Два місяці провели у вагоні метро! Як сім’я з Харкова врятувалась від війни й опинилась у тернопільській школі

• Це усміхнене подружжя разом з двома дітками приїхали до Тернополя з Харкова наприкінці квітня й знайшли тимчасовий прихисток у 28 школі.
• Жінка – вчителька в одній зі шкіл, чоловік має золоті руки й робить прекрасні ремонти. Два місяці родина прожила в вагоні метро, час від часу бігаючи до свого напівзруйнованого будинку, аби приготувати щось їсти з мінімального запасу продуктів.
• Вони побажали залишитись анонімними, однак розповіли про те, що відбувалось в атакованому ворогом місті та як вдалось звідти виїхати.

Жінка з дитинства мріяла здобути педагогічний фах. Це їй вдалося і тепер вона вже понад 20 років викладає біологію та хімію в одній з харківських шкіл, а ще має класне керівництво. Натомість чоловік на дозвіллі веде власний YouTube-блог, який з перших днів війни став важливим джерелом інформації для інших містян. Окремими відеороликами проілюстрований і цей матеріал. На них можна побачити, у що окупанти перетворили «першу столицю» України.

У Харкові сім’я мала квартиру в одній з багатоповерхівок найбільшого житлового масиву Салтівка. День, коли росія розпочала повномасштабне збройне вторгнення, закарбувався у їхній пам’яті. 

– Школа мала грандіозні плани, наш колектив готувався до Масниці. 24 лютого чоловік розбудив мене о 5 ранку зі словами: «Ти чуєш ці звуки?». Я дійсно щось чула, але спросоння вирішила, що це гроза. Чоловік сказав, що мабуть у Харкові проводять військові навчання, – розповідає жінка.  

– Я одразу зрозумів, що ніякі це не навчання, та не хотів тривожити дружину! Хоча, й сам повірити не міг, що розпочалась війна! – відповідає на це чоловік.

Жили на полицях у вагоні метро два місяці…

Жінка ділиться, що ніхто не міг повірити у те, що відбувається навколо. У роботі чати в соцмережах писали учні й запитували, чи йти їм до школи. Подружжя щохвилини моніторило новини на всіх можливих сайтах, розбудили дітей й почали збирати речі першої необхідності.

– Вже о 15:00-16:00 того дня ми спустились в метро. На платформах було дуже багато людей. Ми стояли на ногах майже три години, бо не мали де сісти. Всі панікували, прислуховувались до звуків надворі, – говорить вчителька.

Коли у Харкові ввели комендантську годину, родина довго думала, де їм з дітьми безпечніше ночувати: вдома, в метро чи деінде. Ходили оглядати деякі підвали поблизу, та вони не були пристосованими під укриття.

– Приміром, наш будинок старий, дванадцятиповерховий. В підвалі немає світла, багато сміття і там страшно сидіти, адже якщо щось влучить у дім – нас засипле землею. Тому ми декілька днів ночували у підвалі дитячого садочка. Від сирості й холоду з малечею захворіли, – розказує жінка.

За її словами, потім сім’я три-чотири дні провела вдома, але там було неспокійно. Коли пролітали винищувачі, подружжя з дітьми вибігали на коридор і спали там. Згодом вирішили повністю перебратись назад до метро.

– Нам пощастило, бо знайшли місце в вагоні! Люди прибували і відбували, тож ми розмістились на полицях. В таких умовах мешкали два місяці, поки не наважились покинути Харків, – пригадує чоловік, зітхаючи.

У перший воєнний тиждень не мали навіть хліба…

Харківська родина за цей час побачила багато страшних речей, про які жінка не може розповідати спокійно й без сліз.

– У наш під’їзд потрапив ворожий снаряд і тепер там немає сходового прольоту між першим і другим поверхом. Зруйнований ліфт, знищені квартири багатьох людей. В нас великий дім, і майже всюди повилітали вікна, хоча це дурниці в порівнянні з тим, що коїлось в інших місцях Салтівки. В метро ми втікали від снарядів, які буквально пролітали над головою, – вона ділиться пережитим.

Жінка каже, що у будинках їхнього масиву тепер мешкати фактично неможливо, бо вони не придатні для проживання. Росіяни влучили й у навчальний заклад, де працювала вчителька.

