Бачить ворога за 60 км, а сам залишається непомітним

Дізнатися все про бойовий склад противника, його стратегію і наміри, сильні та слабкі сторони, його озброєння, обладнання, місця його скупчень, напрямки переміщень та оперативно передати інформацію на вогневі позиції. Це ще далеко не повний перелік завдань військового розвідника. Саме сьогодні, 7 вересня, у день виходу матеріалу, в Україні відзначають День воєнної розвідки. Тому матеріал присвячений саме цій царині нашої армії.  

Про те, як вдається зібрати усю необхідну інформацію та залишитися непоміченим, через які труднощі доводиться проходити і про найприємніші моменти, які знаходять собі місце у війні, говоримо з розвідником тернопільської артилерії Василем на псевдо Сила.

Займають висоту

Його «дім» на час війни — це абревіатура із двох літер: СП. Спостережний пункт. Обирають його, як правило, на підвищенні, у них це називається — займати висоту, щоб було де розмістити свій основний геодезичний прилад — артилерійську бусоль. Саме завдяки їй артилерійські розвідники отримують найнеобхіднішу першочергову інформацію. І хоч на ній всього 60 поділок кутоміра, за своїм основним напрямом спостереження «побачити» ворога може з відстані 60-ти кілометрів. 

Знайомлячи нас зі своїм військовим фахом, для загального розуміння, співрозмовник розповів, що види розвідки бувають різними, приміром, є батареї радіолокаційної, звукометричної розвідки. Усі вони відрізняються обладнанням отримання інформації, у кожного свої прилади.   

— У нас батарея артилерійської розвідки,  наші прилади завжди на першій лінії оборони, — пояснює Сила, — ми не лише визначаємо координати ворожих позицій, а також коригуємо вогонь, тобто передаємо на пункт управління, де обробляють інформацію зі всіх спостережних пунктів і передають на вогневі позиції, а звідти наносять удари по противнику. 

Співпрацю кількох таких розвідувальних команд, постів, у артилерії називають спряженим спостереженням.  Усі дані обробляються у спеціальних програмах. Розповів нам Василь і про вищу військову математику — про дирекційні кути, перетинання ліній, ікси, ігреки, прямі і обернені геодезичні задачі для вираховування координат. 

— Слідкуємо 24 години на добу за будь-яким рухом техніки, світлом фар, — продовжує розвідник, — фіксуємо напрямок, швидкість, вночі можуть боєкомплекти перевозити,  щоб не встигли сховатися — треба реагувати миттєво. 

Техніку чи то установка «град», чи «ураган», чи міномети, чи ствольна артилерія, чи зенітно-ракетні комплекси  фіксують щодня. Саме тому підрозділ Василя вважають одним з найкращих із усіх спостережних пунктів в артилерійській батареї. 

А наскільки точно потім влучають наші гармати — ми уже знаємо із попередніх матеріалів. 

9-й рік війни — 9-й рік служби

Служити пішов Василь, відколи розпочалися перші воєнні дії росії у нашій країні, ще з 2014-го. Тоді ще в батальйоні «Збруч». Це вже було після строкової служби. Його контракти розпочалися з оборони Херсонської області. Далі — Донецька та Луганська. Спокійно не було. Каже, що ворожа артилерія обстрілювала мало не щодня. Так, з 14 року безперервно служить, продовжуючи контракти. Із 2016-го — у розвідці.  

На початку нової фази війни його підрозділ працював в Київській області. Саме тут був чи не найнебезпечніший із його спогадів епізод. Сила зі своєю командою опинився найближче до ворога і витримав їх наступ. 

— 4 березня піхота уже була за нами, ми бачили, як висадився російський десант, і, мабуть, щось пішло не так, як вони планували, тому сконцентрувалися на нас, — пригадує Василь. — Вони висаджувалися з гвинтокрилів і стріляли по нас, ми, звісно ж, відстрілювалися. Це була ферма, відкрита ділянка поля. Нас врятувало те, що від обстрілів загорілася солома і ті вже не бачили нас черес дим. Нас було п’ятеро. Під хмарою диму треба було пробігти 300 метрів до посадки. Дорога прострілювалася. На захопленій території ми тоді пробули 40 хвилин і всю свою розвідницьку роботу  встигли зробити. 8 березня ми там були ще раз. На цей раз впоралися за дві години. 

Також на початку повномасштабної війни Василь був в підрозділах артбригади в обороні міста Малин на Житомирщині. На честь тернопільської бригади там тепер названа одна із вулиць. Про ці бої нам Сила розповів у відповідь на запитання, чим пишається.   

— Ми тоді коригували вогонь, знищили багато ворожої техніки, — пригадав військовий. — Вони наступали колонами, ми їх зупинили на околицях, за п’ять кілометрів до міста.  

Більше капості ніж влучань

Нерідко завдяки колегам, які перехоплюють розмови окупантів, наші хлопці знають про планові цілі ворога. Стратегія русні вражає: постріляти по центру села, по складах магазинів, по поштових відділеннях. 

