«На фронті дні народження не рахують»: інтерв’ю з водієм «Богдани»

• За рік великої війни він пройшов Донеччину, Запоріжжя та Дніпропетровщину. Він витягував побратимів під вогнем «Ланцетів» та навчився збивати дрони, що детонують за півтора метра від машини. 
• Знайомтеся, у проєкті «Героям слава» водій самохідної артилерійської установки «Богдана» на псевдо «Кульчик». 

Три напрямки за рік війни 

Він звик до металу ще задовго до великої війни. Спершу — навчання у ВПУ №4, потім строкова служба в артдивізіоні теперішньої 44-ї окремої артилерійської бригади у 2001 році. Після армії — робота, цивільне життя, Тернопіль, професія електрогазозварника. Здавалося, усе давно стало на свої місця.

Та повномасштабна війна перекреслила звичний порядок.

Кульчик — таке псевдо має військовий із Зборівщини — пригадує перші дні вторгнення без героїзації й пафосу.

— Було і страшно, і паніка, — каже він. — Рятувала допомога людям, волонтерство. Треба було щось робити.

Згодом він підписав контракт і пішов добровольцем. Наприкінці травня минулого року завершив навчання, а далі його чекали непрості напрямки, які тепер перераховує одним подихом: Донеччина, Запоріжжя, Дніпропетровщина. До фронту Кульчик їздив на «Спрінтері». Тепер він водій самохідної артилерійської установки «Богдана».

— Непросто було пересісти зі «Спрінтера» на «Богдану», — усміхається він. — «Спрінтер» важить півтори тонни, а «Богдана» — тридцять. І ще це незвичне відчуття, коли ти знаєш, що тебе постійно хочуть вбити.

Перші бойові виїзди він пам’ятає до деталей.

— Перші постріли гармати — це незабутньо, — пригадує військовослужбовець. — Підноситься пилюка, закладає вуха. Для мене це було нове. 

І хоч з гармати раніше не стріляв із певністю може сказати, що вправно це роблять.

 — Найгірше — коли те саме йде назад, — пояснює Кульчик. — Ти вже розумієш, чий вихід, звідки летить, як себе поводити.

Страх не зник в одну мить. Він відступав поступово. Мовляв, “Колись це вже проходив”, пригадав строкову службу, плюс навчання на полігонах — усе відклалося у пам'яті.  У критичних моментах згадуєш слова інструктора, а далі все йде по схемі.

Та навіть після десятків виїздів є речі, до яких звикнути неможливо.

Четверо поранених, а я один цілий

Найважчим за цей рік для нього став день, коли після удару «Ланцетом» довелося витягувати поранених побратимів.

— Четверо поранених, а я один цілий, — каже Кульчик. — Треба було накладати турнікети, вантажити хлопців на евакуацію, надавати допомогу до приїзду медиків.

Із тими побратимами він досі підтримує зв’язок, поки вони проходять реабілітацію.

— Хоч трохи замучені, — говорить військовий, — але тримаються.

Особливо запам’ятався перший дзвінок зі шпиталю.

— Один відзвонився із Запоріжжя і сказав: «Всі живі», — пригадує Кульчик. — Якраз це я і хотів почути. Бо зазвичай є три стани: легкий, важкий і критично важкий. Якщо не критичний — значить усе буде добре.

Тоді його перепочинок тривав лише пів дня.

— Потім знову поїхав на ту ж гармату, але вже з іншим колективом, — каже він. — Це була гаряча точка. Нові люди, навчені, з різних підрозділів. І ми продовжили роботу.

На фронті він швидко змінив кілька ролей. Спочатку тиждень був старшим машини, возив боєкомплект, а потім сів за кермо «Богдани».

Їхня робота — це координати, позиції та постійний рух.

— Кожен раз, коли йдеш до бою, маєш помогти, прикрити піхоту, — каже військовий. — Нам скидають стріми, по яких цілях працюємо. Приємно, коли бачиш, що горить не наше.

Втім, каже Кульчик, артилеристи не завжди знають усю картину.

— Ми не знаємо, по чому саме працюємо, — пояснює він. — Маємо зайняти позицію, знати, якими снарядами працювати, отримати координати — і працюємо.

«Чую, що ми нині щось підіб’єм»

Їхня артилерія б’є далеко — до тридцяти кілометрів. Самі ж артилеристи можуть стояти приблизно за десять кілометрів від лінії фронту, щоб «закидати вглиб». Працюють по гарматах, складах, мінометних розрахунках.

