У Тернополі харків’янин освідчився дівчині у шкільному спортзалі. Закохані просять про допомогу!

• Стас і Марія з Харкова. Вони знайомі майже сім років, останній з яких – зустрічаються. Усі плани, надії, сподівання молоді вранці, 24 лютого, знищив російський снаряд, що пролетів за вікном будинку. Тепер, кажуть, не лишилось і його…  
• Два тижні тому закохана пара прибула до Тернополя, і попри скруту, не втрачає віри у майбутнє. 28 школа, у якій харків’яни знайшли прихисток, стала свідком створення нової сім’ї. Марія сказала: «Так!».

Прибувши до загальноосвітньої школи №28, дізнаюсь, що зі Стасом та його коханою ми розминулись: поки добиралась на Аляску, ті поїхали у центр міста по справах. Обіцяли повернутись швидко.

Доки чекаю на новостворену сім’ю, розмовляємо із Лілією Вавринів – директоркою навчального закладу, в якому оселилась ця родина з Харкова. Саме жінка першою повідомила про романтичну пропозицію руки і серця, зроблену у стінах школи.

Пані Лілія каже, що ця красива історія не тільки заслуговує тисячі вподобайок і посмішки кожного, хто про неї дізнається у такий нелегкий час. Про Стаса та Марію мають почути, адже їхні почуття надихають!

На базі 28 школи переселенці, більшість з яких – харків’яни, тимчасово мешкають у приміщенні спортзалу. Пані Лілія та колектив закладу забезпечили для своїх «гостей» не лише теплий і зручний прихисток, а й смачне харчування.

– Закохані в нашій школі живуть другий тиждень. Стас приїхав ще з молодшим братом. Його звати Влад. Якось хлопці допомагали мені з Центру Науки везти автівкою генератор, і по дорозі розказували про себе. Вони дуже приємні, спокійні, а ще – скромні. Старший Стас, що сьогодні освідчився дівчині, є по суті опікуном над молодшим, – говорить Лілія Вавринів.

Потім вона веде мене знайомитись з Владом, мовляв, він чимало розкаже і про себе, і про брата, і про те, як опинились у Тернополі.

Наш житловий масив зрівняли з землею…

Владові – 17 років. До початку повномасштабного вторгнення юнак навчався в одинадцятому класі. Після закінчення школи він хотів вступати до Харківського національного університету міського господарства імені О.М. Бекетова.

Хлопець мріє опанувати професію інженера-електромеханіка, а у вільний час любить рибалити. Ранок 24 лютого Влад пригадує надзвичайно чітко.

– О 5:01 я прокидаюсь від того, що у мене серце вистрибує з грудей. Дзвенять шибки. З вікон у нас відкривається вигляд на трамвайне депо. Бачу зарево, вогники якісь, і вже тоді розумію, що відбувається… Проходить хвилин тридцять, і десь о 5:40 прилітає снаряд на територію депо. Потім виявилось, що поруч була військова частина, – розповідає юнак.

Крім Влада і Стаса, до Тернополя приїхала Марія, її батьки та рідна тітка, а ще – двоюрідний братик. Тобто, разом усіх семеро. Хлопець ділиться, що у 28 школі мешкають тільки «свої». Пояснює – у Харкові є великий житловий масив Салтівка. Так от, вся їхня родина живе там, лишень у різних мікрорайонах.

– Ми побули вдома десь два тижні, ховались у бомбосховищах, а потім переїхали на Олексіївку (масив у північній частині міста – прим.). У ніч з 6 на 7 березня тут були сильні обстріли, метрів 100-150 від нас. Дуже гучно і видно чітко… Вирішили, що треба рятуватись. На щастя, мали час на збори, спакували речі і поїхали. А тепер нашу Салтівку зрівняли з землею, там немає жодного вцілілого будинку, – розводить руками Влад.

Навіть не знав за освідчення брата…

З Харкова родина добиралась поїздом. Юнак розказує – на залізничному вокзалі стояла величезна черга, «зигзагами», то думали, що взагалі нікуди не потраплять. Відразу планували їхати на захід України, розглядали, як варіант, Львів, Вінницю, Івано-Франківськ.

Після роздумів Марія запропонувала вирушати в Тернопіль, мовляв, звідти навіть трохи ближче буде повертатись додому. Крім того, усміхається Влад, їхня Салтівка трохи схожа на наше місто. За площею і за кількістю населення – майже як два Тернополі.

