А коли за мною прийде мама? До сліз: репортаж з дитячого будинку в Тернополі (ВІДЕО)

• У цьому закладі живуть діти, віком від двох місяців до семи рочків, які позбавлені батьківського піклування, або вилучені з родин через різні причини. І є моменти, коли дітям краще тут, аніж з рідними батьками.
• Як і всі діти, малюки, які живуть в "Малятку" (так називають в народі) на Сахарова, бешкетують, посміхаються, граються у дворі і  потребують уваги дорослих.  
• Про життя вихованців розповідаємо в репортажі.

При вході на територію закладу табличка з написом: "стороннім вхід заборонено". У заклади такого типу вхід обмежено, аби діти були у безпеці. 

Перед будівлею для малечі висадили парк. Тож влітку дітлахи мають змогу багато часу гратись на свіжому повітрі. У найбільшу спеку для них встановлюють басейн, є на території манежі для найменших, є і дитячі велосипеди.

Тут живуть крихітки від двох-трьох місяців 

Біля центрального входу нас зустрічає директорка закладу Інга Кубей. Привітна жінка з посмішкою проводить знайомитись із найменшими вихованцями, яким від 3 до 6 місяців. У немовлят був час обідньої прогулянки. Цікавими оченятами вони розглядали незнайомців. 

Вісім возиків із крихітками припаркували в затінку на території парку: хтось з малюків спав, когось вихователі брали на ручки, а хтось здивованими, цікавими очима спостерігав за гостями. 

— Серед цих малюків є Іринка, Богданчик та Володя Тернопільські з "Вікна життя", з якими ваші читачі вже знайомі заочно. Коли вони потрапили до нас, їм було трішки більше двох місяців. Також у цій групі ще п'ятеро діток, віком до пів року. Найстарший хлопчик у нас вже чотири місяці, — знайомить із вихованцями пані Кубей. — Дітки активні, загалом усі здорові. Зараз, поки спека, у них дещо поганий апетит. Але ми стараємось дати їм максимум часу перебування на вулиці. Зараз вони у візочках, але також є відкриті манежі, де можна контактувати один з одним. 

У заклад дітки потрапляють у випадку, якщо батьки ведуть себе асоціально, мають залежності або просто не можуть виконувати батьківські обов'язки. Після того, як служби визнають загрозу життю чи здоров'ю дитини — малюків відправляють у Тернопільський обласний спеціалізований будинок дитини.

Тут живуть діти з непересічними долями зі всієї області. Перебувати в закладі, вони можуть до пів року. Але часто за цей час питання не вирішується... Через судові тяганини та інші моменти, які стосуються закону, часто діти залишаються на довше. Як розповідає керівниця закладу, бувало й таке, що малюків повертали додому, а вже за кілька місяців доводилось знову відправляти назад. І для дитини це може бути вдвічі болісніше... 

  — Поки дітки тут, батькам дають шанс виправитись. Але не завжди так виходить, є серед малюків і ті, хто вже офіційно позбавлений батьківського піклування. За цей час дітки у нас отримують догляд та реабілітацію. Треба розуміти, що малюки приходять до нас з певними проблемами: чи то фізичні, чи психо-емоційні. І час в нашому закладі має бути часом реабілітації дитини,  — говорить Інга Кубей.

Які шанси, що усі дітки з закладу будуть в родинах 

Зараз у закладі перебувають 36 дітей дошкільного віку. Найстаршому хлопчикові скоро буде сім років.  Вони розподілені на вікові групи: найменші – віком до пів року, група малюків, віком від пів року до трьох та діти від трьох до семи.

