стандартами МОЗ та світовими медичними протоколами.

Співпереживання, жагуче бажання допомогти, врятувати і не нашкодити – ці відчуття завжди поруч, зізнається лікар. Без них неможливо зрозуміти того, хто звертається за допомогою, а отже, неможливо обрати успішну тактику лікування. Саме тому лікар намагається з перших хвилин спілкування побудувати глибоку взаємодію із пацієнтом.

– Лише після того, як контакт налагоджений, я можу запропонувати людині ту чи іншу схему лікування, та навіть морально підтримати, адже від настрою залежить результат, якого ми можемо досягнути, – каже медик. – Не відкрию секрет: само слово «операція» вже лякає, навіть якщо вона дає всі шанси на повне одужання. Ми відверто говоримо про все із пацієнтом чи пацієнткою. Маючи повну інформацію про свій стан, людина може прийняти виважене рішення, ґрунтуючись на тій інформації, яку вона отримала. І от: пацієнт вперше заходить у кабінет зі сльозами на очах та страхом почути щось страшне, а виходить усміхнений і умотивований.

Багато людей і нині продовжують жити за стереотипом, що онкологія – це кінець, і хворий обов’язково помре. Ні, це не так! Медик наголошує, що в сучасному світі і з розквітом технологій онкозахворювання можна і треба перемагати, головне – це вчасно виявити хворобу та розпочати лікування, дотримуючись усіх рекомендацій лікарів.

– Симптомів не потрібно чекати. Хвороби дуже часто проходять без болю, тому важливо періодично проходити профілактичний огляд, аби виявити проблему ще на стадії зародження. У такому випадку ми, медики, можемо запропонувати дієве лікування, яке гарантуватиме одужання пацієнта, – наголошує Богдан Бідованець.

А що ж робити лікарю, коли він не може зарадити, врятувати чиєсь життя? Шлях до перемоги над недугою довготривалий. Медики не всесильні, є випадки, коли вони попри всі свої зусилля не можуть врятувати життя. Звісно, це важко прийняти, усвідомити, говорить медик. І безумовно, кожен лікар боротиметься за свого пацієнта до кінця. Адже незважаючи на те, скільки років практики у тебе за спиною, неможливо прийняти втрату…

– Боремося. Жити – це боротися, боротися – це жити, – підсумовує він.

 

Розділяю біль і стараюся підтримувати

Валентина Пушкін, старша сестра медична

Онкологічні хворі потребують особливого підходу, догляду та спілкування. Їм потрібен правильний режим, своєчасний прийом лікарських препаратів, та ще більше їм необхідні спілкування, контакт і розуміння. Наша співрозмовниця – пані Валентина – молода, вродлива та висококваліфікована медична сестра. У онкодиспансері вона працює лиш два роки, до того часу займала таку ж посаду у психоневрологічному диспансері. У обох закладах стан пацієнтів не можна назвати легким. У свої 36–ть медикині довелося побачити чимало людського болю та страждань.

– Морально дуже непросто. Дуже багато молодих людей потрапляють до нас на лікування. Хвороби молодшають. І ніхто з нас не знає, що з ним буде завтра, – говорить вона.

Під час розмови Валентина зосереджено пакує медикаменти, які видають пацієнтам. Каже, проблем із забезпеченням зараз немає. Ліки, які в переліку НСЗУ, заклад отримує. Із цим проблем немає, наголошує медсестра.

Говорячи, пані Валентина проводить нас по палатах, щоб оглянути відділення. Дорогою дає вказівки працівникам.

– Усе має бути чисто. Ми дбаємо про те, щоб у нас було чисто, охайно та комфортно, по–домашньому, – говорить пані Валентина.

Вона ставить крапельницю пацієнтці та відповідає на наші запитання.

– Чесно, я дуже люблю свою роботу. Хоч вона і нелегка. Заступаючи на зміну, приймаю чергування у молодшого медичного персоналу. Є пацієнти, які потребують обстеження, маємо їх скерувати. Видаємо ліки згідно із листком призначення лікаря. Готуємо до операції, – перераховує співрозмовниця. – Я не відчуваю страху чи дискомфорту. Щиро бажаю швидкого та повного одужання усім, хто проходить лікування.

Поїхати за кордон, рятуючись від війни, – не варіант, говорить Валентина. Адже вона надзвичайно сильно любить Україну та людей, які тут живуть. І зараз – саме час продемонструвати любов до своєї землі, допомагати іншим, підсумовує вона.

Добре слово зцілює тіло і душу

Ольга Мазепа, молодша медична сестра

Поруч із пані Валентиною – її колега – Ольга Мазепа. Вона саме прибирала у палаті.

– Війна, не війна, а працювати треба. Хто як не ми? – говорить пані Оля. – Я вже чотири роки тут. Працюємо позмінно. До своєї роботи звикли. Мусимо виконувати, бо людям потрібна наша допомога.

Хворі потребують не тільки фізичної підтримки, а й моральної.

– У палаті не можеш думати лиш про те, як швидко прибрати. Треба відчувати настрій хворих, зважати на те, що в них на думці сьогодні. Кожне сказане добре слово може зцілювати від недуги. Хочеться чимось потішити, аби в пацієнта покращився настрій, щоб менше думали про тривоги і швидше одужували, – говорить пані Ольга.

Стежте за новинами Тернополя у Facebook, Telegram, Instagram, Viber та YouTube.

Коментарі

21:00 «Дорогий Миколаю, тебе я благаю, допоможи нашим захисникам і захисницям»: що просять у Миколая діти з Тернопільщини 20:15 У Тернополі вшанували пам'ять жертв Голодомору photo_camera 20:02 Зупинився час без тебе, непоправна втрата і біль… Тернопільщина прощається з Ігорем Ліщиною 19:00 Доброволець тернопільського батальйону «Тор» отримав поранення на фронті Від читача 15:41 Виділення однієї земельної ділянки різним особам 18:00 Картини, постери й декоративні ікони. Що ще можна буде купити на аукціоні від Молодіжного Центру? 17:05 На Тернопільщині діє 101 «Пункт Незламності». Що там є і чи можна перебувати під час тривоги і після 23-ої? 16:33 На Тернопільщині рятувальники дістали з колодязя жінку 16:01 На передовій духовно служать сім тернопільських капеланів photo_camera 15:01 Голодомор: запалімо свічку пам’яті на Театральному майдані та у своєму вікні 14:10 Бетонні укриття на зупинках почали встановлювати. Як всередині і про що мовчить міська рада Тернополя 13:07 Приїхали додому на кілька днів: на Тернопільщині одружилися військові 12:01 Внаслідок COVID-19 помер 69-річний тернополянин 11:10 Повторив долю діда-упівця — загинув в боях за Україну. Тернопільщина прощається з Миколою Голяшем 10:47 Вночі на вул. Торговиця викликали чотири рятувальні відділення photo_camera 10:01 Що приготувати, коли немає електрики 09:25 У центрі Тернополя встановили перше бетонне укриття біля зупинки громадського транспорту 09:01 Ситуація із електроенергією на Тернопільщині 26 листопада (ОНОВЛЮЄТЬСЯ) 08:01 Сьогодні, 26 листопада: День пам’яті жертв Голодоморів
Дивитись ще keyboard_arrow_right
keyboard_arrow_up