– Ми приїхали 7 березня, о пів на першу ночі. До цього тут ніколи не були і міста не знали взагалі. На вокзалі нас погодували, розповіли що і як. Потім ми звернулись до волонтерів, що розселяли людей. Нас сюди привезли, – каже Влад. – Тернопіль спокійний, умиротворений, люди доброзичливі і щирі. Я вже навіть місцевість трохи вивчив: біля річки гуляв, на Співучому полі, коло зоокутка, біля ТЦ «Орнава» і поблизу 28 школи. У нас в Харкові ритм куди швидший. Це студентське місто. Є багато університетів, коледжів, де навчається молодь з будь-якої точки світу.

Коли заводжу мову за ранкову «подію» – як брат робив пропозицію, Влад сміється. Ділиться: не тільки не був свідком цього, не бачив нічого, а й навіть не підозрював, що Стас планує освідчитись коханій.

– Я у той час гуляв. Вертаюсь до школи, а до мене подруга: «Ти знаєш?». Кажу: «Ні, а що сталось?». А вона: «Так твій брат пропозицію зробив дівчині». Я здивувався, серйозно. Навіть не бачив як батьки Марії на такий крок Стаса відреагували. Хоча, впевнений, що позитивно. Особисто я за їхньому щастю дуже радий, – розповідає юнак.

Були найкращими друзями і … ними залишились

Поки балакали з Владом, приїхали і винуватці вчорашньої оказії – Стас та Марія. Вражені, бо не очікували, що до них прибудуть журналісти і щось розпитуватимуть. Однак, поспілкуватись і розказати свою історію кохання молодь дуже навіть не проти.

– Ініціатива освідчитись була вже дуже давно. Ця дівчина, – вказує пальцем Стас, – хотіла, аби я став на коліно і все зробив красиво. В результаті все, грубо кажучи, вийшло навпаки – в домашніх умовах, – сміється хлопець.

23 березня був рівно рік, як пара у стосунках. Хоча, ділиться Марія, знайомі вони вже майже сім років. Навіть жили з коханим у сусідніх дворах.

– Ми товаришували весь час. Були найкращими друзями. Ну, і залишились ними звичайно, – говорить дівчина. – Просто в якийсь момент почали зустрічатись.

Марія за жіночою інтуїцією відчувала, що пропозиція руки і серця рано чи пізно буде, але що це станеться саме у той день і ще й в умовах війни – не здогадувалась. Все відбулось так раптово, що встигла зробити лише одне фото.

– Вона снідала, а ми з другом збігали в магазин, придбали букет квітів та обручку. Поки Марія була в шкільній столовій, я прибіг у спортзал, тоді покликав її і освідчився, – розповідає юнак.







Стасу 21 рік, він – студент-другокурсник Українського державного університету залізничного транспорту. На дозвіллі, каже, любить рибалку і заняття спортом, а саме – футбол. Навіть певний час мав свій дитячий футбольний клуб, там тренував дітлахів. Вже думав над тим, аби вступити у якусь тернопільську футбольну команд, та поки нічого ще не шукав.

Марія – майстриня манікюру. У Тернополі хотіла влаштуватись на роботу, але умови не підійшли. Дівчина вагітна, а у салоні, куди пробувалась, немає витяжки. Боялась, аби пил не потрапив в організм і не зашкодив малюку.

Новоспечена сім’я говорить, що дуже здивувались, коли приїхали сюди.

– Тернополяни добрі, чуйні, допомагають. Ти у них щось запитуєш –відповідають. У Харкові все навпаки. Так як я знала, що вагітна, то відразу цікавилась тут хорошою лікарнею чи перинатальним центром. Для нас, коли в перший день поїхали на УЗІ і добирались в маршрутці, стало новиною те, що протягом пів години можна пересісти на інший рейс і не доплачувати. А ще я якось зразу запам’ятала де і що тут є, тому наразі спокійно орієнтуюсь у місті, – каже Марія.

Закохані просять про допомогу!

Говорять, що знайти квартиру у Тернополі зараз складно. Обдзвонили вже безліч локацій, і нічого немає.

– Нас семеро тут, і ми не можемо розділитись. Якщо хтось у школі залишиться – почне хвилюватись, і нам буде неспокійно. Переїжджати зібрались усі разом! Однак, не можемо знайти житло хоча б на певний час. Важко і у фінансовому плані. Сподіваємось, що війна триватиме недовго, але й вертатись нам вже практично немає куди! Якщо можете допомогти із квартирою у Тернополі, – будемо безмежно вдячні, – просять Стас і Марія.

Стежте за новинами Тернополя у Telegram.