  — У діток, які тут є і підлягають усиновленню, є стовідсоткові шанси бути в нових родинах. Шанси дітей, які не позбавлені батьківського піклування, передбачити неможливо. Адже ми не знаємо, як себе поведуть батьки,  — каже керівниця закладу.   — Вік дитини не є перешкодою до всиновлення. Тобто однакові шанси потрапити в нову родину мають і ті, кому 4 місяці, і ті, кому 6-7 років. Є особливість в тому, що дитина не одна в сім'ї, а має братиків чи сестричок. Батьки, які ведуть асоціальний спосіб життя, часто народжують по три-чотири дитини, є в нас сім'я, у якій семеро дітей. І, звісно, якщо іде мова про всиновлення дітей, за законом, їх розділяти не можна. Особливо якщо є маленька різниця у віці. От уявіть: до нас прийшли братик і сестричка. Вони знають один одного, весь час разом, і когось одного забирають... 

Роз'єднувати дітей можуть у випадку, якщо в однієї із них є серйозне захворювання і, потенційно, швидше за все, вона не зможе бути всиновленою. Але у такому випадку, коли здорову дитину всиновлюють, ми просимо батьків, аби контакти підтримували. 

"А коли за мною прийде мама?"

Якщо дитина досягає семирічного віку, і досі ніхто не всиновив її — вона підлягає перенаправленню в інший інтернатний заклад, згідно зі станом здоров'я та висновків спеціальних комісій. 

  — Впродовж останніх двох років жодну дитину ми не перенаправили в інтернатний заклад. І зараз у нас також є дівчинка, якій скоро сім років, для якої знайдена прийомна сім'я. Є також інші форми сімейного виховання, куди можна відправити дітей, для того, щоб вони не були в інтернатних закладах,   — каже пані Інга. — І ви не уявляєте, яке це щастя, коли ти знаєш, що дитині в новій сім'ї добре. Часто нові батьки приходять, дзвонять, присилають фотографії дітей із сімейних свят. Вони розуміють, що ми теж щиро переживаємо за них... 

Але є і інші ситуації, коли влаштувати дитину в нову сім'ю непросто. 

— У нас є, наприклад двоє діток, братик та сестричка. Дівчинка старша, багато вже розуміє. З певних причин вона не може підлягати усиновленню. У неї багато братів та сестричок, частина з яких шкільного віку. Звісно, тут у неї є друзі, з її групи... Чимало з них вже були усиновленні. Щоразу вона підходить та запитує: "А коли за мною прийде мама?", — з тремтінням в голосі розповідає жінка. — Ми завжди кажемо, що усе буде добре. І, звісно... прийде.

Малюкам непросто пережити розлуку з рідними людьми.

— Є діти, які справді важко переживають, коли їх вилучають з родини. Вони плачуть, просять, щоб прийшла мама або бабуся... Максимально тут оточуємо увагою, відволікаємо різними способами. І з часом, — на мить зупиняється пані Інга. — З їх лексикону слово "мама"... просто зникає.

Кожна дитина хоче бути в сім'ї 

Кожна дитина хоче бути в сім'ї. І кожна хоче мати маму і тата. І це вже інше питання — свою або нову, каже директорка.

— Не завжди на краще, коли дитину залишають у тих умовах, у яких її виховували. У нас були такі, які в три-чотири рочки кричали не своїм голосом, просто коли їх мили у теплій воді... Вони не знають, що це таке. Є діти, які приходять і не знають, що таке каша, що таке суп... Бо вони пили лише молоко і їли хліб. І все! Це речі, які здавалось, не мали б бути в ХХІ столітті, — зворушеним голосом розповідає пані Інга. — Минулого року був хлопчик, якого мама прив'язувала до собачої будки. І він кілька місяців спав на підлозі. А потім поступово дитина сіла, почала їсти...Чому так? Він мав деякі психічні розлади та тікав від мами. А вона для того, щоб не турбуватись, прив'язувала його до собачої будки... 

Є і діти колишніх вихованців цього чи іншого закладів інтернатного типу... Бували випадки, коли, відповідно до закону, дітей мали віддати батькам з "Будинку дитини". А назад їх повертали через реанімацію... 

Телефонують до дитини раз у пів року... 

Під час карантину, за словами, пані Кубей, фізичний контакт вихованців закладу з будь-ким, навіть з батьками, був заборонений. 