– У перший тиждень війни ми були майже без їжі. Не мали навіть хліба, адже не було де його купити. Нічого не працювало. Коли ми перебралися до метро, продуктів теж бракувало. Їх було важко десь дістати. Єдине – до нас приїжджали волонтери, люди з дому приносили їжу, хто що мав, і ділилися нею з іншими. Якийсь час на поштове відділення поблизу нас надходила гуманітарна допомога, та згодом його розбомбили. Ми вранці ходили додому, готували щось їсти і повертались у свій вагон, – розповідає подружжя.

Відповідно до їхніх слів, на одній платформі перебувало близько п’ятиста осіб, на іншій – десь до тисячі. У метро було багато дітей.

Аптеки у Харкові могли відчинятись у будь-який час, тому містяни займали чергу за дві години. Стояли і у холод, і в негоду, якщо необхідні були якісь медикаменти. Банкомати не працювали, тому, не маючи готівки, подружжя старалось розраховуватись банківською картою.

Їхали евакуаційним потягом через столицю…

Родина жила в метро з 3 березня до 29 квітня. В останній тиждень їхнього перебування там збільшилась кількість «прильотів» на житловий масив Салтівка.

– Якщо за два місяці разів на наш мікрорайон «прилетіло» всього разів двадцять, то за той тиждень – разів 50-70! Це була остання крапля, й ми з дружиною, хвилюючись за дітей, вирішили рятуватись. 29 квітня збирали речі, а наступного ранку поїхали з міста, – каже чоловік.

Нашим журналістам подружжя розповідає, що у перші дні вторгнення в Харкові дуже дорого коштувала поїздка до вокзалу. Таксисти наживались на своїх, «захмарно» піднявши ціни.

– Якщо у мирний час поїздка з Салтівки до Південного вокзалу коштувала 120-150 гривень, то з початком війни водії вимагали до 5 тисяч! Однак, ми добирались наприкінці квітня, відповідно, потік тих, хто тікав з міста, зменшився, тому заплатили за таксі нормальну ціну, – пояснюють харків’яни.

На запитання про дорогу до Тернополя вони відповідають, що спочатку їхали евакуаційним потягом до Києва, а звідти вже сюди. Все минуло спокійно.

– З Харкова ми вибрались о 13:00, а в Тернополі були о 5 ранку. Це тому, що наш поїзд затримався на дві години. У столиці у всіх пасажирів перевіряли документи і звідти ми взагалі їхали у напівпорожньому вагоні, – каже чоловік.

В рідному місті, за його словами, залишився батько дружини (тесть), який не захотів їхати і досі живе в метро. Тепер у Харкові планують відновлювати роботу станцій, тому старенькому доведеться повертатись додому.

«Навчання, попри війну, повинне продовжуватись!»

У Тернопільську загальноосвітню школу І-ІІІ ступенів №28 родину направили волонтери на залізничному вокзалі. Ще одна причина, як вони тут опинились – у школі знайшов прихисток учень жінки й порекомендував їй це місце.

– Тут нас дуже добре прийняли! Окремо я вдячна директорці навчального закладу Лілії Анатоліївні! Колектив школи надзвичайно доброзичливий. Якщо мені щось потрібно – вони радять, допомагають, – розповідає вчителька.

До слова, свою педагогічну діяльність вона відновила попри воєнну ситуацію в державі й дистанційно – з телефона та ноутбука, проводить уроки з 11 квітня.

– Я викладала біологію ще тоді, коли ми разом жили у вагоні. Було смішно – і чоловік, і діти сиділи й слухали уроки. Заповнюю електронні журнали, оцінюю знання учнів. У групи в соцмережах скидаю завдання, а потім їх перевіряю. З адміністрацією нашої школи постійно комунікуємо через Zoom-конференції. Роботу продовжуємо, адже навчальний процес має тривати! – ділиться жінка.

Дехто з діток її класу наразі за кордоном, більшість роз’їхались по Україні. Є й ті, які залишились у Харкові й попри складні умови всеодно регулярно заходять на уроки. Жінка постійно на зв’язку зі своїми колегами. Зараз обговорюють те, як гуртом відновлюватимуть школу й робитимуть ремонт.

– Ми дуже скучили за домом, хочемо швидше повернутися до Харкова! Чекаємо змін й молимось про перемогу України над московським злом! Якийсь час. Як нам відомо, у Салтівці було тихо, а зараз там знову стріляють і по ній, і по сусідніх мікрорайонах… – завершує розмову подружжя.

 

Стежте за новинами Тернополя у Telegram.