— В діалогах вони передають координати, ми знаходимо їх на карті, бачимо куди збираються цілитися, якщо є потреба, то ми попереджаємо місцевих про небезпеку, — розповідає Сила. — Бачать велику будівлю і думають, що там — наші підрозділи ховаються. Стріляють з реактивних систем залпового вогню БМ-27, так званих «ураганів», та часто бачимо, що не долітають їхні снаряди до цілей, попадають в комиші, на поля, будинки закидує землею, забризкує болотом. Та нажаль, прилітає і по селах — точно стріляти не можуть, б’ють хаотично. Гатять із систем протиповітряної оборони, використовуючи їх не за призначенням, а по наземних цілях.  

З перехоплень українські військові розуміють, що у ворогів закінчується боєкомплект, ніхто їм не довозить, пального не мають по декілька днів.  

Найбільше, в усіх цих подіях наш співрозмовник шкодує дітей, що їм випала доля рости в час війни і все це бачити. Часто, заїжджаючи в село по воду військові заходять в магазин, накуплять смаколиків і роздають дорогою дітям. Від цього і малечі радісно, і самі отримують моральну втіху.  

— Спілкуємося з дітьми, кажуть, що їм уже не страшно, звикли до війни, — з сумом констатує розвідник.

Василь теж батько дев’ятирічного сина. Відгороджує його від військової теми. Каже дитині, що просто працює на роботі, не уточнює, де саме. 

 Лахматий побратим

За час війни у підрозділі з’явився чотирилапий друг. Молодий собака породи німецька вівчарка. 

 — Якось  у Київській області ми заїхали в штаб і залишили двері в машині відчиненими, — розповідає про знайомство з лахматим Василь. — Повертаємося і бачимо, що на сидінні водія сидить здоровенний пес. Коли ми підійшли до машини, він швиденько перебрався на заднє сидіння. І так їздить з нами і досі. 

Чотирилапого Сила назвав Малюком, розуміючи, що той, можливо, мав господаря, ще повертався з ним у цю місцевість, висаджував, дивився куди попрямує, а собака біг за машиною і застрибував у вікно буквально на ходу. 

 — Я зрозумів, що він таки наш і почав навчати, каже військовий. Він дуже розумний собака, та команди виконує тільки, коли даєш м'ясо. Купив для нього спеціальний корм, а він його не їсть, тільки м'ясо йому давай. Колись проштрафився і я його покарав, перевів на два дні на каші, то він умудрився вкрасти м’ясо в наших хлопців, коли вони планували готувати шашлик. 

Для Малюка Василь накупив іграшок, навчає приносити капці. Той усе виконує за наявності заохочення, звісно. Проявив себе і як військовий компаньйон. Тільки чує вистріли з боку ворога, відразу дає сигнал. Хлопці можуть не почути, а він має особливий слух, може зірватися зі сну, біжить і гавкає в напрямку, звідки був «вихід».

А ще страшенно любить дорогу. Найбільшу відстань, яку малюк проїхав з військовими,  — це 900 кілометрів. І не завдавав хлопцям жодних проблем. Навпаки — дуже ображається, коли машина їде, а його не беруть. Буквально не дає машині зрушити з місця: бігає довкола, хапає за колеса. Так само бігає і за нашими танками. 

В команді всі його люблять. Та пес найбільш відданий командиру, Василеві Силі. Саме в ньому відчуває лідера. Завжди поруч. Спить в бліндажі біля ліжка командира. Господар уже не уявляє служби без Малюка. 

— Щоб вберегти його від небезпек, я хотів відвезти його додому, якщо б дозволили взяти відпустку на декілька днів, — ділиться командир, — але передумав, бо без нього нам буде сумно. Тому поїдемо разом уже після перемоги.  

Стежать і копають

Живуть хлопці в бліндажах за десяток кілометрів від села. Місця їхнього перебування не є постійними. Тому, попри роботу, завжди обкопуються. Кухня, два бліндажі площами 3х4, глибиною три метри — усе копають руками.  А часом і не встигають облаштуватися, як поступає команда переїжджати.  

 Їжу готують теж самі. Плиту на кухні замінює паяльна лампа. Запитуємо, що люблять готувати. 

— Сьогодні у нас суп, — розповідає командир, — а зазвичай готуємо все: і каші, і картоплю, і навіть вареники — все, як вдома.

Щотижня їм підвозять продукти, свіжими овочами теж забезпечують.  Допомагають і місцеві. Завжди пропонують випрати одяг, замінити газові балони, запрошують до своїх домівок прийняти душ. 

Про дім і родинне тепло нагадують рідні, друзі, які постійно на зв’язку. 

Ми ж вітаємо нашого героя, його колег і усіх військових розвідників з професійним святом, дякуємо за їх пильність і наш спокій та бажаємо якнайшвидше вистежити, відчути, побачити те, на що ми так довго чекаємо — Перемогу.

Читайте також: Як учитель з Тернопільщини став артилеристом ЗСУ : 31:08:2022 - 20 хвилин Тернопіль (20minut.ua)

Стежте за новинами Тернополя у Telegram.