  — Карантин нам ускладнив ситуацію, а батькам...Батькам полегшив. Ми не могли дзвонити їм, вони не контактували з дітьми, але відвідини таки ніхто не забороняв. Батьки зобов'язані провідувати дитину. У нас є журнали, у яких ми відмічаємо ці дані. Є батьки, які приходять з фразою: "Покажіть мені мою дитину". Я, звісно не маю права відмовити. Але знову ж таки питаю: "А з чим ви прийшли до дитини?".... Приходять із пустими руками... Ні підгузка, ні гостинця... А ви не уявляєте, що це для малюка означає, коли "Мама мені щось принесла". Батькам подзвонила служба, сказали, що вони вже чотири місяці не провідували дитину. І вони "згадали".... Частіше за все, буває саме так... 

Є ще один момент: поки діти перебувають в закладі, вони мають соціальну допомогу від держави. Для них створюють віртуальні картки, на які щомісяця приходять виплати. А при поверненні в сім'ю, або в разі, якщо дитину всиновили — усі ці кошти отримують батьки. І це для декого є найбільшою "мотивацією" для повернення дитини. 

  — Хоча бувають випадки, коли є материнські почуття, можливо, те, що сім'я опинилась в такій ситуації сталось внаслідок недостатньої любові в сім'ях, де самі батьки росли. Важко думати про причини... Але загалом, ми не можемо сказати, що часто є в батьків щире бажання прийти до дитини,  — каже пані Кубей. 

 

У закладі понад 70 працівників 

На подвір'ї вісім наймолодших вихованців були під наглядом трьох працівниць. Як говорить керівниця закладу, на час, коли діток треба погодувати, приходять усі, хто має змогу відлучитись. Адже вдвох нагодувати одразу вісім непосидючих карапузів практично неможливо. 

  — Відповідно до штатного розпису, у кожній групі на день працює двоє працівників: медична сестра молодша медична сестра. Вони також залишаються на ніч. Чергують подобово. Є малюки, які вночі прокидаються поїсти, то працівники завжди мають бути з ними, — продовжує Інга Кубей. — Коли дитина тут, біля тебе, посміхається, тягне ручки, ти просто не можеш пройти повз та щось не сказати до неї. Тим більше, діти дуже відчувають, коли ти щиро та тепло ставишся до них.

Як зізнається Інга Кубей, керувати таким великим колективом непросто, адже і в кожного з персоналу, навантаження дуже велике. 

— Так, з дітьми працювати непросто: відучити від підгузків, навчити їсти ложкою, навчити не битись, навчити ділитись. Усе те, що вчать дітей батьки, ми маємо робити тут.  Їх багато, важко... Тому, тут працює реабілітаційна бригада, аби це все коригувати та не загострювати, — каже вона. —  Звісно, є різні моменти. Багато чого робити важко через те, що є люди, які тут працюють вже десятки років. І в них інше бачення закладів інтернатного типу. Вони звикли до іншого режиму роботи... Але є і молоді спеціалісти. На них, я вважаю, усе тримається і навіть більше, завдяки їм іде вперед. Я тішусь тим, що такі люди є. Люди, які не можуть проігнорувати, коли дитина плаче, люди, які стежать, щоб дітки були охайні. Бо кожна, навіть маленька людина, має бути красивою. 

Усе життя з дітьми 

Після спілкування з пані Інгою віриться, що усі дітки в надійних руках. Жінка знає кожного з вихованців по імені. А коли вони бачать її на алейці чи у коридорі, одразу біжать, щоб обіймати...

— Хтось кличе мене по імені, хтось по-батькові. Вони такі безпосередні. Раніше було, коли ішла до машини. А вони з великими очима питають: "А ти додому їдеш?" І такий сум у їх очах... Звісно, нелегко було перший час на таке реагувати, — розповідає вона. 

Ми запитали у керівниці дитячого будинку, чи не називав її, чи когось з інших працівників, хтось із дітей... мамою. 