— Я бачив відео влучань. Це дуже приємно, — зізнається Кульчик. — Це запалює: пам’ятаю, як один побратим казав: «Я чую, що ми нині щось підіб’єм». Так і було. 

У бойовій робот усе тримається на колективі: кожен знає, як кому каву робити, скільки цукру класти — це вже справжня сім’я, пояснює він.

Артилеристи вчаться бути універсальними щоб замінити будь-кого, у будь-який час.

Попри серйозну роботу не обходиться і без курйозів.

— З військових жартів сміються тільки військові, — говорить він на прохання розповісти веселу історію. — Гумор тонкий, інколи чорний. Наприклад про фото жартуємо, щоб не робити такі, як на пам’ятник. 

Найнебезпечнішими Кульчик називає не гарячу роботу, а й дороги.

— Якщо цілі дальні, то нас шукають, — пояснює військовий. — Є відрізок від позиції до певної точки дороги — це найнебезпечніше місце.

На деяких трасах уже натягують протидронові сітки. Вони можуть тягнутися на п’ятнадцять-двадцять кілометрів біля критичних ділянок фронту. Частина доріг буквально проходить під сітками.

За рік, каже військовий, дронів стало значно більше.

— Вони чомусь вчаться в нас, — каже Кульчик. — Наші дрони працюють — ми їх прикриваємо. А вони колись своїх не цінували.

Або він — тебе, або ти — його

FPV-дрони для артилеристів стали окремою війною.

— Той звук настільки пронизливий, а ще як асоціюється з болючими спогадами, — зітхає. — Тому розуміємо: або він — тебе, або ти — його.

Їх збивають дробовиками, автоматами, іноді осколковими ураженнями.

— Є різні типи FPV, — пояснює військовий. — З дробовика легше збити метрів із п’ятдесяти, з автомата — зі ста. А від осколкового FPV детонує, далі вже йде розліт осколків різного типу.

Російські дрони, каже він, часто споряджають додатковими уражаючими елементами. Примотують цвяхи, всяку всячину, щоб більше уразити людей.

Одну ситуацію Кульчик згадує особливо гостро. FPV пролетів повз машину, але вернувся шукати людей. Потім ішов прямо на них. У побратима заклинило дробовик.

— Дрон ляг між нами — за півтора метра, — пригадує. — Міг уже зі святим Петром зустрітися, та, на щастя, боєприпас не здетонував.

— Або ми їх розстрілюємо, і тоді вони детонують, або викликаємо саперів, — пояснює далі військовий. — Бо є небезпека напоротися.

Є плюс — стіни грубі

Попри фронтові умови, на побут він зовсім не скаржиться.

— Я виріс у селі, служив в армії, — каже Кульчик. — Не було великих квадратних очей.

Живуть у землянках, постійно щось доробляють і вдосконалюють. Там, на Сході,за словами Кульчика, ніби тепліше, але ночі холодніші.

— Хоч є плюс — стіни грубі, — сміється. 

Побут у підрозділі, каже військовий, тримається на постійній роботі й домовленостях.

— Я всіх «заколупую»: то місце під рацію треба, то генератор, то кухню, — сміється Кульчик. — Якщо позиція необлаштована — все робиться між роботою. Але є речі, які одна людина не зробить. Заставити когось важко, тому постійно йдемо на компроміси.

Каже, що із забезпеченням проблем немає.

— Раз на тиждень привозять їжу, — говорить він. — М’ясо, овочі, фрукти, соки — всього вдосталь.

Удома на нього чекає дружина.

— «Зампотил» в армії — це дуже велика людина, бо відповідає за забезпечення, — усміхається військовий. — А моя дружина — мій особистий «зампотил».

Вона знаходить навіть те, у чому раніше не розбиралася.

— Якось шукала мені перехідник і антенний кабель, — пригадує Кульчик. — По телефону пояснював, що треба питати в магазинах. Усе знайшла, і все підійшло.

Найнеочікуванішою посилкою, каже, стали домашні вареники.

— Велика коробка була, — сміється він. — Чоловік двадцять наїлися. Вона сама наліпила. Це було свято. 

Про календарні свята на позиціях майже не згадують. У підрозділі кажуть, що дні народження тут не рахують — їх просто святкують щодня, коли вдається вийти з бою неушкодженими. Кожен влучний постріл і кожна дорога, пройдена повз ворожі дрони, — це і є їхній новий відлік.

 

Читайте також: «Зорано на метр углиб»: боєць про захист наших артпозицій

Стежте за новинами Тернополя у Telegram.