Харківська режисерка переїхала на Тернопільщину та влаштувала кінолабораторію для дітей

Діана Олійник

Режисерка та продюсерка Катерина Балабай мала в Харкові власну студію Mediagroup8, де разом з командою створювала фільми, музичні кліпи та рекламні ролики.
Під час повномасштабної війни Катерина зі своєю родиною переїхала з великого міста в село Велеснів на Тернопільщину, одружилася і продовжила займатися улюбленою справою.

Режисерка організувала літню кінолабораторію для дітей, де навчала охочих знімати документальні й ігрові фільми, а також працювати з анімацією. Катерина розповіла ШоТам про свою адаптацію в нових умовах, про співпрацю з місцевим музеєм і школою та про те, як у селі дивилися кіно, зняте дітьми.

До вторгнення знімали фільм, пов’язаний з Харківщиною

Харків – моє рідне місто. Я жила в центрі та мала студію неподалік від дому. До повномасштабної війни постійно працювала та створювала аудіовізуальний контент: це була як робота в Mediagroup8, так і різні зйомки. Часто гуляла вулицями, насолоджувалася краєвидами й фіксувала красу міста й регіону – ми в студії, зокрема, робили проєкт і про Харківщину. Мала собаку – великого німецького дога, який помер від старості за місяць до вторгнення. Спочатку я страждала через цю втрату, а потім навіть подумала: «Добре, що до, а не після». Бо це великий стрес і для людей, і для тварин.

Відео дня

Незадовго до нового етапу війни ми з моїм партнером і колегою Юрієм Красюком, який є оператором-постановником усіх проєктів студії, працювали над ігровим фільмом, пов’язаним з Харківською областю. Ми були в роботі над проєктом, не дуже стежили за новинами й навіть не думали, що нам доведеться кудись переїжджати. Однак на всяк випадок зібрали по рюкзаку, куди склали документи, тушкованку та речі першої потреби, і продовжили займатися своїми справами.

Вибухи ніби паралізовували

Коли 24 лютого почули вибухи, то вирушили в нашу студію та побачили довжелезні затори з машин, які виїжджали з Харкова. Тоді в нас не було й думки їхати – все-таки сподівалися, що все це скоро припиниться. Перші 10 днів ми залишалися в місті, а одну із цих діб провели на станції метро «Центральний ринок». Тоді люди пішки пересувалися по метро в бік вокзалу, йшли шляхами, які напередодні вимкнули. Саме цей день мене особливо стривожив, і ми вирішили поїхати до знайомих у Дніпро. Трохи побули там, працювали, намагалися робити щось корисне.

Через три тижні ми повернулися до Харкова, але там продовжувалися постійні обстріли. Мені було некомфортно перебувати вдома. Вибухи мене ніби паралізовували. Я по своїй природі людина дії, мені потрібно завжди щось робити. А там я сиділа й нічого не могла вдіяти. Тільки щось починала – чула вибухи та впадала в заціпеніння. На початку квітня з’явилася інформація, що ворог намагається захопити Харків. До того ж тоді ми дізналися, що відбувалося в Бучі та Маріуполі. Ми були налякані й вирішили, що треба брати маму та бабцю й виїжджати на Захід України.

Переїзд, одруження та служба в ЗСУ

Моя бабця має інвалідність першої групи, їй важко пересуватися, тож вона не могла відправитися в далеку дорогу на автомобілі, її потрібно було перевозити потягом. Ми з Юрієм спочатку вирушили машиною вдвох, придбавши бабусі та мамі квитки, щоб вони виїхали слідом за нами наступного дня. Вечір нас застав у містечку Монастириська, ми там зупинилися в готелі на ночівлю. Поспілкувалася з працівником готелю, розповіла нашу ситуацію та сказала, що немає можливості орендувати житло. І нам порадили із цим питанням звернутися до міської ради.

Наступного ранку ми так і зробили. Нас зустрів дуже привітний колектив, ми стали на облік як переселенці. Нам сказали, що є будинок у селі Велеснів неподалік. ми зустрілися з власником Русланом Груняком, який показав житло. Він запитав, чи все нас влаштовує. Мені було смішно: що за запитання взагалі? Нас влаштовує все! Величезна йому подяка та низький уклін.

Коли ми приїхали в село, там ще було холодно. До того ж у хаті кілька років ніхто не жив, там багато чого не було. До нас одразу прибігла купа місцевих мешканців на чолі з місцевим активістом Зеновієм Кріслатим, які почали нам давати хто що: ковдри, консервацію, пічку, холодильник. Зовсім незнайомі люди почали нам допомагати. Невдовзі приїхали мама з бабусею. Ще трохи пізніше ми з Юрієм одружилися. Ми давно разом, але саме тоді вирішили, що треба зареєструвати шлюб. Через тиждень після того як ми приїхали до села, Юрія призвали. Тепер мій чоловік служить у Збройних силах України.

Організувала у Велесневі кінолабораторію для дітей

Коли Юрій пішов захищати країну й ми з мамою та бабцею залишилися втрьох, то зайнялися побутовими справами. Коли я виконала свою програму мінімум, зрозуміла, що засумувала за роботою. Із самого початку помітила, що люди тут дуже контактні, з ними легко спілкуватися, вони підтримують будь-яку ідею та все роблять гуртом. У селі живе багато молоді, і я запропонувала зробити кінолабораторію для місцевої молоді. Подумала, що буде добре і їм, і мені. Оскільки я дуже переживала за свого чоловіка та взагалі за Україну, то потрібно було чимось зайнятися та робити корисне для місцевих мешканців.