— Ні, жодного разу такого не було, — відповідає вона. — Коли навіть приходять усиновителі, ми не можемо бути впевненими, як вирішиться питання. Тому діти знають: до них прийшли гості. І лише коли питання остаточно вирішують: далі працюють психологи, які допомагають дитині зрозуміти, що ось їх нова сім'я. Знаєте, у моїй практиці були випадки, коли самі діти не хотіли повертатись в стару сім'ю. Ви уявляєте, наскільки це жорстоке поводження, коли дитина тікає від мами, плаче лише від того, що бачить маму... 

У будинок дитини паку Кубей прийшла працювати п'ять років тому. Каже, що усе склалось так, як мало бути... 

— До того, як я прийшла в будинок дитини, я працювала доцентом кафедри педіатрії Тернопільського медичного університету. Я усе життя з дітьми, певний час була педіатром-неонатологом. Чому так сталось? Це був момент, коли потрібно було щось змінити. Мені певний час пропонували цю роботу. І саме в момент, коли потрібні були ці зміни, я погодилась. Склались обставини та моє усвідомлення того, що я хотіла б тут бачити, — розповідає Інга Кубей. — Коли йшла сюди, справа в тому, що такого поняття, як реабілітація, не було. Тут був догляд за малюками, а власне, послуги реабілітації не було. І я розуміла, що через це ми дуже багато втрачаємо. До нас приходять діти із значним порушенням здоров'я, особливо психічного, зараз з цим працюємо... Щось вдалось втілити, щось ще у процесі. 

Волонтери "тримають" заклад 

Часто, навіть коли є змога та бажання допомогти закладу, наважитись та прийти в дитбудинок нелегко. Адже у когось залишились ще старі "радянські" уявлення про заклади такого типу. 

  — Є люди, які постійно з нами на зв'язку. І вдень, і вночі. Є люди, які допомагають з-за кордону, передають допомогу. Можливо, така активна робота склалась через те, що ми відкриті. Я вже говорила, що у нас є активна сторінка в соцмережі Facebook Тернопільський Обласний Спеціалізований Будинок Дитини, де ми практично щодня публікуємо інформацію про наших дітей, їх життя, про заходи, які для них проводимо. Ми хочемо показати діток такими, як вони є, щоб не було такого відчуття, що їм дуже прикро,  — каже керівниця закладу. 

За час пандемії, на жаль, волонтери не мали змоги приходити та погратись, порозважатись із дітками. Тому вони безмежно за таким спілкуванням скучити. 

— Приходили волонтери, які організовували майстер-класи, ляльковий театр, брали дітей на прогулянки в місто, атракцій було дуже багато..., — посміхається співрозмовниця. —  І дітки дуже звикли до цього, вони з задоволенням грались, вони соціалізувались. Зараз в закладі лише ми,  ми, ми... І тому стараємось самі тут розважати малюків, як тільки можемо. 

Допомогти вихованцям закладу можна як грошима на картковий благодійний рахунок, також і речами: предметами гігієни, іграшками, одягом, продуктами харчування. Усі контакти та реквізити ми подамо нижче. 

— Багато є потреб, які закриваються лише за рахунок благодійників: у нас велика хата, великий дім. Тут треба лампочки, замок, треба кран, але на жаль, достатньої допомоги від держави немає, як кажуть, через складну економічну ситуацію, — каже Інга Кубей. 

Нещодавно заклад реформували. Зараз, окрім вихованців будинку дитини, тут можуть проходити денну реабілітацію дітки із різними проблемами зі всієї області. Тому частину приміщень на території Будинку дитини ремонтують. Деталі про реформування та про те, скільки коштів на існування закладу виділяє держава, ми розповімо згодом.  

Довідка 

Допомогу можна приносити за адресою: м. Тернопіль, вулиця Академіка Андрія Сахарова, 2.

Також, щоб дізнатись,  що саме потрібно діткам, можна зателефонувати у заклад. Номер:  0352 261 932.

Стежте за новинами Тернополя у Telegram.