Дев’ять років на лінії вогню: історія артилериста Ярого

• Для 28-річного головного сержанта, командира гармати із псевдо «Ярий», війна триває вже дев’ять років. Службу він розпочав у 2017 році, підписавши перший контракт. Відтоді пройшов шлях від номера обслуги до досвідченого командира.
• Ярий бачив, як війна змінювалася з «позиційних перестрілок» на повномасштабне технологічне протистояння. Сьогодні, попри пережите поранення та втрати побратимів, він продовжує тримати стрій.

Ярий бачив, як війна змінювалася з «позиційних перестрілок» на повномасштабне технологічне протистояння. Сьогодні, попри пережите поранення та втрати побратимів, він продовжує тримати стрій.

— Я людина, яка, крім війни і армії, фактично нічого не бачила, — каже Ярий. — Але

ми навчилися працювати ефективно. Якщо у 2017-му воювали за старими підручниками, то зараз це суцільна технологічна гонка: дрони, цифрові мапи, система «Кропива», яка миттєво вираховує цілі та дистанції. Ми навчилися закопуватися, маскувати позиції і бути непомітними, бо дрони бачать усе.

Вели стрім обстрілів

Перші кроки в артилерії Ярий робив на гарматі, яку називали «Кукушка» неподалік Сєвєродонецька. Тоді, згадує боєць, все було інакше: діяли суворі обмеження ОБСЄ, заборона стріляти калібром вище 100 мм, хоча вони працювали на 152-х. Ворог тоді теж діяв інакше — обстріли були менш інтенсивними, снаряди прилітали рідко, часто щоб просто налякати.

Повномасштабне вторгнення 2022 року стерло ці межі. До кінця року підрозділ освоїв нові методи роботи: ствольна артилерія, «Гради», касетні боєприпаси та керовані авіабомби стали щоденною реальністю.

— Технічно ми пішли далеко вперед. Можливість бачити результат влучання на власні очі піднімає мотивацію, — ділиться сержант. — Пам’ятаю, як на Донбасі комбат викликав до гармати через пряму трансляцію з планшета. Ми бачили, як ворожа група з десяти осіб злізла з броні і кинулася в посадку. Перший снаряд ліг поруч, вони всі збіглися в одну ямку до каба, а другим — ми влучили прямісінько туди. Емоції тих, хто спостерігав за стрімом, не передати словами. Потім хлопці тішилися, що не треба витрачати багато снарядів.

Географія фронту

Географія війни Ярого — це хроніка гарячих точок України. 2017-й — АТО/ООС. 2022-й — відбиття Чернігівщини, де підрозділ опинився у напівоточенні на славнозвісному «Золотому пляжі». Тоді через дефіцит снарядів 152-го калібру доводилося переходити на старіші гармати Д-20.

— На Чернігівщині стріляло все — суцільне зарево в небі, — згадує він. — Потім була Сумщина, де нас помітили ворожі пташки і почали сильно крити.

Саме там бійціі зазнали першої втрати — хлопця з іншої батареї. Згодом поїхали вчитися на американські гаубиці М777. Отримали гармати, які вже були в роботі.

— На стволах були викарбувані імена англійською, — згадує Ярий, — ми зрозуміли, що це пам’ять про тих американських військових, які загинули, працюючи на цій техніці.

Найскладнішими виявилися бої за Бахмут та Запоріжжя, де ворог постійно відстежував позиції. Оборона Донеччини — це період, коли сон тривалістю 15 хвилин вважався розкішшю. Бійці чекали на дощ: лише за такої погоди дрони не могли піднятися в небо, що давало можливість коротко перепочити.

— Найважче — це Донеччина, там ми майже не спали, — розповідає Ярий. — Дрони літали постійно, шукали нас, тому кожна хвилина тиші була на вагу золота. Працювали інтенсивно, виснажливо, але іншого виходу не було.

На позиціях у підрозділі постійно перебував собака, якого назвали Бахмут. Його принесли сюди ще крихітним цуценям, яке вміщувалося у долонях. Пес звик до постійних бойових умов, хоча на початку своєї «служби» гучних звуків пострілів все ж боявся. З часом тварина адаптувалася і навчилася розрізняти загрозу за звуком.

— Він відчував небезпеку, — розповідає Ярий. — Коли собака раптово ховався — ми, не роздумуючи, йшли слідом за ним.

Бійці забезпечували чотирилапому побратиму відповідний догляд: купували корм та вчасно робили необхідні щеплення.

«Ми б зараз не розмовляли»

У 2024 році під час боїв на Курщині Ярий отримав важке поранення. Осколок у лівій руці, роздроблений суглоб правої — попереду було пів року лікування, операції у Білій Церкві, Тернополі та довгі черги на ВЛК у Львові.

— Побратими дивувалися, як я вижив, бо весь капонір був посічений осколками, — розповідає сержант. — Я тоді просто перед пострілом заскочив убік. Якби не став збоку — ми б зараз не розмовляли. Певно, маю надійного ангела-охоронця. Не раз бувало, хотів вийти, передумав, а за мить всю ту посадку накривало вогнем.

Попри поранення та руку, яка до кінця не розгинається, він повернувся в стрій. Він знає, куди повертається — там, де багато зусиль вклали його друзі, а тепер потрібно підтримувати молодих. Це відчуття обов’язку для нього сильніше за бажання залишитися вдома, та й відчуття дому — воно не завжди однозначне.

Одруження — серйозна причина

Війна не стала на заваді створенню сім’ї. У 2023 році Ярий одружився із сестрою свого побратима. З ним він служив ще з 2017 року, вони здружилися, коли були на ППД. Пізніше побратим поїхав додому і на понеділок не повернувся — він трагічно загинув. Зв'язок із його сестрою на певний час перервався, адже вона працювала за кордоном. Через роки вони випадково зустрілися у соціальних мережах, і це стало початком спільної історії.

— Мені давали лише десять днів відпустки за сімейними обставинами, —  згадує Ярий. — Жартували з дружиною: одруження — це ж серйозна причина? Так і розписалися.

Зараз подружжя виховує сина. Для чоловіка, який тривалий час бачив лише фронтові будні, поява дитини стала цілковито новим досвідом.

— Я людина, яка, крім армії, нічого не бачила, і коли дитина вперше назвала мене татом —  це було справжнє диво, —  ділиться боєць. — Одного разу дружина приміряла сукню, а я тримав малого на руках. Він довго не говорив, а тут раптом вимовив: «Тато, мама». Це момент, який запам’ятаю на все життя.

«Щодня крутимо рулетку»

Сьогодні Ярий не лише командир гармати, а й старшина батареї, виконувач обов’язків головного сержанта. Його робота — це також гори журналів, облік, забезпечення та передача досвіду новобранцям.

— Кажу хлопцям: ми щодня крутимо рулетку, — серйозно додає він. — Джекпот може випасти кожному, тому головне — не просто стріляти, а робити це правильно, з мінімальними втратами».

Він пам’ятає, як у 2017 році місцеві жителі на Донбасі дивилися на військових з ворожістю, питаючи «зачем пришли». А вже у 2022-му люди допомагали всім, чим могли. Ця підтримка населення, за його словами, відіграє вирішальну роль у виживанні підрозділів. Хоча його обличчя вже з’являється на плакатах у рідному Хмельницькому, сам він не вважає себе героєм. Він просто знає, що мусить повернутися до хлопців, бо для нього це відчуття дому —  більше, ніж просто стіни.

 

Читайте також: «На фронті дні народження не рахують»: інтерв’ю з водієм «Богдани»

Стежте за новинами Тернополя у Telegram.