Я звернулася до директорки школи Марії Торконяк і запитала, чи можна влаштувати такий проєкт, чи підуть діти? І вона з радістю сприйняла цю ідею. Марія Петрівна кинула клич, зібрала охочих і запропонувала обрати місце для занять. Ми зупинилися на класі початкової школи, повісили там банер і розпочали кінолабораторію. Вона тривала понад місяць як своєрідний літній табір. Ми зустрічалися тричі на тиждень і вчилися знімати кіно.

На показ фільмів прийшло все село

Я ставила собі за мету на практиці познайомити дітей з різними видами кіно. Ми працювали над документальним фільмом про село: кожен знімав частину сюжету на окрему тему, а потім ми все це поєднали разом. Створювали ігровий фільм: діти писали сценарій, пробували себе як актори та знімали це. Навіть трохи зачепили анімаційне кіно: кожен приносив певні зображення на тему України й перемоги, і ми їх анімували. Діти технічно зрозуміли, як це працює.

У Велесневі є цікаві місця, одне з них – музей українського етнографа Володимира Гнатюка. Я познайомилася з директоркою музею Марією Лигою, і ми почали співпрацювати: підготували відеопрезентацію, тепер намагаємося зробити сайт. Гнатюк збирав фольклорний матеріал, він був академіком, має величезне творче та наукове надбання. Це збірка нашого українського культурного бекграунду. Під час кінолабораторії я запропонувала дітям створити сценарій саме на цю тему, щоб вони осмислювали його працю. Директорка музею надала доступ до локацій музею, щоб ми там відзняли сцени для фільму.

Після закінчення кінолабораторії ми в будинку культури організували показ документального й ігрового фільмів, які зняли діти. На цей захід прийшло все село. Показ став можливим завдяки моєму колезі, митцю з Чорткова Остапу Барановському, який надав нам проєктор, щоб ми мали змогу показати роботи на великому екрані. Глядачі були дуже задоволені та вражені, що діти зробили такий контент. Виявилося, що подібних заходів дуже бракувало в селі. Усі зазвичай сидять вдома – і через війну, і через побутові справи.

Повсякдення: город і мовне питання

Щодня ми стикаємося з побутовими питаннями, які в Харкові не виникали. Наприклад, потрібно косити траву. Я купила собі косу, мені її поклепав Зеновій, невдовзі я через брак досвіду її зламала. Потім купила ще одну та клепала її вже сама. Усе село це чуло, говорили: «О, то Катерина косу клепає». Ми звільнили невеличку ділянку землі під городик, на це пішло два дні. Тепер у мене ростуть помідори, огірки, картопля та зелень. Мені подобається працювати на городі, це як відпочинок від моєї основної роботи, якою я продовжую займатися. Оскільки постійно сиджу за комп’ютером, така зміна діяльності необхідна, і фізична активність мені дуже допомагає.

Стосовно мовного питання немає жодних бар’єрів. Ще до приїзду сюди, кілька років тому, я вирішила, що потрібно подолати страх робити помилки в спілкуванні українською. Мені було ніяково, що я можу сказати щось неправильно, і саме це зупиняло мене. Коли я все це осмислила, то зрозуміла, що нічого страшного в цьому немає, і мені стало легше. Я сама собі сказала: «Досить боятися, потрібно розмовляти».

У Велесневі я набуваю живої натуральної мови. Дізнаюся про багато слів, про які ніколи не чула. До мови почала ставитися легше, тепер мені комфортно спілкуватися, і я з радістю говорю українською. Вдома та з російськомовними друзями з Харкова продовжую спілкуватися російською. З чоловіком листуюся вже українською.

Хочу пройтися рідним Полтавським Шляхом

Я спілкуюся з місцевими, Зеновій та його жінка Надія Кріслаті взяли над нами шефство та познайомили з багатьма мешканцями, до того ж мене вже знають завдяки кінолабораторії. У мене немає жодних непорозумінь, мені тут добре. Звісно, я відчуваю, що я не в себе вдома, у будь-якому разі скучаю за Харковом. Але ця земля мене не гонить. У мене були думки, що, можливо, мені доведеться залишитися в селі на довгий час. І у мене немає до цього однозначних емоцій. Сьогодні, наприклад, я можу ставитися до такої перспективи дуже добре. Але іноді защемить, і я розумію: хочу додому.

Я думаю: а чому додому, чого саме я хочу? Мабуть, пройтися своїм Полтавським Шляхом, старовинним центром, який бачила ще з народження. Це місце все ж таки тягне до себе. І, звісно, друзі, колеги. Однак, з іншого боку, у мене з’являються друзі й тут, у селі. Розумію, що вони вже мені близькі люди. Напевно, я сумуватиму, коли звідси поїду. А я думаю, що таки повернуся в рідний Харків.

Матеріал зроблено нашими друзями з редакції «ШоТам»

Читайте також

Стежте за новинами Тернополя у Telegram.

Коментарі